За сотні років ім’я Івана Мазепи стало символом. Притому з різним значенням, якщо подивитися очима Півночі, Півдня, Заходу та Сходу. Ідеологічно підковані північні «літописці» змальовують його як підлого зрадника, а для більшості українських істориків Мазепа — національний герой. Про події в Україні 1708-1709 років свого часу писали газети Франції, Голландії, Німеччини, Великобританії та навіть американського континенту. Але європейці запам’ятали Мазепу як… козацького дон жуана. Петровська пропаганда не справила враження на Європу. Там би дуже здивувалися, побачивши, що українці до цього часу святкують трагедію власного народу…
«Чорний піар» XVII століття
Любовна історія, повторена в творах Вольтера і Байрона, Віктора Гюго, Олександра Пушкіна, Юліуша Словацького, композиторів Ференца Ліста й Петра Чайковського та десятків художників, увійшла в західну культуру на правах біографічного факту. Хоча з’явилася вона завдяки фантазії гонорового поляка Яна Пасека, таємні зносини якого з литовськими конфедератами викрив 22-річний Мазепа.
Це трапилося 1661 року, коли Іван служив покоєвим при королі Яні Казимірі (використовуючи свої зв’язки, український шляхтич Степан Мазепа влаштував сина при польському дворі, щоби той «навчався поводженню з людьми не де-небудь у корчмах, а біля королівської особи»). Юний Мазепа уже пройшов «студії» у знаменитому Києво-Могилянському колегіумі, володів кількома мовами, зокрема польською, німецькою, італійською, французькою та латиною, які вдосконалив під час навчання у Західній Європі в 1657–1659 роках. Як і більшість представників козацької старшини, знав також російську й татарську.
Вочевидь, інтереси молодого козака, який залюбки читав латиною Платона й Аристотеля, мало співвідносилися із зацікавленнями королівського двору. Мазепу недолюблювали. Коли звільнений з-під арешту Ян Пасек, прийшовши напідпитку, вдарив його по обличчю у передпокої короля, гордовитий юнак схопився за шаблю. Бійку негайно зупинили, але ніхто з присутніх не підтримав українця. «З ніг до голови козак», він був чужим у польському палаці...
Невдовзі Мазепа залишив службу при королі, щоби за двадцять років самому стати на чолі Козацької держави. Коли Ян Пасек побачив давнього супротивника в блиску та шані, спалахнув гнівом. Маючи літературний хист, шляхтич опублікував соковиту розповідь про помсту пана Фальбовського, який начебто піймав на гарячому молодого Мазепу та свою дружину. Рогоносець наказав схопити козака, голого прив’язати на коні задом наперед і так відправити додому через лісові хащі.
Як писав французький посол Бонак, «гетьман Мазепа легко приваблював своїми чарами жінок». Проте, крім свідчень Пасека, інших відомостей про інтимну пригоду дослідникам виявити не вдалося. Ймовірно, сюжет покарання за допомогою коня автор запозичив у щойно на той час опублікованому перекладі «Іполіта» Сенеки. Але такий піар, звичайно, кращий від того, котрий являє читачу «зрадника».
Харизма Мазепи, або Козацький «pick up»
Як свідчать сучасники, Мазепині «чари» діяли не лише на жінок...
Повернувшись на «ббтьківщину», у рідні Мазепинці (селище під Білою Церквою), Іван замислився над подальшою кар’єрою. При ньому — молодість, сила, військові навички, розум та великі амбіції. Можна б піти до Війська Запорозького, але… у «січовому товаристві», де всі рівні, і селянин, і князь, не було місця для західного аристократа, яким відчував себе майбутній гетьман.
Мазепа одружується на старшинській доньці Ганні Фридрикевич, сестра якої була дружиною правобережного гетьмана Петра Дорошенка. До самої смерті Ганни в 1702 році Іван Степанович уважно піклувався про свою «половину», й за цей період немає жодних свідоцтв про його зв’язки з іншими жінками.
Статус Мазепи при гетьмані інтригував сучасників. Із суворим та похмурим Петром важко було знайти спільну мову. У листах гетьман скромно називає свого помічника «вірний приятель», «пан Мазепа», не додаючи жодної офіційної посади. Але відомо, що Мазепа очолював закордонні посольства, виконував функцію зв’язкового під час переговорів з татарсько-турецькими союзниками Дорошенка. Одна з таких місій ледь не коштувала Івану Степановичу життя.
У супроводі дев’яти татар Мазепа віз листи до хана та турецького візиря, а також 15 полонених козаків — очевидно, як доказ лояльності Дорошенка до турецького двору. При переправі через річку Інгулець загін атакували запорожці. Татар було вбито, полонених козаків звільнено, а Мазепа... Чому «вільні лицарі», які не любили турецького підданого Дорошенка, не жалували шляхту та не визнавали недоторканності послів, зберегли йому життя?
Більше того, навіть отримавши наказ царя (!), кошовий отаман запорожців Іван Сірко не видав Мазепу. Лише після арешту дружини кошового, «характерник» здався й відправив полоненого до гетьмана лівобережної України Івана Самойловича (який був ворогом Дорошенка та провадив проросійську політику), додавши в листі дивне прохання: «покажи милість свою, щоби він у неволі не був...».
Але і це не все! За кілька днів після офіційного допиту Іван Самойлович з незвичайною шанобливістю пише до свого в’язня: «Мій ласкавий пане Мазепо! Як я вже казав вашій милості і дав слово, при майні своєму та при здоров’ї з усім домом своїм перебуватимеш, те й повторюю». Мазепа як цінний свідок їде до Москви. У столиці Московської держави він намагався не нашкодити Дорошенкові, повідомивши лише те, що й так було зрозуміло з забраних запорожцями листів. Проте цар залишився задоволений, обдарував свідка дешевими соболями та наказав переїздити з родиною на лівий берег Дніпра, під оруду Самойловича.
Саме тут Іван Степанович познайомився з представником нечисельної російської інтелектуальної еліти, родовитим князем Василем Голіциним. Україну Голіцин сприймав як плацдарм для своєї кар’єри, тому Мазепа як представник козацького середовища, людина з доброю освітою, знаннями польських і турецько-татарських реалій здавався йому зручною фігурою.
Зав’язкою інтриги, як не дивно, став ганебний провал спланованого Голіциним Кримського походу 1687 року. Звинуватили в усьому гетьмана Самойловича, чиї козаки, мовляв, зрадницьки «підпалили степ (це означало, що зникла паша для коней, які слабнули з голоду), щоби завадити вторгненню росіян до Криму». Насправді гетьман здавна не подобався князю, а щодо організації походу він давав дуже корисні поради, яких було б не зайвим дослухатись.
Самойловича арештували. Коли вірні царській короні (її носила тоді царівна Софія — опікунка хворобливого царевича Іоанна та неповнолітнього Петра, фаворитом якої був Голіцин) старшини прийшли до князя узгоджувати кандидатуру нового гетьмана, той показав на Мазепу. Інші претенденти, у тому числі кум Івана Степановича Василь Кочубей, були розчаровані.
Голосування відбулося наступного дня в присутності князя. Мазепі вручили гетьманські клейноди, тримати які, мабуть, було дуже сумно, бо підписані в той день Коломацькі статті робили його маріонетковим правителем. Віднині гетьмана можна обирати лише з царського наказу. Сам він не мав права «змінювати старшину», тобто добирати собі помічників. У козацькій столиці Батурині «для охорони» повинен постійно перебувати Московський стрілецький полк. Гетьману, зокрема, ставилося в обов’язок «народ Малоросійський усякими способами з Великоросійським народом з’єднувати», сприяти українсько-російським шлюбам. І т.д. і т.п.
Прощавай, козацька автономіє!
Європа у вікні та Європа за вікном
Не дивно, що восени 1689 року на урочистому прийомі у царівни Софії Мазепа сидів як засватаний, не промовляючи ні «так», ні «ні». Після чергового провального походу на Крим, коли Голіцин знову не послухав розумних порад, при московському дворі склалася небезпечна ситуація. Молодий цар Петро Олексійович утік з села Преображенське до Троїцького монастиря, а московська знать розкололася на два табори. Софія та Голіцин сподівалися привабити очільника козаків на свій бік і отримати силову перевагу. Але Мазепа грав свою партію...
Про участь Мазепи у Наришкінському перевороті відомо мало, зрозуміло одне: вона була вагомою. Інакше як пояснити велику прихильність, яку виявив молодий цар до ставленика ненависного Голіцина з перших днів їх знайомства? Петро І осипав Мазепу нагородами, скасував чимало обтяжливих положень Коломацьких статей, що зміцнило гетьманську владу й автономію України. І згодом так легко ігнорував безкінечні наклепи на гетьмана...
Мазепа відчував, що сонце його зійшло. У нього був план розбудови Козацької держави та свобода дій. Вихований на західних цінностях, Мазепа прагнув зробити Гетьманщину добре впорядкованою, збалансованою системою. Адже Бог кожному визначив місце під сонцем, кожного наділив місією в житті. Селянин має добувати їжу та матеріальні дόбра. Козак зобов’язаний воювати, захищаючи добру своєї землі. Старшина, яка користується з праці козака й селянина, повинна бути справжньою елітою (не лише за статками та походженням, але й по духу), виконувати адміністративні функції та нести відповідальність за добробут суспільства.
Гетьман був переконаний (у той час, коли в Московській державі процвітало кріпосництво!), що віддавати людину в неволю чи дарувати — великий гріх. Мазепа не вважав, що всі люди рівні, а багаті повинні дарувати землю бідним — «не всякому дано пановать». Але на прикладі власних маєтків у прикордонних землях Рильського та Путивльського повітів гетьман довів, що вільні селяни, якщо їх заохотити розумною системою оподаткування, працюють краще за кріпаків. Працівники поспішали в його слободи з усіх країв, вільні поселення швидко розвивались і багатіли на заздрість навколишнім поміщикам. У 1701 році Мазепа видав знаменитий універсал, який забороняв панщину в обсягах більших, ніж два дні на тиждень у всій Гетьманщині.
Запорукою розквіту України Іван Степанович вважав духовний та культурний розвиток. За ним на віки закріпилася слава мецената — приклад, який за гетьманом почала наслідувати й старшина. У стилі чарівного бароко споруджені десятки церков, щедрі пожертви отримують монастирі, які були на той час осередками науки й освіти. У 1702 році Мазепа добився від Петра І надання статусу академії своїй альма-матер — Києво-Могилянському колегіуму. Ще один виш було відкрито в Чернігові. На хвилі культурного піднесення з’явилася плеяда яскравих імен українських письменників та публіцистів: Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Величковський та ін. Опубліковані сотні книг. Власна бібліотека гетьмана вражала розмаїттям розкішних закордонних та вітчизняних видань. А його резиденція в Батурині, де працювало багато іноземців, поступово перетворювалась на європейську столицю…
Петро І поділяв захоплення гетьмана Європою. Однак будувати її вирішив відповідно до власного розуміння. Якщо в основі європейської концепції Мазепи лежало уявлення про еволюційний розвиток суспільства та людину як носія Божественної волі (чи то селянин, чи козак, чи представник старшинської верстви), цар не бачив різниці між державою та суспільством. Він хотів зробити Росію могутньою в один стрибок, а для цього потрібно було мобілізувати усі сили. Петро І щиро бажав добра своїй країні і для створення засобів її модернізації (армія, заводи, міста, зведені на кістках) не шкодував ні себе, ні людей. Людина з її соціальним статусом, почуттями, потребами не була для самодержця частиною гармонійного Всесвіту. Народ — усього лише ресурс для досягнення царської — Божественної! — волі, мрії...
Чим далі, тим безжальніше енергійний цар ламав усе, що заважало йому отримувати ресурс. Байдуже, що Україна (Гетьманщина) увійшла до складу Московської держави на умовах автономії, — скасувати «вольності»! Байдуже, що козаки, які протягом віків були ефективними в боротьбі з татарами на Причорномор’ї, не пристосовані для протистояння шведам на Балтиці, — реформувати козацьке військо! Або відправити на будівництво фортець!
— А як же бути, якщо ворог нападе на Україну?
— Обороняйтесь, як можете, — відповідав цар.
Рішення про передачу Польщі правобережної України (із родовим маєтком Мазеп!), ухвалене під час переговорів у Жовкві в 1707 році, поставило велику крапку на сподіваннях гетьмана змінити плани Петра І стосовно Гетьманщини. У випадку вторгнення неприятеля цар наказував використовувати тактику «випаленої землі». Першими мали загинути «старий Київ», Свята Софія, братський монастир, Києво-Могилянська академія... Усе, що було дорогим серцю гетьмана і українців…
…У вересневий день 1707 року Мазепа отримав два запрошення від долі: титул князя Священної Римської імперії та лист від княгині Дольської, тітки нового польського короля Станіслава Лещинського. Перше гарантувало спокійну старість у роскошах і шані, варто було лише віддати в «надійні руки» гетьманську булаву. З княгинею ж гетьман давно вів таємні перемовини, які, однак, не сприймалися ним як реальні плани, а були джерелом інформації про настрої поляків. Але тепер шлях роздвоювався. Настав час Великого Вибору.
Одного ранку генеральний писар Пилип Орлик застав Мазепу за столом, на якому лежав хрест із животворним древом. Узявши хрест, гетьман промовив слова присяги: «Не для приватної моєї користі, не для більших гонорів, не для збагачення й не для інших яких забаганок, але для вас усіх, під владою й реманентом моїм сущих, для дружин і дітей ваших, для загального блага матері моєї вітчизни бідної України, усього Війська Запорозького та народу малоросійського, для підняття й розширення прав і вольностей військових хочу я це при помочі Божій здійснити...».
Подальший перебіг подій відомий. Майже всю першу сторінку англійський щотижневик «The Daily Courant» від 29 грудня 1708 року присвятив висвітленню змісту угоди між шведським королем Карлом ХІІ та гетьманом Іваном Мазепою. «Мазепа — вождь козаків — планував звільнити Україну з-під московської влади, щоб правити як суверенний володар під шведською короною…» — повідомляла 14 вересня 1709 року німецька газета «Wochentlihe Relation».
Але… не судилося. Відмовившись від планів іти на Москву через Мінськ та Смоленськ, Карл ХІІ несподівано повернув до України. Порадившись зі старшиною, Мазепа з кількома тисячами козаків (значні козацькі сили були розпорошені на російських фронтах) приєднався до шведського табору. Петро І шокований цим вчинком. За його наказом гетьманську столицю Батурин спалено, а все населення, включаючи жінок і дітей, знищено. Петро І організовує символічне повішення опудала Мазепи та показову страту «мазепинців», яких вдалося захопити в полон. У церквах за особистим розпорядженням царя проголошується анафема, ім’я Мазепи збивається зі споруджених ним храмів...
Карл ХІІ та Мазепа у цей час чекають на прибуття союзницьких військ з Польші та Криму, але поляки й татари зволікають. Через поранення шведський король не може, як завжди, особисто очолити своє 31-тисячне військо, яке виступало проти 42-тисячної російської армії...
Як відомо, битва під Полтавою закінчилась 27 червня 1709 року поразкою шведських сил. У той день загинула мрія Мазепи про вільну Гетьманщину... Відірвавшись від переслідувачів, гетьман і Карл ХІІ зупинились в османських володінях у місті Бендери в гостях у друга Мазепи Секер-паші. Тут сили залишили гетьмана. 21 серпня 1709 року за старим стилем, висповідавшись та знищивши таємні документи, Іван Мазепа помер, залишивши у спадок нащадкам чимало таємниць.
Остання пристрасть
Дніпропетровщина свого часу належала до володінь славної Гетьманщини. У Самарському районі Дніпропетровська чудово збереглася Богородицька фортеця, збудована Мазепою у 1688 році на місці старовинного козацького міста Самар. Як засвідчують археологічні розкопки, земля фортеці зберігає чимало — часом зловісних! — спогадів про козацькі часи.
Найбільша ж таємниця захована в козацькому селищі Пушкарівка Верхньодніпровського району нашої області. Уродженець села академік Дмитро Баранник, 1923 року народження, розповідав мені, що іще застав напівзруйновану дерев’яну церкву в Пушкарівці. У XVIII столітті тут розташовувався жіночий монастир, на цвинтарі якого, як стверджує легенда, поховано кохану гетьмана Мазепи Мотрю Кочубей. Верхньодніпровській дослідниці Галині Солдатенко навіть пощастило встановити гіпотетичне місце її могили.
...Йому було 65, а їй близько 18-ти. Як стверджують сучасники, Мазепа не виглядав старим. Підтягнутий та енергійний, розумний і надзвичайно уважний, він буквально зачарував Мотрю (яка була його хрещеницею). Одної ночі, не боячись людського поговору, Кочубеївна примчала до гетьманського палацу. То була, мабуть, найщасливіша їх зустріч наодинці. Але зранку, незважаючи на протести Мотрі, гетьман сумлінно повернув дівчину батькам.
«Уваж сама, що б з того виросло, — вибачався в листі Мазепа. — Перше: твої родичі по всім світі б розголосили, що взяв у нас дочку вночі гвалтом і держить у себе замість підложниці. Друга причина: державши Вашу Милість у себе, я би не міг жадною мірою витримати, та і Ваша Милість так же; мусіли би ми із собою жити так, як подружжя каже, а потім прийшло б неблагословіння від церкви і клятьба...».
Кілька років як овдовілий Мазепа мав чесні наміри та сподівався обвінчатися з Мотрею. Однак її батьки — генеральний суддя Василь Кочубей (один з претендентів на булаву) та особливо його дружина Любов не дали згоди. Як стверджують історики, невдовзі Мотря одружилася з полковим суддею Семеном Чуйкевичем, але шлюб не був щасливий. Її життя закінчилося в одному з монастирів...
ІСТОРИЧНЕ ФОТО |
Катеринославський залізничний вокзал, 1840-1920 гг. |