Андрій Якович Фабр народився 20 серпня 1789 р. у родині директора судакських виноградників. Його батько був австрійського походження і раніше займався міжнародною виноторгівлею. Та батько помер у 1792 р., коли синові не виповнилося ще й трьох років. Правда, в дослідженнях зустрічається і твердження, що він був сином військового офіцера, а пізніше відомого кримського мецената О.С. Таранова-Бєлозьорова (до речі, родом зі Слобожанщини, він короткий час був прокурором Катеринославського губернського магістрату). Можливо, підставою для таких чуток став шлюб із ним матері Фабра вже за рік вдівства, хоча прожили вони разом усього два роки. Отже, дитинство А.Я. Фабра назвати щасливим не можна.
А.Я. Фабр отримав домашню освіту, добре вивчив окрім російської, французьку, німецьку, латинську та кримськотатарську мови. Державну службу розпочав у 1807 р. в чині колезького реєстратора Таврійської губернської казенної експедиції. Майже щорічно отримував підвищення по службі, ревно виконуючи свої обов’язки охоронця казенних лісів губернії. Дослідниця біографії А.Я. Фабра Оксана Бобкова знайшла в архіві офіційний документ, складений Андрієм Яковичем, під назвою: «Предположения о разведении лесов в Таврической губернии», який свідчить про його приналежність до цієї справи. У 1818 р. А.Я. Фабр отримав орден Святої Анни III ступеню.
Однією з житейських таємниць є факт одруження Андрія Яковича. У 1807 р. внаслідок якоїсь історії мати Фабра написала на ім’я царя прохання про розірвання «незаконного» шлюбу її сина з 30-літньою дівицею в селі Алманчик під Сімферополем. Шлюб не був скасований, але ніяких стосунків із дружиною Фабр не підтримував і навіть у формулярних списках писав, що не одружений. Майже через двадцять років в особистому житті Фабра трапилася ще якась загадкова історія. Але він так і залишився самотнім.
А от на службі справи рухалися дуже добре. У 1820 р. поміщик і чиновник А.Я. Фабр за рішенням Таврійського дворянського депутатського зібрання був внесений до першої частини дворянської родовідної книги Таврійської губернії.
Службова кр’єра А.Я. Фабра на різних посадах давала йому досвід, можливість ознайомлення з різними сторонами адміністративного управління. Він був Таврійським губернським прокурором під час так званого «чумного бунту» в Севастополі.
На початку 1833 р. А.Я. Фабр призначений правителем канцелярії Новоросійського і Бесарабського генерал-губернатора М.С. Воронцова, де й працював до свого призначення до Катеринослава. Тоді він уже був спадковим дворянином, мав багато нагород і царське «благовоління». Генерал-губернатор М.С. Воронцов дуже цінував свого підлеглого за його службу, тому, коли тримав призначення на посаду Кавказького намісника, потурбувався й про нове місце для правителя канцелярії. Так у службовій кар’єрі Андрія Яковича Фабра з’явилася ще одна сходинка — посада катеринославського цивільного губернатора.
На новому місці йому довелося вирішувати багато проблем. Однією з них була проблема шляхів сполучення, тобто поштових доріг, ремонт і будівництво мостів. Він опікувався розвитком ремесел, промисловості та торгівлі. Між іншим, у 1849 р. Фабр склав проект розвитку в губернії кам’яновугільної промисловості, а для сплаву вугілля пропонував використати річки Вовчу та Самару.
Період губернаторства А.Я. Фабра в Катеринославі був складним. Окрім господарчих проблем, адміністративних і поліційних заходів для підтримання ладу в губернії він мусив займатися й питаннями, пов’язаними з Кримською війною. Незважаючи на всі труднощі, Андрій Якович знаходив кошти для благоустрою Катеринослава. Сучасний головний проспект міста бере початок від реконструкційних заходів, які він особисто контролював. Про його губернаторство, успішні справи, людські дивацтва у поведінці достатньо написано у дослідженнях і спогадах його сучасників.
Скажемо тут про А.Я. Фабра як про людину, яка стояла біля витоків музейної справи у нашому краї, як про дослідника Південної України та Криму. У 1839 р. виникло Одеське товариство історії та старожитностей. Не забудемо, що за підтримки М.С. Воронцова й А.Я. Фабра. Працюючи правителем канцелярії генерал-губернатора, А.Я. Фабр сприяв збереженню багатьох пам’яток старовини. Він був членом вказаного наукового товариства і його меценатом. Свої дослідження старожитностей публікував у «Записках» Товариства. Є відомості, що на прохання Товариства А.Я. Фабр дав розпорядження зібрати у краї «кам’яні баби», сконцентрувати їх спочатку в Катеринославі та Маріуполі, а тоді переправити до Одеси. В Одесі він же організував «дендрологічний кабінет» (музей), де експонувалися зразки дерев, які росли на Півдні України. В Катеринославі, незабаром після призначення губернатором, він організував «громадський музеум», який став одним із перших на Придніпров’ї. Розташували його в будинку дворянського зібрання, тобто в Палаці Потьомкіна. Колекція музею була досить значною. Звичайно, що матеріальні витрати на утримання цього «музеуму» взяв на себе особисто А.Я. Фабр. Доля цього зібрання вимагає окремого дослідження. Знаємо, що основна колекція пізніше була передана на зберігання до класичної гімназії, але наскільки цілісною — невідомо.
А.Я. Фабр був серйозним дослідником. У 1859 р. він видав в Одесі працю «Достопамятнейшие древности Крыма и соединенные с ними воспоминания», у 1861 р. — книгу «Древнейший быт Эйоны, нынешнего полуострова Тамани». Опубліковано й інші його історичні праці.
А.Я. Фабр уславився і як благодійник-меценат, хоча всі дослідники та мемуаристи свідчать про його бережливість аж до скнарості.
У 1857 р. закінчилося губернаторство А.Я. Фабра (між іншим, тоді він отримав орден Білого Орла), і скінчилася його служба взагалі, він пішов у відставку на 68-му році життя. Пора було подумати про вічність. Правда, перший «Заповіт» він склав ще в 1846 р., але пізніше вносив до нього доповнення. У ньому вказувалося, що все його чесно набуте майно він передає після смерті «на вічні часи і невід’ємно на користь малолітніх неімущих сиріт». Після смерті А.Я. Фабра у ніч на 25 січня 1863 р. його душеприкажчики створили раду піклувальників притулку для сиріт у Сімферополі та розпочали підготовку до його відкриття.
Урочисте відкриття сирітського притулку, який згідно заповіту отримав найменування «Тайного советника Фабра дом призрения сирот», відбувся 30 листопада 1864 р. у відремонтованому приміщенні сімферопольської чоловічої гімназії. До закладу приймали хлопчиків віком від чотирьох до одинадцяти років у кількості двадцяти чоловік. Перебували вони там до досягнення ними тринадцяти-річного віку. Обдаровані діти могли вступати до гімназії (все за ті ж кошти, заповідані благодійником), а звідти — до університету. Капітали сирітського притулку були значними, на його користь заповідач передав землеволодіння в різних місцевостях Криму та виноградник в Алушті, ліси та сади в Сімферопольському повіті, поля поблизу Євпаторії та Перекопу, водяні млини в Бахчисараї тощо. Сирітський притулок перебував у Відомстві імператриці Марії Федорівни. У 1880 р. затверджено його Статут.
Спадок А.Я. Фабра — сиротинець — проіснував до грудня 1920 р., як говорить дослідниця О.М. Бобкова. Вона пише, що ще кілька років після ліквідації сирітського будинку нагадуванням про його існування була назва місця, де він знаходився — провулок Фабра. Але в травні 1924 р. його перейменували на Совнаркомівський. Нова історія почалася зі спроби стерти з пам’яті минуле, в тому числі й благородні справи і душевні пориви таких людей як Андрій Фабр, катеринославський губернатор у 1847—1857 рр.
Додаток
Про А.Я. Фабра, про його дивацтва, кумедні ситуації збереглося багато анекдотів, за тодішньо термінологією — реальних веселих історій. Вони опубліковані в різних виданнях, в тому числі в «Екатеринославском юбилейном листке» 1887 р., газеті «Степь» за 1886 р. та інших часописах. Наведемо тут деякі з них.
Прогуливаясь однажды по вновь устроенным бульварам, Фабр заметил, что идущий впереди его по виду «чиновничек» обрывает с деревьев веточки. Андрей Яковлевич потихоньку догоняет врага вновь призванной к жизни флоры и, совершенно неожиданно для последнего, весьма чувствительно дергает его за ухо. Неприятный рефлекс, полуоборот и… злосчастный чиновник предстал перед лицом г. начальника губернии. Бедняга обомлел от страха, а Андрей Яковлевич прехладнокровно вопрошает: «А что, больно?» — Пристыженное молчание в ответ. — «То-то, братец, — продолжает Андрей Яковлевич, — тебе больно — больно и дереву, когда обламывают у него веточки. Другой раз этого не делай!» С этими словами Андрей Яковлевич пошел дальше, довольный смущением чиновника.
Была у Андрея Яковлевича замечательная шуба, которую знал весь город: это была старая с сильно потертым мехом и сукном, никуда не годная енотовая шуба, скорее не шуба, а пальто, потому что, при высоком росте ее владельца, она была ему коротка — немного ниже колен. В этой негодной шубе редко кто мог признать в Андрее Яковлевиче начальника губернии, тем более, что тогда чины гражданского ведомства не имели кокард на фуражках, да и Андрей Яковлевич носил простую черную фуражку, даже без черного бархатного околышка, значит — без всякого отличия…
…Однажды по городу распространился слух, что у губернатора украли его знаменитую шубу. И вот сделалась тревога: пошли розыски, и шуба, наконец, была отыскана. Говорили тогда, что какие-то шутники подцепили шубу и потом незаметно подбросили ее. Но вот однажды, вскоре после такого казуса со старой шубой, город был просто поражен удивлением, когда все увидели губернатора едущим в табельный день в Собор, на Царский молебен, в прекрасной коляске и в великолепной новой шубе… Узнали, что купец И.Д. Киселев, по поручению Андрея Яковлевича, привез ему эту шубу с Крещенской ярмарки, заплатив за нее 500 или 600 рублей. Вот то было диво для всего города, что Андрей Яковлевич решился истратить разом такую сумму себе на шубу! Но старая шуба долго еще фигурировала на плечах Андрея Яковлевича, особенно во время его прогулок по городу в дурную погоду, пока, наконец, попала на плечи его камердинера Савелия, будучи подарена ему барином…
…Пришлось жить в бывшем дворце (кн. Потемкина — Г.Ш.) и Андрею Яко-влевичу, когда он сменил в 1847 г. Андрея Александровича Пеутлинга. Дворец тогда был уже в плохом состоянии и требовал громадной ремонтировки, или, пожалуй, окончательного разрушения. Жил в этом дворце Андрей Яковлевич, кажется, два года, до совершенной уже невозможности пребывания в нем, ибо деревянная крыша была до того ветха, что во время дождя во всех комнатах с потолков падала вода, а в зале на полу стояла просто большая лужа. И такое неудобство переносил Андрей Яковлевич с твердостью и терпением стоика, как неизбежное назначение рока, и все не делал представления о невозможности своего пребывания в таком ветхом казенном доме.
Но вот однажды, когда секретари присутственных мест явились к губернатору с докладами, то застали его сидящим на стуле посреди залы с огромным дождевым зонтиком (разумеется, старым), распущенным над головой, хотя тогда стояла ясная погода. Секретари переглянулись между собой с изумлением. Тут Андрей Яковлевич, без всяких предисловий, давай распекать секретаря строительной комиссии, К., в таком роде: что вот, дескать, существует у нас строительная комиссия, составляет планы и сметы, строит разные здания, мосты и проч., а начальнику губернии совсем негде жить, негде преклонить головы… «Вы видите, любезнейший?» Секретарь ответил, что если его превосходительство прикажет составить доклад по этому предмету, то он готов представить его в самое короткое время, хотя бы даже на завтра, к рассмотрению и докладу. «Нет, любезнейший, нет! Нельзя так легко относиться казенному интересу; что губернатору невозможно жить в этом старом доме, так казна должна на это разоряться? Боже сохрани, любезнейший! Я знаю строительную комиссию: вы там накатаете такую смету, что ей не поверят. Я такой сметы не подпишу ни за что; слышите-ли, ни за что. Надо об этом прежде подумать, да, подумать. Нет, я не соглашусь… А лучше вот как сделайте, любезнейший: когда я поеду на ревизию по губернии, вот тогда вы составите свой доклад по этому предмету, только, ради Бога, поскромнее в цифрах, и дайте подписать господину исправляющему мою должность. Он подпишет и представит куда следует, и тогда будет ясно, что Фабр не привередничает своею квартирою, так как представление будет сделано не от него лично, т.е. не от лица, заинтересованного непосредственно в этом вопросе…»
Не знаю, был ли сделан такой или иной доклад, и как разрешен он, но только Андрей Яковлевич перешел на квартиру в доме Мунштейна; а губернаторское дворище перешло в ведение города…
Из «Екатеринославского юбилейного листка», 1887 г.
Ганна Швидько