Художній музей в нехудожньому місті

Художній музей

Художній музей

Художній музей

10 травня 2009 року виповнилося 95 років з дня відкриття цієї скарбниці культурного надбання нації, музею, що входить до числа кращих музеїв України. Про історію його заснування і про діяльність сьогодні розкаже директор Кулічихін Володимир Володимирович.

— 27 квітня 1914 року за старим стилем у місті Катеринославі відкрилася картинна галерея. Розташовувалася вона в палаці Потьомкіна і демонструвала 64 твори. Згодом ця галерея стала Дніпропетровським художнім музеєм. 1914 рік був роком початку Першої світової війни, у зв’язку з цим робота картинної галереї була перервана. В палаці Потьомкіна був організований військовий госпіталь. А картини були тимчасово розміщені в будівлі Міської Думи. Після революції і громадянської війни, в 1922 році музей відкривається знову в самому центрі міста, в будівлі, де зараз знаходиться готель «Україна» (тоді — будинок Хрєннікова). Для музею було виділено 8 кімнат на другому поверсі. Поступово колекція експонатів поповнювалася. В 20-30-і роки заслужений діяч мистецтв Ісаак Ізраїльович Бродський передав музею близько 300 творів художників кінця ХІХ — початку ХХ століття. В колишньому приміщенні стало тісно. Тоді за сприяння того ж Бродського для музею виділили будівлю на вулиці Шевченка, де музей знаходиться і до цього дня.

Торкнулася нашого музею і Велика Вітчизняна війна. Тоді найцінніше було вивезене з міста, але більша частина експонатів залишалась на місці. Серед них були і експонати історичного музею; дещо було сховано в підвалі. Під час війни музей дуже постраждав, більше тисячі предметів було викрадено. Деякі речі віддавалися в офіцерські клуби. Збереглися навіть розписки німецьких офіцерів, де зазначалося, що для оформлення приміщень було узято стільки-то картин, стільки-то стільців, стільки-то побутових предметів. Щось потім було повернено, а щось — ні. Існує цілий список зниклих речей, такі списки мають багато музеїв, потерпілих під час війни.

Після війни деякі предмети поверталися самими мешканцями міста: дізнавалися, що це музейні речі, і приносили.

Залишалися тут і співробітники музею. Хочу наголосити на ролі, яку зіграла в ті роки співробітниця музею, Параска Кузьмівна Дузь. Вона була і прибиральницею, і доглядачкою і пропрацювала в музеї до 80-х років. Під час війни багато речей збереглися завдяки її старанням.

Зараз Художній музей налічує близька 9 тисяч експонатів. На сьогоднішній день наш музей міг би зайняти 4-5 таких будівель, як та, в якій ми знаходимося. В них би розмістилися постійні експозиції і тематичні виставки, адже у нас в місті практично немає виставкових зал. Ті, що є — наш музей і виставкова зала Спілки художників на Набережній, — розташовані в не дуже людних місцях. Дуже хотілося б, щоб і в центрі міста була будівля під виставки.

— Музей — це місце, куди повинні ходити люди. Як у вашого музею зараз ідуть справи з відвідуваністю?

— Років п’ять тому люди практично не йшли до нас. Зараз відвідування значно зросло. Вже з’явився постійний глядач, який ходить на всі виставки, які у нас проходять.

— Напевно, ви стали якось по-особливому привертати відвідувачів?

— Привернути відвідувача, як правило, можна якимись видовищними шоу. Але шоу несумісне з просвітницьким завданням, а для музею просвітницьке завдання — одне з першочергових. Замість шоу відвідувача можна привернути іменами. Цього року була виставка, присвячена Рафаелю. І хоча були представлені не його оригінальні твори, а гравюри ХІХ-ХХ століть, ця експозиція користувалася успіхом. Виставка однієї картини Рембрандта привернула багато відвідувачів. Ми довели, що за глядача можна боротися і просвітництвом. І це незважаючи на те, що дніпропетровці — народ специфічний. У недалекому минулому були виїзні виставки з Третьяковки та Ермітажу. Так у Донецьку, наприклад, ці виставки користувалися більшою популярністю, ніж у нас. Я вже не кажу про Харків — це місто, в якому завжди цікавилися мистецтвом. А у Дніпропетровську жителі не привчені до високої культури.

— В чому причина того, що у нас таке несприятливе для розвитку мистецтва місто?

— Так повелося з давніх часів. Ще коли художники-передвижники возили по царській Росії свої виставки, скрізь одержували від цього хороший дохід. Але наш Катеринослав був єдиним містом, де вони терпіли збитки.

— Кажуть, що Дніпропетровськ — кузня кадрів для бізнесу і політики. Може, брак культури в нашому регіоні дає перевагу в соціальному житті, в кар’єрі і зароблянні грошей?

— Напевно, так воно і є.

— За яким принципом відбираються твори для виставок?

— Коли я прийшов працювати в музей, у його колекції було близько 3 тисяч експонатів. Зараз їх вже втричі більше. Щорічно ми показуємо всього 3-5% від того, що має музей. Завдання музею — показати розвиток мистецтва. Ми збираємо речі, що відображають певну епоху. В нас є можливість показати мистецтво від ХVІ століття до сьогоднішнього дня. Все це ми робимо з поправкою на виставкові площі і на те, яке завдання ставимо перед собою. Наприклад, постійна експозиція розкриває історію мистецтва України, Росії і нашого краю. Коли ми експонуємо іконопис, то показуємо приблизно 40 творів, а в колекції їх у нас близько 300. Серед музейних предметів є і такі, які цікаві для дослідника. Щоб зрозуміти творчість художника, потрібно ознайомитися також з тими картинами, які не експонуються. Студенту — майбутньому художнику цікаво побачити нариси і етюди, які майже не виставляються в експозиціях. Але з ними можна познайомитися в сховищах. Отже в музеї немає нічого, що лежало б „мертвим вантажем”, — все працює.

— А чи не варто розділити музей на декілька — за різними профілями? Тоді і запасники показуватимуться частіше, і дослідникам буде зручніше.

— З нашого музею можна зробити три: музей українського й російського мистецтва, західноєвропейського мистецтва і окремо — музей петриківського розпису. Це повинні бути філіали одного музею з єдиною колекцією. Але де їх розмістити? Немає приміщень.

— Якби ви знали, що частина ваших фондів знайде більш актуальне застосування в іншому музеї, ви б поділилися?

— Жоден експонат не може бути вилучений з музею. Це надбання національного музейного фонду, і вилучення будь-якого предмету з музею не дозволяється. Експонати передаються з одного музею до іншого тільки тимчасово, на виставки. Це звичайна практика. Кілька років тому в Ніцці була виставка творів художниці Марії Башкирцевої, на якій була і картина з нашого музею. Потім вона була показана в Нью-Йорку. А роботи художника М’ясоєдова експонувалися в Ліхтенштейні. Часто наші експонати беруть участь у виставках, які організовують інші музеї України і зарубіжжя. Наш музей, напевно, краще знають іноземці, ніж наші місцеві жителі.

— Чи можна говорити про те, що музейні працівники різних країн — це якась особлива «національність»?

— Гадаю, так. Коли я приїжджаю в інші музеї, то відчуваю себе там, як вдома. Звичайно, у різних країнах люди розрізняються. Але музейником у будь-якій країні можна стати тільки за покликанням, абсолютно так само, як і справжнім вчителем або лікарем.

— Які критерії ефективності роботи музейника?

— Коли кожний займатиметься тим, що у нього краще за все виходить, тоді й робота буде ефективною. Адже одному подобається копирсатися в архівах, і він досягає успіхів у цій справі, а інший уміє переконувати людей.

— Як себе може реалізувати музейник в плані амбіцій?

— Наукове відкриття, стаття, дисертація — ось можливості, які є у музейного працівника, щоб реалізувати свої амбіції. У нас в музеї немає докторів і кандидатів наук, але до нас за консультацією приїжджають навіть академіки. Ось тут ми і відчуваємо, що без нас не впоратися!

— Володимире Володимировичу, Ви особисто відчуваєте задоволення від роботи?

— Загалом, так. Адже завдяки нам зберігається прекрасне. Кажуть, краса врятує світ. Наше завдання — врятувати цю красу. Не допустити її зникнення. Особливо зараз!