Точка на карті. Микільське-на-Дніпрі

Біля села — місце загибелі київського князя Святослава Ігоревича (945—972 роки), що є історичною пам’яткою національного значення. Село Микільське-на-Дніпрі засноване полковником Іваном Синельниковим у 1774 році біля найбільшого порога на Дніпрі, який називався Ненаситець і про який згадується в багатьох історичних описах (зараз він затоплений водами Дніпровського водосховища). Село названо на честь сина засновника Миколи.

1787 року Синельников у своєму маєтку приймав російську імператрицю Катерину II. Тут бували художники І. Рєпін, І Сєров. Колишній центр Микільської волості. Станом на 1886 рік у селі мешкало 522 особи, налічувалось 95 дворів, православна церква, 2 лавки. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 909 осіб (436 чоловічої статі та 473 — жіночої), з яких 910 — православної віри. За переписом 1989 року тут мешкало приблизно 760 осіб.

Тут загинув давньоруський витязь

Скільки разів не бував у цьому селі, а щоразу дізнаєшся щось нове. І мов магнітом манить тебе сюди і манитиме ще не раз.

Микільське-на-Дніпрі знаходиться біля найбільшого з Дніпрових порогів — Ненаситця. І це повсякчас викликало зацікавлення цими місцями. Хто тільки не бував тут з часів князя Святослава? Сам князь загинув на порогах. У лютому 1912 року рішення про спорудження пам’ятного знака ухвалив Одеський відділ Військово-історичного товариства. Попервах пам’ятник виглядав так — на валуні знаходилася невисока колонна, увінчана вазою. Після бурхливих подій громадянської війни пам’ятник реконструювали в 1929 році. До нашого часу дійшла чавунна дошка з текстом:
«В 972 году у днепровских порогов пал в неравном бою с печенегами русский витязь князь Святослав Игоревич». Увічнити пам’ять Святослава запропонував ще 1882 року колишній губернський предводитель дворянства Андрій Миклашевський. Спроектував дошку в 1912 році відомий скульптор Борис Едуардс. Відкрили її на скелі Монастирко. Але в 1932 році скелю затоплено водами Дніпра, і дошка опинилася під водою до 1941-го. У 1947 році її не без пригод перенесли на вище місце на березі (про це піклувався, зокрема, тодішній міністр освіти Павло Тичина), а пороги знов затопили.

А колись рев порогів, особливо на негоду, було чути на віддалі багатьох кілометрів. Недарма Шевченко написав «Реве та стогне Дніпр широкий…» Ревів він тут, біля Ненаситця або Ревучого.

Зустріч з метеорологом

Нині Дніпро відносно спокійний, хоч і, може, показати свій норовливий характер. Над берегом знаходиться озерна метеостанція. Ми розговорилися з гідрометеоспостерігачем Володимиром Лебедєвим, випускником нашого сільгоспінституту. Ось вже дванадцять років він завідує цим метеопунктом.

— Ми вимірюємо рівень води двічі на добу — о восьмій ранку і о восьмій вечора, нас цікавить температура води, повітря, вимірюємо опади, товщину криги, снігового покриву. Якщо дані перевищують якусь норму, робимо штормове попередження, підключаємо адміністрацію, стежимо за тим, щоб повені не було. Інтернетом інформація передається на Дніпропетровський метеоцентр, вони аналізують інформацію, передають її на Запоріжжя, а звідти — на Київ.

Наш співрозмовник веде багатолітні щоденні спостереження рік-у-рік і вже накопичилося чимало записів. Від Запоріжжя до Дніпродзержинська — п’ять спостережних постів. Нині берег Дніпра ще вкритий кригою, але Володимир на Хрещення купався в ополонці. Батьки Володимира в його дитинстві переїхали в Україну з Сибіру.

Ми розмовляємо на бетонному причалі Дніпра. Згадуємо часи, коли тут причалювали річкові пароплави. Дуже зручні були поїздки «Метеором» — за сорок хвилин ти вже в Запоріжжі чи в Дніпрі. І квиток коштував усього 1 карбованець.

Полуниці-годувальниці

Село завдяки сусідству з Дніпром повністю забезпечене технічною водою, і багато хто з сільчан зайнятий вирощуванням прибуткової полуниці. Молоді в селі вистачає, але багато трудиться в місті. Добу працює, двоє — вдома, бо в селі роботи практично немає.

Фруктові колгоспні сади свого часу розпаювали, вони цілком покинуті — старий сад треба викорчовувати, садити новий, та цим нікому зайнятися. Та й садити треба б на новому місці.
Село має непогане сполучення з обласним і районним центром завдяки маршруткам. Водії місцеві, зранку везуть людей до міста.

Родинні перекази

Історію села цікаво простежити через родинні історії: ми заїхали на хвильку до 73-річної Ольги Іванівни Кравченко, а затрималися тут надовго, слухаючи її цікаві спогади. Дівоче її прізвище Собакіна. Батько Іван Якович Собакін, 1900 року народження, розповідав, що в село свого часу навідувався історик Дмитро Яворницький. Він шукав тут корінних місцевих Собакіних, предків яких нібито виміняли на собак і привезли сюди з Сибіру. Тому, мовляв, і прізвище таке з’явилося. Цікаво, що дядько нашої співрозмовниці поїхав на той бік Дніпра, у Варварівку Синельниківського району, там оженився. Але його записали під прізвищем Собакар і довелося нащадкам доводити, що люди з різними прізвищами — родичі…

Камінці серед толоки

У Микільському зберігся унікальний історичний пам’ятник — місцевий Стоунхендж. На галявині знаходиться кромлех — викладене камінним колом ритуальне місце давньої людини. Посередині була могила жреця — її 1895 року розкопував Дмитро Яворницький. Нині посеред літа на День Перуна сюди приїздять прихильники язичницької віри. Тут з’явилося і дерев’яне зображення божества.
Кромлехами називають споруди часів неоліту й бронзового віку, складені з великих, окремо поставлених каменів у вигляді округлих огорож. Кромлехи мали культове значення. Дехто називає микільський кромлех календарем древньої людини.

Місцева жителька Ольга Кравченко згадує: «Зараз там висаджено парк, а колись була гола толока. Серед неї й стояли наші «камінці». Через дорогу починались степ і колгоспний город. Маленькою дівчинкою я носила обіди батькові й братові. Й оце йду, а як, було, дощ почнеться, я, мала, під тим каменем від дощу ховалася. І що цікаво — скільки часу пройшло, а ті камені не засипало пилом, не вросли вони в землю — як стояли, так і стоять. Декілька років тому комусь з багатих дачників захотілося посунути один з каменів і перевезти на свою садибу. Та вони поворушили, і так воно й зосталося…»

Того ж дня ми побували біля кромлеха (був перший день весни) і жахнулися: хтось знов став підкопувати тисячолітні брили. Поруч — викопаний ґрунт, сліди втручань в історію. Брили ще на місці, але хтось порпається біля них. Треба зупинити це неподобство!

Ольга Іванівна добре пам’ятає, як у 1960-х за негласною вказівкою тодішнього першого секретаря обкому О. Ватченка стали руйнувати місцеву красуню-церкву. Олексій Ватченко їздив сюди на вихідні на обкомівські дачі і його дратував храм, який уцілів і в роки війни. Не хочеться, щоб у наш час від безпам’ятства постраждала ще одна унікальна пам’ятка.

Літописець минулого

— Багаті люди, якщо камінь давній, обмитий вітрами, дощами, ганяються за ними. І за гроші ладні поставити таке каміння у себе в дворі, — коментує Микола Іванович Загубигорілка — краєзнавець з соковитим козацьким прізвищем. Його предки справіку жили тут, над Ненаситцем, і він увібрав у себе історію села як частку історії власного роду.
Микола Іванович працював в архівах, навіть у Петербурзі, і твердить, що тут, біля Ненаситця, було давнє поселення, один час стояв козацький полк. Попервах височіло дев’ять козацьких хат, а вже згодом пани Синельникови, яким дісталися ці землі понад Дніпром, заселили село після руйнування Січі кріпаками.

Про своє прізвище Микола Іванович говорить, що воно дуже давнє. А було у них ще й вуличне прізвисько — Мамони (наголос на останньому складі). Слово мамон означало гаманець. Бо прадід був людина заможна, тримав корчму і тут, і на лівому березі Дніпра. Сини мали крамниці. А прізвище Загубигорілка вперше згадано 1842 року — це в доступних нащадкові документах. Причому в дужках зазначено й неофіційне прізвище Мамон… Представники цього роду ще при царі вчилися в університеті, Петровсько-Розумовській сільгоспакадемії; Петербурзькому політехнічному інституті…
Історію, зібрану по крихтах, Микола Іванович мріє видати окремою книжкою.