Режисер із Дніпра знімає фільм про зниклих безвісти у Великій війні

Режисер із Дніпра Катерина Стрельченко розповіла про роботу над картиною «Шукачі загублених душ», важкі теми своїх стрічок та закордонний тур із фільмом «Олесь Гончар. Слово як зброя».

Катерина Стрельченко – найвідоміша режисерка фільмів з Дніпра. Документальний фільм «Олесь Гончар. Слово як зброя» був із захопленням прийнятий у 15 країнах світу.

Але зараз Катерина зі своєю командою зайнята проектом зовсім іншої спрямованості. Це – документальний фільм про «Шукачі загублених душ» про пошук людей, які зникли безвісти під час Великої війни.

Одними із героїв картини стали члени Павлоградського пошуково-рятувального кінологічного загону «Антарес», про який неодноразово розповідав Міський сайт.

Днями Катерина Стрельченко повернулася із Херсонської області, де було знято чергові епізоди нової картини. Там вона спілкувалася з керівником загону «Антарес» Ларисою Борисенко, яка відновлюється після важкого поранення (про це ми також писали).

Про роботу над новим фільмом Катерина Стрельченко розповіла в інтерв'ю сайту Детектор медіа:

«— Як з’явилася ідея зробити фільм «Шукачі загублених душ»?

— За роботою Лариси Борисенко, яка керує пошуково-рятувальним кінологічним загоном «Антарес», я давно стежу. Ми познайомилися на показі іншого мого фільму про безвісти зниклих — «Вірю, чекаю, молюся». Я знала, що вона займається дуже важливою справою, але уважніше на цьому я зосередилася вже після повномасштабного російського вторгнення, тому що почалися «прильоти» ракет по житлових будинках і потрібна була допомога саме цих волонтерів із їхніми тваринами для пошуку людей, які опинилися під завалами. Тоді в мене промайнула думка, що було б добре зняти фільм про цей загін. І мабуть, у певний час зірки на небі так зійшлися, що я побачила грант для цього й подумала, що історія загону і людей, які в ньому працюють, буде цікавою, щоби спробувати його отримати. Крім того, цей загін базується в Павлограді — а я сама народилася в цьому місті й тому в мене, напевно, є з ними якийсь ментальний та емоційний зв’язок.

— Припускаю, що працювати над цим фільмом вам було важко і психічно, і фізично.

— Так, надзвичайно. Інколи ти підходиш до певної межі, коли мусиш обрати: або ти режисер, або — звичайна людина. Як режисер розумієш, що це треба знімати, що це, як то кажуть, «момент істини», що цей кадр буде дуже сильно впливати на глядача. Але я ще й емпат, гостро відчуваю емоційний стан дружини, яка з надією дивиться на пошуковців і вірить, що, можливо, вони нарешті знайдуть тіло її коханого. І що мені робити? Продовжувати її розпитувати чи вимкнути камеру, співчуваючи її горю? Певною мірою я намагаюся «закривати» всі свої емоції, щоб вони не заважали мені працювати. Але в мене були два таких моменти під час зйомок, коли сльози ставали в очах й було дуже боляче. По-перше, мені було шкода людей у Херсонській області, які втратили своє житло. Вони повертаються у свої зруйновані села — і починають щось лагодити, ремонтувати, збирати. І роблять це з якимсь таким особливим спокоєм, навіть приреченістю, що мене дуже зворушило. Вони такі беззахисні, що в мене просто ком у горлі стояв, коли я на них дивилася та з ними спілкувалася. А другий такий важкий момент був, коли ми супроводжували тіло хлопця, якого знайшли волонтери «Антаресу». Це було в той день, коли на міні підірвалася Лариса Борисенко. Його везли до мами в Чернігівську область, і коли ми проїжджали селами, то люди виходили до дороги, ставали на коліна, схиляли голови, кидали квіти. На все це дивитися без сліз було неможливо.

— Наскільки я знаю, зараз Лариса Борисенко вже відновлюється після поранення, і її життю, слава Богу, нічого не загрожує. А взагалі багато було «підривів» під час пошуку тіл загиблих?

— Таких випадків, наскільки мені відомо, було небагато. Пошуковців «Антаресу» намагаються не наражати на небезпеку. Річ у тім, що вони працюють як волонтери та завжди співпрацюють під час пошукових заходів з офіційними організаціями: з ДСНС, коли виїжджають на місця «прильотів» у містах, а в Херсонській області — з організацією «На щиті», яка є офіційною гуманітарною місією ЗСУ, що займається транспортуванням тіл полеглих захисників України. А в цих організаціях розроблені певні алгоритми дій для безпеки учасників пошукових робіт. Для цього залучені сапери та інші фахівці. Бо там справді дуже багато замінованих ділянок, тому в посадки заходити небезпечно, від маршруту відхилятися небезпечно і треба постійно залишатися уважними, бо навіть тіла полеглих росіяни теж мінують. У цих орків немає нічого людського, вони не дотримуються жодних правил війни, не зупиняються ні перед чим і навіть тілам загиблих не можуть дати спокою. Тому безпеці пошуковців приділяється дуже багато сил і уваги.

Я чула, як один представник місії «На щиті» розказував, що рідні зниклих безвісти ображаються на те, що їхніх близьких шукають недостатньо наполегливо. По-людськи їх зрозуміти можна, але вони бачать тільки один бік проблеми. А бувають випадки, коли, як би це цинічно не звучало, керівники пошукових робіт не можуть ризикувати живими заради мертвих.

До речі, хлопець, тіло якого ми повертали на Чернігівщину, загинув під час швидкого відступу наших захисників. Була досить складна ситуація, його побратими не мали змоги забрати загиблого. Його шукали понад рік і врешті-решт знайшли недалеко від того місця, де він загинув. Тепер він похований у рідній землі…».

Повну версію інтерв'ю можна прочитати тут.

Фото – Детектор медіа.