Как в прифронтовом Никополе выживает конное ранчо

Кроме 12 коней, на ранчо «Белая подкова» содержат лисиц и енотов. Вместе с людьми животные переживают стресс от ежедневных обстрелов и верят в наступление мира.

Никополь обстреливают практически ежедневно. И привыкнуть к этому ужасу невозможно даже за два года.

Конное ранчо «Белая подкова» в Никополе было создано около 10 лет назад для спокойного семейного отдыха на природе. Не закрылось оно и не эвакуировалось даже тогда, когда Никополь оказался практически ни линии фронта.

Более того – ранчо даже пополняется новими обивателями. Недавно здесь появилась 4-летняя кобыла Эмма, которую хотели отдать под нож мясника. Но хозяйка ранчо Татьяна Лобода смогла спасти животное.

О том, как выживает в прифронтовом городе этот уголок природы, рассказал «Фермер Приднепровья»:

«Я захоплююсь тими жіночими якостями характеру, яких в собі не маю. Тому зараз літери крутяться навколо нікопольчанки Тетяни Лободи.

Хто її не знає зі своїм добрим ранчо "Біла підкова", знайомтесь. У неї і підкова біла, і думки чисті, і робота триває, незважаючи на численні падіння із сідла і скрутні моменти опікування кіньми ...

"Я змалку мріяла про коней. Але не було можливості відвідувати кінну школу чи завод. Коні були чимось недосяжним. Тому вже дорослою я зробила мрію своєю роботою. Це навіть не робота. Це справа життя. За 17 років у мене колосальний досвід спілкування з кіньми. Я працювала в Ірландії на кінній фермі, я утримую коней в Нікополі, і ніколи не зустрічала двох однакових коней. У кожного свій характер, свої звички і форма підкови. От і в мене коні - це мої підкови, з ними я відчуваю свої кроки", - сказала Тетяна і я відчула, що дихає вона, коли на коні.

Інакше і бути не може. Адже Нікопольщина - козацький край, де, як у пісняра Вадима Крищенка, "сім вітрів на перепоні тішать ніченьку сліпу, й досі мчать козацькі коні по вкраїнському степу". А ще у пані Тетяни таке популярне козацьке прізвище "Лобода" і сама вона мислить, як справжня козачка.

"Я дуже хотіла плямистого коня. І ми десь в Херсонській області, за Новою Каховкою, знайшли господаря диких коней, який продавав тварин. Він свого часу купив коней і випустив в поле, вони самі відтворили табун, він зріс десь на 100 голів. І от ми поїхали, вибрали одну кобилу коричневу з білими ногами, а інший кінь - задня його частина білого кольору, а передня руда. Очі блакитні, красень. Ми купили за тогочасними цінами - двох за 25 тисяч грн. Але вони дикі, не об'їжджені. Ми ловили їх, як справжні ковбої. Тоді згодом я зрозуміла вже, що дикого коня і за безоплатно ніколи не візьму. Вони здались, підкорилися дуже швидко. Але розуму у них вистачить, щоб 10 разів з тобою пройти, і на 11-ий тебе перевірити. Там брикне, там фиркне, там вискоче - і дивиться на твою реакцію. Дикі коні - це коні з мізками. А коли кінь думає, це дуже тяжко. Повинен думати вершник, який на коні", - розповіла пані Тетяна приклади з власного досвіду.

Я слухала її і думала, після стількох падінь з коней, після завданих фізичних травм, ця жінка вставала і йшла знову до своїх кобил. Це треба мати залізний характер і силу волі, щоб не зрадити свою справу. І зі своїми учнями та кіньми брати участь у турнірах і здобувати перемоги.

Вона за секунду перерахувала імена своїх вихованців: Малиш, Муся, Мілка, Раміра, Міра, Торі, Богема, Каліпса, Карамель, Максимус, Монтікора або Монтік і Емма, врятована від різника кобила.

"Я їх називаю і пухнастиками, і кабачками, і фісташками. Улюблена - Муся, їй у травні буде 19. Дуже норовлива. З іншими веде себе інакше, ніж зі мною. Вона навіть плакала, коли я повернулася з Ірландії. По-перше, вона навіть не повернула голови, коли я озвалася: "Муся", - мабуть, не повірила, що це я. Але я знову покликала "Муся-Муся". І вона повертає голову, вуха зажимає, щуриться, а з її очей течуть сльози... Така була наша перша зустріч з кобилою після довгої розлуки. Ще один улюбленець - Малиш. Йому у квітні виповниться 10. А зі мною він років 7. Це мій щасливий квиток. Якби не він, я б про змагання не думала. А було це дійсно дивно. 24 березня я повертаюся з ірландського міста Атлон, а 25 -ого - змагання у Запоріжжі. Кінь мене забув, на ньому ніхто не їздив. Я теж в Ірландії після зльоту з коня не каталася верхи. А тут вирішила - буду змагатися. Він туди - сюди хитається, в різні боки шарахається. Пів години до старту. А я йому: "Я подолала 4 тисячі км, щоб ми з тобою виступили!" І що ви думаєте, ми разом пройшли 6 маршрутів і взяли 4 призових місця!!!", - з гордістю промовляє Тетяна і додає: "Знаю одне, коні без тренувань стають дикими. І їх по - новому треба до себе приручати. Доки не згадають, як їм було добре колись з вершником".

Нині у "Білій підкові" живуть 12 коней, дві з яких поні. Ще є лиси Харлєй і Хонда та єноти. Всі вони звикли до ворожих обстрілів нікопольської землі, від чого моторошно, бо це абсолютно не природне для них і людей середовище. Але поки вони з Тетяною і її помічниками, мабуть,теж вірять у спокійне життя.

"Був обстріл. І осколками порізало електропастух. Так коні так налякалися, що кілька годин ми ловили їх уночі. Пастух шматками валявся по всьому полю. Поки що зв'язала його, ніби діє. Вони носом тикаються в нього, а там ток, ніби курка клює. От і відходять. Зате гуляють, а коли в конюшні стоять, це не добре для тварин - поїв-поспав. Рух - це природа. За добу з'їдають 10 тюків по 15 кг сіна. Плюс яблучка, морква, гарбузи. Люди знають - привозять. А от лис і єнот хочуть м'яса, та годую сухим собачим кормом. Зі 170 закуплених тюків сіна наразі залишилося десь 25. Це, звичайно, не достатньо. Треба щось придумати", - переживає за своїх пухнастиків Тетяна.

А я переживаю, щоб її "Біла підкова", як добрий знак, берегла її "фісташкове" щастя. І відштовхувала всяке лихо. Кажуть, за легендою у багатьох народів підкова - це оберіг, бо має форму розірваного кола. Нібито зло ходить колами, а дійде до кінця підкови і вертає назад. Тому заклинайте коней і далі, Таню, щоб повертало зло назад з нашої України. І поскоріше».

Видео об этом можно посмотретьздесь.

Фото – Фермер Приднепровья.