История Днепропетровщины: Как наши предки расписывали печи и камины

До Октябрьского переворота в нашем крае была очень популярна традиция художественно расписывать внутренние интерьеры домов.

Особым направлением этого творчества была роспись печей, каминов и стен. При этом народные мастерицы создавали уникальные по своей красоте произведение.

К сожалению, советский режим всеми силами искоренял разные виды украинского народного творчества, загоняя всю культуру под одну гребенку советских стандартов и пропаганды.

Уже к началу Второй мировой войны этот вид народного творчества в Днепропетровской области практически исчез.

О том, как в Екатеринославской губернии расписывали печи, камины, стены, в группе Рідна Новостепанівка (Цікавинки з історії Новомосковського краю) рассказал известный исследователь истории нашего края Игорь Лысенко:

«1913 рік. Унікальні зразки настінних візерунків, зібрані в селах Новомосковського повіту.

В 1911 році молода художниця Євгенія Костянтинівна Евенбах познайомилась з Дмитром Яворницьким. А він, переглянувши її замальовки, рекомендував їй проїхатись по українським селам і зібрати зразки народних орнаментів на розписаних стінах та коминах (печах). Свою першу художню експедицію Евенбах здійснила в 1913 році. На наше щастя, вона обрала села Новомосковського повіту, які здавна славились своїми майстрами настінного розпису.

Євгенія Костянтинівна робила замальовки в селах Мануйлівка, Кам`янка, Петриківка, Шульгівка, Могилів, Байбаківка та Котовка.

Згодом вона підготувала грунтовний етнографічний доклад, який містив детальний опис технік та технологій нашого місцевого розпису.

За її словами, розписом займались дівчата і лише інколи заміжні жінки, якщо знаходили на це час. Наприклад, на розпис комину було потрібно кілька днів. Використовувались недорогі анілінові фарби яскраво-рожевого, жовтого, коричневого, зеленого та синього кольорів.

Фарби розводили на горілці, молоці та яєчних жовтках. Для нанесення пігменту використовували саморобні щіточки зі свинячої щетини і котячої шерсті. Для кожної фарби використовувалась окрема щіточка.

Як селянки створювали орнаменти? Вони брали їх у природи, але більше створювали небачені квіти від себе. Бажання краси в навколишньому середовищі змушувало їх творити. У одної селянки Евенбах запитала, де вона бачила такі квіти? А та їй відповіла: «Та ніде, як заплющу очі, так вони мені і уявляються».

Звичайно, що найбільше матеріалу було зібрано в відомій своїми майстринями Петриківці. «Свободные богатые крестьяне любят и имеют возможность украсить свою хату. Появляются бабы, работающие поденно, продающие свои работы на ярмарках и базарах. Распространяются работы по соседним селам. Незаметно связывается весь район общим, заимствуя орнаменты у богатого села», – зафіксувала Евенбах в своїх спогадах. В Петриківці вона познайомилась з майстринею Тетяною Пата.

Евенбах відмічала художній смак наших селян, що сформувався під впливом мальовничої природи. За її словами, селянам українцям притаманний природжений естетичний смак, який мимоволі примушує їх створювати красу і довколо себе. Селянин постійно живе з цією красою, звикає до неї і вважає її повсякденним і необхідним явищем. Тому кожна родина, навіть бідна, прагнула гарно прикрасити свою хату, особливо, де є дівчата».

В селах Новомосковського повіту хати часто прикрашали паперовими шпалерами з зображенням великих квітів, або з людськими постатями. Інколи шпалерами обклеювали навіть стелі. В хатах на стінах було багато картинок, та вирізок із книжок.

«В главном углу, –писала Є.К. Евенбах, – иконы большей частью уже новые в блестящих ризах (старые в большом пренебрежении, видела я, как иногда служили покрышками на посуду). Иконы и окна украшены рисунками и цветами из бумаги; иконы часто завешаны вырезанной ”кружевом” бумагой, такая же вырезанная цветная бумага рядками идет иногда по потолку.

Пол вымазан желтой глиной и усыпан травой или же устлан постилками. Коврами и килимами покрыты скамьи, скрыни узорные, пестрые. Килимы висят на жерди вверху. Над дверью. Полки с расписной посудой. Создает впечатление яркого, пестрого орнамента».

Але, нажаль, вже в 1913 році Евенбах відмічала, що традиційні орнаменти поступово витіснялись міською модою. Селяни, в гонитві за модою, забували старі візерунки і переставали їх любити. Місто давало їм інший, більш сучасний одяг. Евенбах згадувала: «На крестьянине уже городской пиджак и картуз. Крестьянка стыдится одеть вышитую сорочку. Она в церковь идет в городской кофте, к которой еще не привыкла, которая делает ее смешной.»

Змінювались вишивки та візерунки на тканині, все частіше можна було зустріти рушники куплені, а не вишиті власноруч. Поступово зникали і розписи на стінах хат та на коминах..».

Фото со страницы группы Рідна Новостепанівка (Цікавинки з історії Новомосковського краю)