Герман Кудзієв: Як ракетник став футбольним тренером

Патріарх футбольних тренерів Дніпра, 85-річний Герман Валентинович Кудзієв відверто розповів про свою кар'єру футболіста, пошуки себе після її закінчення та про довгий шлях футбольного тренера.

Герман Валентинович Кудзієв – жива легенда тренерського цеху нашого міста. Він грав ще у дніпропетровському «Металургу», але змушений був закінчити кар'єру у 23 роки. Потім став інженером-ракетником на «Південмаші». Але повністю реалізував себе як футбольний тренер. Основну частину тренерства він провів у знаменитій школі «Дніпро-75», яка цього року відзначила своє 50-річчя.

Дніпровський журналіст Дмитро Москаленко на сайті sport.ua опублікував велике інтерв'ю з Германом Кудзієвим, яке ми публікуємо у скороченому вигляді з люб'язного дозволу автора:

«Герман Валентинович Кудзієв – один із патріархів дніпровського футболу, якому зараз йде вже 86-й рік (народився 5 серпня 1939 року). Він грав не лише за «Дніпро», а ще й за дніпропетровський «Металург», а таких особистостей залишилися просто одиниці. З іншого боку, в Дніпрі Герман Валентинович більш відомий саме як дитячий тренер, адже через його руки пройшли сотні, якщо не тисячі юних футболістів. А ще він був тренером жіночої команди «Дніпро», коли вона тільки створювалася в останні роки існування СРСР.

За статистикою, в період із 1958 по 1962 роки Герман Кудзієв провів за дніпропетровський «Металург»/«Дніпро» в класі «Б» й у Кубку СРСР 47 офіційних матчів, у яких забив 6 (або, за іншими джерелами, 7) м’ячів.

Гравець

– Який найпам’ятніший матч за «Металург» у вас був?

– Пам'ять у мене досі на обличчі (посміхається). Бачиш тут шрам на лівій брові (вказує пальцем)? Це – з Липецька. Ми там виграли 2:0, я забив, а при цьому мені голову розбили. Був фланговий навіс, я у боротьбі замикаю головою, трохи випереджаючи захисника, але той в’їхав у мене своїм лобом. Дивлюся: м’яч у сітці, а в мене кров на футболку тече. Вибіг наш лікар Анатолій Нападенський (теж легендарна постать у дніпровському футболі. – Прим. Д. М.), а в нього ж лише зеленка (посміхається). Забрали мене одразу на швидкій у лікарню, коли гра ще йшла, там уже зашивали. Дальший матч уже не грав, голова вся забинтована була.

– Ви починали грати в основі в 1958-му, коли ще виступав Михайло Дідевич. Яким ви його запам’ятали?

– Він якраз завершував, як й інші ветерани «Металурга», котрі дійшли до півфіналу Кубка СРСР у 1954 році. На їх місця приходили ми, молоді: Валерій Лапшин, Валентин Майдюк, Юрій Грибков, Юрій Курчанінов. Якраз відбувалася зміна поколінь. Дідевич, безумовно, був для футбольного Дніпропетровська 1950-х справжньою зіркою – що й казати, людина грала за повоєнний ЦДКА. Він же домовився з армійцями про товариський матч, так Бобров і компанія приїхали вже командою ветеранів (це 1961 рік. – Прим. Д. М.) і нашу команду класу «Б» 4:1 винесли.

– Знайшов у газетній вирізці, що наприкінці 1959 року вас і Валентина Майдюка викликали до збірної України.

– Так, пам’ятний був момент. Приїхав тоді за нами тренер Антон Ідзковський, який збирав молодіжну збірну республіки. А викликали ще і Юру Грибкова, але він через травму не поїхав, щось у нього було зі спиною, тому ми з Майдюком вирушили вдвох. І був у нас на київському стадіоні «Динамо» матч із росіянами.

– Це була якась Спартакіада?

– Ні, гра була товариська, але принципова, позаяк переможця по тому відправляли в закордонну поїздку кудись до Африки. Ну, це тоді був дуже потужний стимул. І налаштування було таке, що перемогти потрібно було обов’язково. Гра вийшла бойовою, жорсткою, і ми перемогли 2:0.

– Ви народилися ще перед початком Другої світової війни якраз у Свердловську (тепер – Єкатеринбург). Як родина опинилася в Дніпропетровську?

– В мене батько був на відповідальній посаді на залізниці. Спочатку переїхали до Калуги, а в 1950 році – до Дніпропетровська. Тут він працював 19 років у керівництві нашої залізниці – тоді вона називалася «сталінська», а зараз «Придніпровська». Я ж товаришував зі спортом: і з гімнастикою, і з плаванням на Комсомольському острові, й із легкою атлетикою. Вечорами у дворі грав у футбол. Першим моїм тренером був Петро Третьяков на стадіоні «Машинобудівник», де зараз «Метеор» розташований. Він працював з усіма командами заводу Південмаш: і з дорослими, й із дітьми (Петро Юхимович Третьяков виступав за дніпропетровську «Сталь» у 1947–1948 роках, у 1949 році грав у вищій лізі за «Шахтар», потім судив матчі рівня класу «Б», а з 1954 по 1961 роки очолював обласну Федерацію футболу. – Прим. Д. М.). Далі тренувався в Юрія Зайцева вже на «Металурзі», якраз у той час вийшла постанова про те, що при командах майстрів обов’язково мали бути свої групи підготовки. Там я і опинився.

– Який загалом антураж був тоді на матчах у Дніпропетровську?

– Ажіотаж на іграх був шалений! Нас, футболістів, усі знайомі просили дістати квиток на гру. Трохи нам давали, але цього було замало. Ми перед іграми жили на стадіоні «Металург» у так званому «акваріумі» на другому поверсі, а на першому були каси, й там брали квитки для знайомих. А що було на матчах із Запоріжжям! Це просто щось неймовірне! Іноді показують фанатів на трибунах у Греції чи Бразилії – так то «квіточки». Тут уболівальники билися просто на трибунах – приїздила пожежна машина й із брандспойту їх заспокоювала. А загалом, ставлення до команди було дуже серйозне. Мені здається, що й футбол тоді любили більше, ніж зараз. Ти приходиш на тренування, а на стадіоні «Металург» половину трибуни забито глядачами – стадіон був відкритий і будь хто міг прийти, постежити. Це зараз усе зачиняють.

З ракетника – в тренери

– Ви завершили ігрову кар’єру на професійному рівні в 23 роки. Травми? – Так. Я ходив на милицях. Лікарі казали, що відновлюватися потрібно рік. За звичкою просто приходив на тренування, дивився та йшов. Одного разу йду повз механічний технікум, а назустріч жіночка: «Гера, це ти?» Це була моя класна керівниця в школі. Й вона буквально за руку мене, кульгавого, відвела до цього механічного технікуму: «Ти зобов’язаний сюди вступити». Так, він називався «механічний», а насправді це був ракетний технікум при Південмаші. Ну, і я захопився цією справою, все одно бігати не міг. Навчання було дуже цікаве, і я цей технікум за два з половиною роки закінчив. Розклад був такий: із 8-ї до 13-ї йдуть теоретичні навчання, потім – обід, і з 13.30 до вечора – практика, що та як робити. Та це не щодня, а тричі на тиждень. Ну, а по завершенні технікуму ти мав відпрацювати щонайменше один рік за розподілом. Якраз політична ситуація в світі була напруженою, Хрущов лаптем в ООН стукав по трибуні, й весь наш випуск направили у відрядження до Красноярську, де був філіал Південмашу та відбувалися випробування ракет. Там половина фахівців із Дніпропетровська була.

– Ким ви там працювали?

– Інженером-випробувачем.

– А які саме ракети? Тепер же це не таємниця. – Збирали 45-метрову ракету Янгеля дальньої дії. Ракета, яка несе ядерну боєголовку. Ми, корпусники, група – 10 фахівців. Усе дуже серйозно, й коли занурилися в цю роботу, то тут точно було не до футболу (посміхається). А працювали ми не просто до 17-ї години, а повсякчас ще й на пару годин затримувалися: то обкатка об’єкту, то прозвонка ланцюгів, сигнали, контакти. В нас була наземна станція з повної перевірки до запуску. Готова до польоту чи ні.

– На самих випробуваннях були присутні?

– Здалеку й один раз. За це все ж таки інший відділ відповідав, так звана «дев’ятка». Вони нам привозили вже зламані конструкції для ремонту (посміхається). Проте найсмішніше інше. Біжить до мене колега й волає: «Гера, тебе викликають до відділу кадрів». Йду я туди, а начальник відділу з Дніпропетровська каже: «Гера, я ж тебе пам’ятаю, як ти у футбол за «Металург» грав. У нас тут є хокейний «Єнісей», а футболу немає. Давай так, я тобі даю ще одного місцевого хлопця, та вдвох зберіть команду, щоб грати на першість краю». Так почалася моя тренерська кар’єра. Був граючим тренером. Шість гравців взяли з «Єнісею», що був у вищій лізі чемпіонату СРСР із хокею з м’ячем, у них все одно влітку не сезон, і молоді трохи добрали. Водночас я не був звільнений від основної роботи, просто день робочий був коротше, а потім вже опікувався футбольною командою. І так я в Красноярську протримався не один рік, а цілих два.

Дніпро-75

– Як опинилися в «Дніпрі-75»?

– Паралельно з навчанням у нашому інституті почав працювати тренером у Павлоградському районі. Була там чудова людина – Іван Семенович Обдула. Односельці називали його батьком. Він багато чого побудував на селі та команду футбольну створив, але потім його посадили (кавалер кількох орденів, удостоєний двох золотих медалей «За досягнуті успіхи у розвитку народного господарства СРСР», був арештований на 11 місяців без висунення звинувачення, після чого його випустили. – Прим. Д. М.). Він буквально жив футболом, і команда, яка потім вийшла до Другої ліги чемпіонату СРСР, де була одним із лідерів, – це його дітище. Сідали з ним, обговорювали, кого до складу поставити, кого запросити. Цікавився всім. Команди сильні до Павлограда приїздили на товариські матчі. Так, одного разу до нас свою команду привіз Борис Дановський, який тоді працював тренером у групі підготовки при команді «Дніпро». Ось він і сказав, що організовується школа, приходь працювати. Поговорили й домовились.

– Яку команду прийняли?

– Так сталося, що в мене син 1966 року народження. Торік він пішов із життя... Пограв за дубль «Дніпра», в мене в Павлограді у Другій лізі був, але через травму рано завершив, також дитячим тренером потім працював… Ось цей 1966 рік народження я і взяв тренувати. Дуже хороша команда в нас була, обігравали всіх поспіль. У мене там й Андрій Сидельников починав, але він 1967 року народження і потім я його передав Віталію Мусієнку. А так, уже в 1983 році кілька хлопців разом із сином пішли до дублю «Дніпра», а наступного року вони стали чемпіонами СРСР серед дублерів.

Друга ліга СРСР

– Два сезони ви працювали головним тренером у командах Дніпропетровщини в Другій лізі чемпіонату СРСР. Що там було цікавого?

– Нічого (посміхається), 26 команд у два кола – півсотні матчів. Уже тоді пішли розмови про те, щоб зробити буферну зону Другої ліги, а для того, щоб туди потрапити, потрібно було закінчити чемпіонат у першій десятці (буферну зону офіційно зробили трохи згодом, у 1990 році, а говоримо про чемпіонат-1987. – Прим. Д. М.). Так склалося, що в останньому турі павлоградський «Шахтар» приймав «Кривбас». Ми вже до десятки не потрапляємо, а «Кривбас» – на 11-му місці. Напередодні мені телефонують зі спортивного керівництва області й кажуть: мовляв, вам усе одно, а Кривому Рогу потрібно, ми ж одна область, програйте. Я зібрав хлопців перед матчем, кажу, так і так, вирішуйте самі: якщо граємо, то граємо, а ні, то значить вирішуйте здавати гру. Хлопці про гроші питають, кажу, що мають бути. Вирішили здавати, з «Кривбасу» валізу з грошима передали. Я капітану сказав, що мене все це не стосується, як хочете, діліть, навіть не знаю, скільки їм там дали. Ввечері після матчу капітан до мене зайшов із грошима: «Це для вас, Герман Валентинович, команда скинулася». Ні, кажу, нічого не потрібно, з мене потім за ці гроші стребують, а хтось із гравців все одно розповість.

Отже, гру здали, сезон завершився, все пішло шкереберть: уболівальники пишуть листи, що гру «Кривбасу» продали, як так можна, потрібно було вигравати в принципового суперника. Я одразу пишу заяву про звільнення за власним бажанням і повертаюся додому. Небагато часу пройшло й приїхали до мене представники «Кривбасу»: «Германе Валентиновичу, приходьте до нас». «А де Миша Фоменко, який вас тренував?» – питаю. «Та в нього все добре, він уже «Гурію» з Ланчхуті очолив, яка з вищої ліги вилетіла»,– кажуть. Зустрівся я з Фоменком у Кривому Розі, він мені там папери по команді передавав. Каже: «Герман, біжи звідси. Тут у них бази немає, грошей немає. Купа ГЗК, заводів, але грошей не дають».

На тому й розійшлися...

Зародження жіночого футболу

– Повернувся я до роботи в «Дніпро-75», і за деякий час приходить рознарядка про те, що слід розвивати жіночий футбол, і при кожному клубі вищої ліги має бути своя жіноча команда. Це вирішили спустити на нашу школу, але й свій бюджет під це був. Зробили зібрання, де директор школи Валерій Лапшин запропонував мою кандидатуру. Я цього особливо й не прагнув, тим паче, що в мене якраз випускний рік був, ми грали в чемпіонаті України. Якраз на зібранні й представники керівництва були – ті, хто гроші розподіляє. Я і кажу, що готовий працювати, але лише за сумісництвом, тобто школу не залишу: з 16-ї до 17.30 треную хлопців, а після неї можу вже й дівчат тренувати. Тренування на ВРЗ проходили (стадіон імені Петра Лайка на лівому березі. – Прим. Д. М.). Звісно, проблем було чимало. Насамперед, кого набирати, де набирати? На початку 1970-х у нас Леонід Гузик намагався розвинути жіночий футбол, створив команду, кілька товариських матчів по різних містах провів, але на тому й усе. Спливло понад 15 років, і хто з цих футболісток залишився і по скільки їм уже років? Пішли до інституту фізкультури, там шукали здебільшого дівчат із легкої атлетики, когось із гандболу взяли. Якось зібрав їх, почав працювати. Специфіка там, звісно, особлива (посміхається). Дівчата пискляві, примхливі, з характером. Якщо в тебе немає якогось авторитету серед них, то взагалі працювати неможливо. Ти їй щось кажеш, а вона на тебе подивиться та скаже: «Ой, та що ти розумієш?!». Та нічого, працювали, грали – стали чемпіонами Першої ліги чемпіонату СРСР. Спершу виграли свою підгрупу, а у фінальному матчі виграли в підмосковної Кашири та посіли загальне 1-ше місце.

А у вищій лізі з командою я недовго пропрацював, бо дуже багато часу на це йшло – великі роз’їзди по всьому СРСР, а я більше прагнув працювати в школі. Хоча й там команда цілком гідно виступила – посіла 4-те місце з 12-ти команд у своїй підгрупі.

– Мабуть, головний підсумок роботи в жіночій команді – це поява дружини? (посміхаємось) Як ви познайомилися?

– Поїхали ми на гру до тодішнього Ленінграда, от звідти я Олену й привіз разом із подругою. Побачив її у грі за місцеву команду, здається, команда взуттєвої фабрики була. А в мене тоді ще й гравчинь мало було, на заміні одна чи дві були лише. Дивлюся, в них на лівому фланзі дівчина бігає, гасає без втоми по всій брівці. Ну, й ще одна дівчина сподобалася в центрі поля. Після матчу підхожу до них, запитую, чи не хочуть вони за «Дніпро» пограти? А вони ще й виявилися подругами та одразу погодилися. Проте тут деякі складності були. В подруги мама сама там лишилася та захворіла, тому дівчина повернулася до Ленінграда, хоча я пропонував сюди й маму перевезти. Ну, а Олена залишилась, хоча й важкувато їй було. Причому з Ленінграда за нею приїздили, назад звали, але вона залишилася тут (посміхається). От минули роки, й Олена Кудзієва тривалий час працювала головною тренеркою юнацької збірної України U-15, очолювала місцеві «Злагоду», «Дніпро-1» – виграла багато чого й у футзалі, й у футболі. Зі збірною торік стала переможницею турніру розвитку УЄФА. Наш син Руслан також тренує дніпровську дівочу команду, різні поради йому даю (посміхається). Є і в нього вже успіхі, хоча тренерством став опікуватися не так давно: вже цього року виграв чемпіонат області в двох вікових категоріях по дівчатах, причому з футзалу. Тепер чекаю на перемоги у футболі великому.

– Можна сказати, що в жіночому футболі у вас уже просто династія.

– Так (посміхається).

– Торік пішов із життя ваш син Ігор Кудзієв. Давайте про нього поговоримо. Він три роки виступав у дублі «Дніпра», а останньою його командою став павлоградський «Шахтар» у 1987 році під вашим керівництвом. Чому його кар’єра на цьому завершилася лише в 21 рік?

– Він після Павлограду пішов грати за київський СКА. Проте травми. Це вже щось наше фамільне. На жаль… І в нього ж також, як і в мене, гомілкостоп ледве не навпіл. Це в СКА було. Десь у Харкові вони грали, його навмисно скосили. Навіть потім сутичка була на полі: п’ятьох вилучили та кількох дискваліфікували, і йому також дали. Так він і травмований, і дискваліфікований. У той момент Ігор просто занепав духом, ще й у його родині з дружиною складна була ситуація. Згодом вийшло повернути його до нормального життя, й Ігор став хорошим дитячим тренером, гарні вихованці в нього були. Деякий час він у «Дніпрі-75» працював, де йому групу підібрали, а потім у ДЮСШ-12, МДЮСШ.

– Із ваших іноземних поїздок із командами яка запам’яталася найбільше?

– Останньою моєю командою в «Дніпрі-75» став 1979 рік народження. Ми посіли 2-ге місце в чемпіонаті України, одразу за київським «Динамо». До ФФУ прийшов запит з Італії на представницький турнір, куди викликали чемпіона країни, але в той самий час у «Динамо» був турнір у Франції. Тому відправили нас. Головний приз ми там не виграли, але міланський «Інтер» обіграли, до того ж у протоколі матчу писали «Динамо» Київ. Однак то був наш «Дніпро-75»…».

Повну версію інтерв'ю можна прочитати тут

Ілюстрації з архіву Германа Кудзієва та Дмитра Москаленка