Як молодій лікарці екстреної допомоги Дніпра допомагають крила за спиною

Два роки тому Елизавета Науменко ще інтерном прийшла працювати в виїзну бригаду Соборної підстанції Дніпровського центру екстреної медицини.

Ці два роки пройшли для неї в шаленому темпі, де кожен де – новий виклик.

Як визнає красуня-лікар, справитися з цими викликами та величезним навантаженням роботи під час війни допомагають крила, які ніби ростуть за спиною.

Ось що про долю своєї колеги розповіли в Дніпропетровському обласному центрі екстреної медичної допомоги:

«Ми розпочинаємо нову рубрику — «Обличчя екстренки», у якій знайомитимемо вас із тими, хто тільки-но вступив на цю нелегку службу, але вже горить справою на повну!

І наша перша героїня — Єлизавета Науменко, лікар виїзної бригади Соборної підстанції Дніпровської станції.

Коли професія — це крила за спиною

У вересні 2024 року Єлизавета прийшла в екстрену медицину ще інтерном. Починала парамедиком. Понад усе хотіла у професії бути самостійною: приймати швидкі рішення, брати відповідальність і щодня опановувати нові навички.

Спочатку, розповідає, було страшно. Але саме тут у шаленому темпі — народжується справжня медична майстерність.

Креатив замість ліків і залізні нерви

Дитячі виклики на «103» — це особливий вищий пілотаж. Дитина до року не розкаже, де болить, а її стан може змінитися за лічені хвилини. Тут потрібні не лише глибокі знання, а й хист психолога та трохи дитячої безпосередності.

«Я контакт із дітьми переводжу в гру, — посміхається Єлизавета. — Буває, сідаю поряд із малюком, у якого лихоманка, беру свій стаканчик і пропоную: "А давай наввипередки пити воду — хто більше?" Батьки спочатку в шоці, але посміхаються, а дитина охоче п’є!»

Історії, які неможливо забути

Зміни на екстренці — це завжди калейдоскоп, де в один день переплітаються зворушливі моменти та справжні драми.

Нічна ванночка від коліків:

Якось уночі молоді батьки 8-тижневого немовляти викликали бригаду через безперервний плач малюка. Оглянувши дитину, медики зрозуміли: це звичайні коліки. Вони попросили батьків набрати ванночку з теплою водою та помістили туди малюка. М'язи кишечника розслабилися, гази відійшли — і вже за кілька хвилин дитинка щасливо заснула просто у воді на руках у здивованого тата.

Порятунок із детективним сюжетом

Бували й моторошні виклики. Одного разу Єлизаветі довелося буквально вибігати з хати з дворічною дитиною на руках, поки нетверезий батько погрожував її зарізати. Врятували інші діти з цієї багатодітної родини — вони зачинили батька в туалеті й вигукнули: «Бери малу та тікай!».

Внизу на бригаду вже чекала ювенальна поліція.

Що дає сили?

Найважче для лікаря — бачити страждання, яким ти не можеш зарадити, наслідки ворожих прильотів або людську байдужість до власного здоров’я. Але все це перекриває мить, коли пацієнту стає краще.

«Діти на викликах — це мозковий штурм через точні дозування, я таке люблю! А коли дитині стає легше, виникає відчуття, ніби за спиною ростуть крила».

Після важких змін Єлизавета поспішає додому: тривалий душ, щоб змити втому, сон, вечеря і знову сон. Наступний день після чергування вона з усмішкою називає «днем бабака». Тоді вже й прогулянка, і звичне життя.

Лікарка мріє про аспірантуру та міжнародні стажування.

Екстренка навчила її головному — залишатися людиною за будь-яких обставин. Бо в цій професії недостатньо просто знати протоколи — тут треба мати серце. А ще — щодня хотіти ставати кращою у тому, що робиш».