Найстаріші поховання Дніпропетровщини

1680

Могила кошового Івана Сірка (1600—1680) в Капулівці Нікопольського району. Серед могил козацьких отаманів та гетьманів до наших днів в Україні збереглася тільки могила уславленого Івана Сірка, отамана Чортомлицької Січі. Найважливішим кроком до збереження пам’ятки національного значення «Могила І. Д. Сірка» стало затвердження наказом міністра культури її охоронних зон. Нарешті, його могила опинилася під реальним, а не номінальним захистом держави! Кошовий Іван Сірко відомий своїми славними походами, в яких не знав поразок.

1748

Могила старого козака Мартюка в селі Дніпрова Кам’янка Верхньодніпровського району на високому березі Дніпра. Текст на хресті такий: «В ім’я Отця, Сина і Святого Духа… Козак Мартюк Куреня… Старанов Раба Божого Дмитра унука Мартюкового 1748 році сентембріja».

Місцеві краєзнавці вважають, що в могилі на високому березі Дніпра в районі Дніпрової Кам’янки — останки мазепинців, які загинули при переправі через Дніпро в районі Мишуриного Рогу 29 червня 1709 року через два дні після роз грому під Полтавою. Від покоління до покоління передавалися координати заповітної могили. Майже сорок років минуло після 1709 й онук козака Мартюка повернувся на місце поховання діда і встановив цей кам’яний хрест з епітафією.

1784

Козацьке село Шестірня Широківського району засноване ще 1689 року. За переказами його названо на честь козака, який мав на руці не п’ять, а шість пальців. У Шестірні півень співає на три області: тут сходяться наша, Херсонська і Кіровоградська об ласті. За переказами запорожці заховали тут свою скарбницю. А за селом ростуть квіти, занесені до Червоної книги, подивитися на які приїздять навіть з Америки. А ще в Шестірні зберігся унікальний козацький цвинтар. Більшість хрестів, правда, вже втратила на писи, але деякі можна ще відчитати: «1784 года месяца апреля 21 дня представился раб Божий Иван Жукин Полтавского куреня полковой атаман».

1787

Ще один хрест на кладовищі в Шестірні: «В 1787 году іюня 27 дня здесь почиває раб Божий Андрей Кичкин куреня Дядковского козак».

За надання текстів з Шестірні дякуємо широківському колезі журналісту Олександру Козленку.

1886, 1889

У центрі села Старі Кодаки Дніпропетровського району збереглися рештки старого цвинтаря, на якому більшість могил втрачено. Але деякі надгробки читаються. Вони нагадують про родину купця Звєрєва, який з’явився тут за переказами з Бєларусі. Купець мав млин коло Дніпра, відзначався суворим характером і пам’ять по собі лишив у народі лиху. Він, приміром, викликав калмиків для жорстокого придушення селянських виступів під час революції 1905 року. Тож і доля до нього не була прихильна. Втонув на порогах Дніпра його син Пахом. Хоч злі язики говорили, що йому помогли втонути за жорстокість батька. Викликає також подив, що тіло потопельника знайдено лише через два роки…

1892

Під Свято-Покровським храмом у селі Рубанівському Васильківського району збереглися дві труни з останками представників поміщицького роду Василенків — батька Григорія Івановича і сина Івана Григоровича Василенків. Обидва були випускниками юридичного факультету Харківського університету. Батько довгі роки був опікуном Олександрівського повітового училища і дбав про розвиток народної освіти у повіті. Його син юрист Іван Василенко (1853—1892) був приват-доцентом Харківського університету, багато зробив добрих справ як повітовий і губернський гласний. Помер рано, не доживши і до 40 років. Невтішна мати Катерина Павлівна Василенко збудувала у пам’ять про чоловіка і сина Покровську церкву (1896), яка є своєрідним храмом-пам’ятником. Багато робить нині для духовного відродження і повернення історичної пам’яті настоятель Покровського храму о. Василь Пишний і його однодумці.

1893

У Севастопольському парку (колишній цвинтар) у Дніпропетровську збереглася могила українського поета і етнографа Івана Івановича Манжури (20 жовтня (1 листопада) 1851, Харків — 3 травня (15 травня) 1893, Катеринослав). У літературі він ви ступав також під псевдонімом Іван Калічка. Останніми роками двічі на рік, на день народження і смерті поета коло його могили проводить панахиди отець Василь (Пишний), настоятель Свято-Покровського храму в с. Рубанівському Васильківського району. Поет свого часу жив у тих місцях у маєтку поміщика і народолюбця Івана Григоровича Василенка та записував народні пісні в навколишніх селах.

1894

Надгробок з могили вдови генерал-майора Марії Андріївни Похитонової (уродженої Січкарьової) в селі Мар’ївка Магдалинівського району. До речі, ця могила значить ся в картотеці Чулкова й потрапила до всеросійського некрополя «Забытые могилы». (1994): Похитонова Мария Андреевна (ур. Сичкарева) (1824.11.06—1894.04.20, Иосифовский женский монастырь Новомосковского-уезда) вдова генерал-майора».

Ми висловлюємо здогад, що ця жінка — тітка відомого народовольця Миколи Даниловича Похитонова (1857—1897), який проходив по одній справі з Вірою Фігнер і в ув’язненні збожеволів, померши у віці сорока років.

Отже, Марію Андріївну поховали на території Йосипівського жіночого монастиря, а сам монастир було закрито радянською владою, його споруду розібрано на цеглу, з якої збудовано школу в Магдалинівці. Надгробна плита була стягнена з могили Марії Похитонової і гуляла по всьому селу Мар’ївка. Лише надгробок і зберігся.

1906

У Котівці Магдалинівського району (на межі з Полтавщиною) є надгробок французькою мовою. В епітафії говориться про те, що Бог забирає наші душі під святий захист. Отже, це є надгробок з могили Ювенала Міленскампа (1854—1906), якого доля занесла в далеку від Франції Котівку. Хто він такий — ми достеменно не знаємо. Але оскільки дружиною власника маєтку Георгія Петровича Алексєєва була француженка Анжель Петрівна де ла Героньеєр (1843—1933), то можемо припустити, що француз прибув на її запрошення і міг бути і садівником, і гувернером, і ким завгодно.

Служив під началом Суворова

Найстаріша відома нам могила Дніпропетровська відноситься до 1822 року: «Здесь лежит тело маіора и кавалера Осипа Яковлевича ДЕДАЛКЕ, родившейся 1757 года іюня 11 дня, скончавшейся 23 майя 1822 года». Отже, похованню 190 років! Знаходиться воно на околиці міста, в колишньому селі Чаплі (нині у складі Самарського району Дніпропетровська).

«Зоря» свого часу (4 березня 1990) першою звернула увагу на недоглянуту могилу і надрукувала фото. Тоді текст на ній ще читався.

Дедалке — людина цілком заслужена. За нашими даними він міг бути поляком з Поділля. Був на військовій службі під началом генерал-лейтенанта Івана Ферстера (1752—1807). Коли наш земляк через хвороби попросився у від ставку, документ про звільнення його 3 квітня 1796 року в Подільске намісництво «для законних нужд сроком на один год» був виданий йому фельдмаршалом графом Олександром Суворовим-Римнікським. Оскільки шеф пана Дедалке Іван Іванович Ферстер під час Італійського і Швейцарського походів російської армії був черговим генералом при штабі Суворова, то і Дедалке, як ми допускаємо, міг бути в оточенні Суворова.

У 1806 році дворянству Олександрівського повіту оголошено про подарований імператором Олександром I майору Дедалке діамантовий перстень за винайдений ним пароволовий плуг. У 1811 році Дедалке внесений до 1-ї частини Дворянської родословної книги Катеринославської губернії. Він був холостяком. Майор Осип Якович де Далке (ще один варіант написання прізвища) пожертвував у 1818—1819 рр. Рішельєвському ліцею в Одесі «бронзову сферу по системі Коперника і повний математичний інструмент». Як же він опинився в селі Чаплі? Він міг служити керуючим у маєтку панів Прозоровських, які до 1825 року володіли Чаплями.