Ганна Тимофіївна Ягодка живе в селі Рубанівському Васильківського району з 1977 року. Родом вона з села Верхня Рожанка Стрийського району на Львівщині. Понад півстоліття тому дівчиною приїхала на заробітки в сусіднє село Новогригорівка (по-народному Трьомсинова) Васильківського району. Та так і залишилася тут. Вийшла заміж. «На Придніпров’ї живу вже більше як дома… » До слова, вдома була востаннє ще в 1968 році.
— Вишиваєте давно?
Як захворіла в 1994-му, тоді й почала вишивати рушники. Пригадала як в її дитинстві це робила її ненька Ганна Семенівна. До речі, у шість років Ганнуся уже гаптувала.
Скільки вишила рушників за своє життя — не знає. «Я не рахую. Мені так радісно, коли я вишиваю. Як була захворіла, так великий рушник, на сім метрів вишила. Рушник цей у рубанівському храмі знаходиться».
Майже всі рушники в церкві — її. Зараз усе гаптоване на великодню тематику — виключно її. Ще як тільки відкрили церкву в 1992-му, відтоді жінка стала відданою парафіянкою. Якось доїла корову, а в церкві служиться. Тоді подумки звернулася до Всевишнього: «Боже, мені ще десять років доїти корів, і я оце так бігатиму?»
Мабуть, Господь почув, і в мене заболіла рука. Не змогла доїти корів. Діагноз показав пухлину кістки правої руки від самого плеча. Жінка не могла ні перехреститися, ані ложки в руки взяти.
Стала їздити до лікарів у Дніпропетровськ — у диспансер на вулиці Шкільній, в обласну лікарню ім. Мечникова. Кожні десять днів по черзі в один і другий медичний заклад. І до райцентру раз на місяць треба було їхати. Лікарі вирішили, що її треба оперувати — відрізати руку!
«А я сказала, що не дам. Вони змусили, щоб приїхали рідні. А які рідні? Чоловік не схотів їхати — поїхали сваха із зятем. Я кажу: хоч ви їдьте, хоч не їдьте, я не дам руки відрізати. Помирати — то помирати. Жити — то жити. А з рукою я буду — як не є».
Так жінка їздила туди-сюди, лікарі тримали її на другій групі. А тоді в 1994 році в рубанівському храмі відкрили мощі отця Олександра, вбитого в часи громадянської війни прямо на східцях храму. І три жінки, яким належало помити підлогу після вечірної служби, стали просити тодішнього батюшку Валерія, щоб він показав їм мощі. Отець Валерій виніс пояс, євангеліє і хрест, який тримав отець Олександр перед трагічною смертю.
Хрест був дерев’яний, але виглядав так, наче зроблений сьогодні. Пояс теж анітрохи колір не змінив. Наче він зараз пошитий. Євангеліє можна було читати, тільки сторінки поруділи від часу. Одна з жінок звернулася до священика: «Отче Валерію, можна прикластися до пояса?»
А в мене рука болить, поки нахилюся, тоді перехрещуся. Батюшка каже: будь ласка, приложіться.
Жінка з Вербівського приклалася перша, тоді Ксенія Іванівна, а мені щось у голову стукнуло: я попросила: «Святий отче, мучениче ієрею Олександре! По Божій волі зціли мені руку!»
Перехрестилася помаленьку. Приложилася до пояса. Піднімаюся. Постояла-постояла. Рука опустилася — не зрозуміла, що сталося. Було таке відчуття, ніби з ноги якийсь струм пішов угору до хворої руки, а потім так же й вийшов.
Жінка відтак легко перехрестилася зціленою рукою.
Отець Валерій і каже: «Ну, хіба це не диво?» Господь так сотворив. А то руку б одрізали — ні за що.
Рука перестала боліти. А жінку ще якийсь час тримали на групі. Поки вона не пішла на пенсію. Поїхала у місто, де лікарі визнали: це б ми помилково одрізали у вас руку. А так рука ваша ціла. А я кажу: «Помилка добра б була…» І згадалося їй, що просила Бога бути поближче до нього. Так зрештою, й сталося. Бо сама жінка з Західної, там усі без церкви життя не уявляли.
Руку попустило. І відтоді жінка нерозлучна з церквою. Старанно гаптує рушники для храму. Зараз часу обмаль, бо багато сільської літньої роботи.
Сорочку собі сама вишила. Це вже четверта сорочка. Одну в Запоріжжя подарувала, одну тут носить жінка… Вишиває вона хрестиком. З узорами зараз проблем немає. Їх вистачає.
Кому передає ремесло? «Та ніхто з моїх рідних не хоче!», — зітхає жінка. А от при храмі жінки зацікавилися, вже стали вишивати — й Альбіна, й Ірина Андріївна. А Оксана з Дніпропетровська, будучи вагітною, тут жила — та одразу, за два вечори вхопила науку. Отже, якщо є бажання, тоді швидко опановується. Без принуки. Жінка і мережива в’яже, і навчає як спицями та гачком це робиться. І все ж найдужче любить гаптувати.
Зараз Ганна Тимофіївна готує вишивку на престол, на жертовник для храму. До Покрови, «щоб голубеньке було». На жаль, нині городи відволікають. А як городня робота відійде, — тоді час на вишивання з’явиться. Тільки встигай все задумане втілити на полотні.
Автор: Микола Чабан
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |
Переучить их на попов и выпустить в мир!
Больницы переделать в храмы и церкви!
Скорые помощи переделать в скорые катафалки!
Медицинскую академию переделать в церковную семинарию!
Областную больницу Мечникова переименовать и переделать в Днепрово-Печерскую Лавру!
Заводы по производству лекарств переделать на свечные заводики!
Алелуйя!!! Ответить | С цитатой | Обсуждение: 1