На клумбах родини Лук’яненків з села Зоря ростуть пластикові зайці, слон та Вінні-Пух

Гарній хазяєчкі хочеться, аби її оселя була наче у віночку. І будинок Наталії та Сергія Лук’яненків із селища Зоря П’ятихатського району — яскраве тому підтвердження.

Їхню господу, що по вулиці Молодіжній, 12, видно здалеку завдяки чималій кількості пишних троянд, які квітують щороку не один місяць. Попервах Сергій був налаштований проти цих колючих красунь, а потім, коли вони заквітчали собою двір, дав дружині своє категоричне добро, аби вони завжди росли тут.

Лук’яненки живуть у Зорі тільки шість років. До того мешкали на Вінниччині, сюди приїхали в пошуках кращої долі. Навіть людині сторонній впадає в око, що між чоловіком і дружиною досі збереглись трепетні почуття одне до одного. А вони ж зовсім недавно відсвяткували срібний ювілей свого подружнього життя!

Наче вчора було те весілля в Ковелі, куди Сергій з рідного Дніпропетровська, а Наталя — із невеликого села на Закарпатті з’їхалися: він до брата, який одружувався, а вона — до подруги. Доля поєднала їх одразу ж — на третій день молодик забрав дівчину до себе на Східну Україну, а через місяць вони подали заяву. З того часу вони разом. Удвох працювали на заводі імені Бабушкіна: чоловік — зварювальником, дружина — кранівницею. Народився в них синок Саша, через рік — донечка Вікторія, а згодом — ще один син, Сергій. Нині двоє старших уже мають власні сімї, а найменшенький — десятикласник.

Коли приїхали у Зорю, де купили будинок, почали з облаштування господи. В оселі переклеїли шпалери, все перефарбували, а от у дворі вигрібали і вичищали, бо тут до них жили старенькі люди. Особливо господиня поморочилася з облаштуванням клумб. Коло хати росли старезні дерева, які затуляли світ Божий з вікна, тож їх треба було спиляти, а ще довелося зчищати землю, насипану на асфальт під двором. Сусіди дивувалися, чи немає, мовляв, їй куди свої сили і час подіти, а жінка мовчки робила своє. Після таких трудів і з’явилася та краса, якою всі милуються нині. Особливо ваблять око сліпучої краси троянди — вищі зросту людини! Їх видно з вулиці через європаркан.

У самій же хаті скрізь видно результати праці рук господині. Відчувається, що вона уміє вишивати, шити і вязати. Ще дівчиною Наталія разом із старшими сестрами вишивала, причому не тільки рушники, а й килими, в’язали светри. Тому зрозуміле її прагнення робити своє життя гарнішим. Тож тепер у неї не тільки вишивані хрестиком серветки, а й аплікації в техніці «квілінг», котрі зі смаком прикрашають шафи будинку. Від того оселя не просто має власне обличчя, а й створює особливий настрій, затишок. Та й взагалі з цими людьми і в цьому домі приємно бути, з ними якось і дихається вільніше.

— А років два-три тому душі захотілося чогось нового, — пригадує Наталія Михайлівна. — Тож десь щось побачимо і пробуємо в себе. Так із пластикової пляшки зробили Вінні-Пуха. Я хотіла просто її розмалювати, а чоловік каже, що то — не воно, треба робити фігурки з окремих пляшок.

Якось Сергій приніс дружині з роботи пластикового зайця, наступного разу — слоника. Почали шукати цікаву інформацію в Інтернеті і загорілись обоє так, що тепер не можуть зупинитися. Буває, що Наталія придумує ідею, а Сергій її втілює, а буває, десь щось побачать новеньке, і самі починають чаклувати над ним.

Так поступово в обійсті Лук’яненків з’явилося чимало витворів із звичайнісіньких пластикових пляшок. На клумбах біля хати мирно співіснують бджоли, зайці, слон, Вінні-Пух. Крім цього, під ганком висять пластикові ліхтарі, із землі «ростуть» величезні шишки, і навіть пальма є — якраз під величезним кущем троянд. Ну чим не казкове обійстя?

— Мені це приносить справжнє задоволення, — говорить жінка. — Хочеться, щоб було красиво і зроблено своїми руками. Діти приїжджають з міста і бачать, що вже тато з мамою щось новеньке придумали.

А ще чоловік і дружина мені зізналися, що хочуть зробити з пластикових пляшок павича: великого і красивого, з пишним хвостом, що так і переливається проти сонця. Та для цього треба чимало не тільки пляшок, а й часу. Він же в них буде тепер тільки уже взимку. Тоді й чаклуватимуть над створенням краси. Що ж, сподіваюсь, у свій наступний приїзд до цієї родини матиму можливість помилуватися цим пластиковим чудом.

І поки інші щодня викидають пластикові пляшки, навіть не задумуючись над тим, скільки корисного можна з них зробити, ці люди створюють пластикову красу. Хоча, скажете ви, краса не може бути з пластику. Не буду вам заперечувати хоча б тому, що живим втіленням цього є вироби талановитої сімї Лук’яненків, що в П’ятихатському районі.