Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Днепр » Новости города и региона
сб, 02 ноября 2024
17:26

НОВОСТИ ГОРОДА И РЕГИОНА

25 років на посаді сільського голови

25 років на посаді сільського голови
У кожного, хто приїздить сюди вперше, мимоволі виникає думка, що у селі порядкує жінка — ошатні хатинки, чисті узбіччя, гарні дороги. І справді, головою Жемчужненської сільради тут жінка, яка не терпить бруду та неохайності. От і цього вже холодного осіннього дня оголошено про суботник.

Все починається з невеликої будівлі сільради, куди приємно заходити відвідувачам й гарно працюється персоналу. Але про себе сільрадівці потурбувалися востаннє, лиш коли відремонтували усі соціальні об’єкти на території ради.

— Маємо таку красиву назву — Жемчужне, то треба цій назві й відповідати, — говорить сільський голова Галина Бубир. — Стараємося. Що своїми силами робимо, що грантові проекти допомагають.

На території ради ще два села, Кіндратівка та Василівка. А коли Галина Іванівна стала тут головувати, було шість сіл. Потім через Юр’ївщину почали прокладати аміакопровод й він пішов по городах та хатах Затишного, Воскресенки, Стовбиного. Людям довелося переселятись. Переселенці й досі згадують ті благословенні місця — далеко навкруги не було кращих лук, такого різнотрав’я у балках. А скільки ставків було! Ковила стіною стояла, здалеку здавалося наче сніг випав.

Зрозуміло, все колись міняється, як і цей у минулому козацький степ, де селилися запорізькі козаки. Одному з нащадків запорожців, письменнику Олексі Стороженку, автору найбільш відомого історико-етнографічного твору «Марко Проклятий», дісталося у спадок старовинне село. Воно так й називалося у давнину — Строженкове. Та й коріння іншого його твору «Дорош» теж проростає звідси.

Сільський бібліотекар Любов Кириченко розповідає:

— У той час через село Жемчужне протікала річка Мала Тернівка. Вона заходила рукавом у лиман. Тут й оселився осавул Запорозького козацтва Дорош. Так виникло козацьке поселення — Дорошевський лиман.

Воно можна було б й не заглиблюватися так в історичні подробиці цього краю, аби не трепетне ставлення до цього й сільського голови. У селі Воскресенка, якого вже немає, переповідає місцеву легенду Галина Бубир, жила собі бариня Софія Ковалевська, дочка генерала Синельникова. Софія мала землю, гарний будинок й все, що треба, для панської садиби. Побудувала панночка на власні кошти церкву. А купатись вона ходила на ставок, посеред якого стояла чаша-купальня. До неї бариня добиралася по місточку. Після революції Ковалевські виїхали за кордон, церкву розібрали, у маєтку розмістилася початкова школа. А чаша-купальня на довгі роки застрягла у болотяному мулі колишнього ставка.

У 1995 році, коли вся область будувала й відроджувала район, аби в ньому були газ, дороги, дитсадки та школи, «дісталося» й Жемчужному. Широкі стрічки асфальтованих доріг простяглися вздовж вулиць, у центрі села розбили парк, у ньому висадили ялинки, верби, берізки.

Тут й згадала сільський голова про старовинну чашу-купальню. По-перше, раритет все ж таки. А, по-друге, чому б не використати панську чашу як великий вазон, розмістивши в ній квіти? Поїхали зі знаючими людьми до тієї чаші. Вона аніскілечки не постраждала від часу. А була, як визначили спеціалісти, зроблена зі скла та розчину, замішаного на глині та яйцях. Витягли краном той предмет давнини, встановили у парку.

— А воно ж хочеться чогось ще більшого, — згадує Галина Іванівна, — порожня чаша стоїть, надворі вже осінь — квітів не посадиш. До того ж незабаром мали підбивати підсумки конференції— що зроблено та як воно виглядає. Спасибі нашим кураторам з області. Привезли й подарували нам скульптурну пару кованих журавлів, так ми їх у чаші й встановили.

Тепер ця композиція є справжньою окрасою села. У самому ж парку недавно з’явився сучасний гральний майданчик для дітлахів, а у планах голови побудувати тут капличку та колодязь.

Їй люди довіряють і головою обирають не раз, і не два

Біля приміщення сільської ради у Галини Іванівни завжди напоготові велосипед. Є й легковий автомобіль, але витрачатися на бензин нема з чого. З фінансами у сільраді важко, бо на її території жодного підприємства, яке б допомагало розвиватися територіальній громаді.

Їздить велосипедом з великим задоволенням. Когось по дорозі зустріне, зупиниться, у будь-яку хату мимохіть загляне. Хто де лежачий чи безпомічний одинокий, сільському голові добре відомо. Жоден не лишається без її уваги. До одного з гарячими пиріжками прийде, іншому принесе якийсь подаруночок на день народження.

Я спеціально пройшлася селом, аби поспілкуватися з випадковими перехожими й спитати в них, якої вони думки про свого сільського голову.

— Добрий день! — спиняю бабусю, що йшла до магазину. — У сільраді буваєте?

— Не так щоб часто, але іноді доводиться. От недавно була, заповіт складала, мені ж 82 роки. Привітні жінки у сільраді, а Галина Іванівна особливо, — сказала Катерина Іванівна Шпичка. — Та я вам скажу отак: якби люди їй не довіряли, то хіба б обирали стільки разів підряд.

— А я —не місцева, — Катерина Романівна Тернова сама приєдналася до розмови. — Коли перебиралася сюди, то хвилювалася: як воно усе буде? Мене по-людськи зустріли. Допомогли. А подивіться, яка в нас тут чистота скрізь.

Продавець магазину Наталка Міщенко спілкується з сільським головою мало не щодня.

— Вона вимагає, щоб не було в нас перебоїв з хлібом, предметами першої необхідності. Он гумове взуття давненько вже завезли до осінньої негоди, — говорить жінка.

На полицях ще теплий хліб — білий й чорний, батони й круглі паляниці. Оселедці, ковбаси, банани й апельсини — усе є у продажу, аби тільки ваші гроші.

А у дитячому садочку, теплому й затишному, заглянути сюди запропонувала господарка села, малята готувалися до свята осені. До речі, вони — головні артисти на будь-якому сільському святі.

— У нас сьогодні усі дітки у зборі, — вихователька Оксана Скопа заводить нас до зали, де відбувалися заняття. Запитує в малечі, показуючи на мою супутницю: — Діти, хто це?

— Сільський голова, — протяжно, несміливим хором вимовляють діти.

У цій дитячій оселі Галина Іванівна частий гість, бо й сама тут 12 років пропрацювала завідуючою. При ній колгоспний дитсадок був кращим у районі, сюди приїздили за досвідом.

Розписуватись у Жемчужне приїздять навіть з Дніпропетровська

Авторитет, можна сказати, завойований, і у 1988 році Галину Бубир «сватають» на голову сільської ради. Балотувалося три кандидатури. Обирають її.

— Були ми тоді ще Павлоградського району, — згадує Галина Іванівна. — Де райцентр, а де ми. Що колгосп був найвідсталіший у районі, що села — ні доріг, ні світла. Потім Юр’ївшина відійшла від Павлоградського району. Й стало ще гірше. Катерина Олексіївна Кривко тоді зробила усе можливе, аби обласна влада звернула увагу на катастрофічне становище молодого району. Після тієї конференції район почав відроджуватись.

Проте проблеми були й будуть. Насамперед з фінансами. Та громада Жемчужного знає — як не вистачає бюджетних коштів, їх можна заробити. Пишуться проекти, посилають їх на конкурси й виграють грошові гранти. Вже реалізували чотири проекти. По двох з них, ПРООНівських, відремонтовано клуб у Жемчужному та ФАП у Кіндратівці. Участь у Всеукраїнському конкурсі міні-проектів дала можливість відкрити ФАП у Жемчужному, забезпечити надійним теплом дитсадок, застосувавши тут енергозберігаючі технології. На наступний рік підготовлено проект зовнішнього освітлення.

У 2011 році ініціативна та енергійна Галина Бубир отримала звання «Кращий сільський голова» Юр’ївського району. І це цілком заслужено, вважають мешканці Жемчужного, Кіндратівки та Василівки. Її робота в усіх на виду. Узяти хоча б проблему вивезення твердих побутових відходів. Сьогодні вони вивозяться на спеціальний полігон у Юр’ївку за графіком й більше не побачиш біля парканів бридких куп непотребу. Вжито необхідних заходів проти підтоплення Василівки.

Несподівано було почути, що Жемчужне користується популярністю у тих, хто бере шлюб. Марш Мендельсона в обрядовій кімнаті сільради, виявляється, лунає не лише для своїх молодят, а й для приїжджих з Павлограда та навіть Дніпропетровська. Як і для однієї немолодої пари, що добиралася сюди електричкою, аби подати заяву, потім на машині прибула на саму церемонію.Тут їмне просто поставили штамп у паспорті, а все зробили для того, аби подія стала справді урочистою. Галина Іванівна у таких випадках промовляє не завчений текст, а знаходить потрібні слова у своїй щирій душі.

Запам’яталися слова батька, сказані ним, коли її тільки-но обрали головою сільради:

— Шануй людей, доню, коли йдеш угору. Зустрінеш їх, коли спускатимешся вниз.

Галині Бубир не доведеться відводити очі. Ніколи не забувається та, батькова, настанова.

Gorod.dp.ua на Facebook.

Gorod.dp.ua не несет ответственности за содержание опубликованных на сайте пользовательских рецензий, так как они выражают мнение пользователей и не являются редакционным материалом.

Gorod`ской дозор | Обсудите тему на форумах | Разместить объявление

Другие новости раздела:

ОБРАТИТЕ ВНИМАНИЕ!
Популярні*:
 за коментарями | за переглядами

* - за 7 днів | за 30 днів | Докладніше
Цифра:
110
лет отелю «Астория»

Источник
copyright © gorod.dp.ua
Все права защищены. Использование материалов сайта возможно только с разрешения владельца.

О проекте :: Реклама на сайте