Дві різні долі довгожительок з Перещепиного

Стала дорослою рано

Біля будинку Пелагеї Цикало мене зустріла її донька Олена Єгорівна разом з чоловіком. Запропонували чаю та дозволили поспілкуватися із самою довгожителькою. Поглянувши на мене, Пелагея Никифорівна не розгубилася й відразу ж промовила: «Ох, яка гарна! І я колись була така. Тільки трішки змінилася».

Про своє дитинство Пелагея Никифорівна пам’ятає не все. Вона не забуває своє рідне село Ливенське на Полтавщині й постійно думками повертається туди. Їх було одинадцять дітей, старша від неї була лише сестра Тетяна. Пелагея змалку виховувала разом із сестрою всіх менших, тому дитинства в неї фактично не було. Але на жаль, майже всі її сестри й брати загинули в роки голоду, залишилася тільки Пелагея й ще дві дівчини.

— Я вдячна Богу, що тоді не дав мені загинути й за життя я зробила багато чого, — говорить жінка. — Мої батьки були куркулями, мали гроші, ми добре жили. Але настав той 1930 рік, коли нас почали розкуркулювати. Мати відправила мене силою до Харкова, бо знала, що роботи я в селі не знайду. В 17 років я вже жила в місті й працювала в їдальні. Коли почалися страшні роки голоду, батьки виїхали в Білорусію, і після того я їх уже не бачила.

Війна забрала все і всіх

Пелагея Никифорівна з посмішкою згадує свого чоловіка, з яким познайомилася й одружилася в місті. У них встигло народитися двоє хлопчиків — Віктор і Микола. Але недовгим було щастя люблячої дружини — почалася війна. Чоловік вирішив відвезти дружину з дітьми до її рідного села, бо знав — не повернеться.

— Той день я не забуду ніколи. Він йде на війну, а я стою розхристана з маленькою Оленкою на руках і плачу. Плачу так, немов виривають серце з моєї душі. Я розуміла, що з війни повертаються одиниці. Тоді прийшла мені звістка, в якій говорилося, що він пропав при форсуванні Дніпра, — згадує старенька.

— Війна закінчилася, а мені чекати було нікого. В мене була одна ціль — виростити дітей і поставити їх на ноги. Я тоді була ладна зробити все, щоб їхнє дитинство було не таке, як було моє, — говорить бабуся. — І я це зробила. Вірите?

Я б і зараз працювала, якби донька дозволила

Закінчилася війна. Пелагея Никифорівна влаштувалася на роботу в колгосп. Там вона й пропрацювала все своє життя. Жінка могла одночасно робити декілька справ і залишатись на додаткову зміну тільки для того, щоб її маленькі не були голодні, босі й голі.

— Я пам’ятаю ті роки дуже добре, — згадує донька. — Ми свою матір майже не бачили. Вона працювала дні й ночі, приходила додому й працювала далі. У нас був великий ткацький станок, на якому вона постійно пряла пряжу. Люди приносили їй молоко, м’ясо, яйця й прохали, щоб вона їм виткала килим або щось інше.

— Так, я була дуже працьовитою й не боялася щось переробити. Ви знаєте, я б і зараз працювала, якби донька дозволила, — посміхається Пелагея Никифорівна.

І дійсно, бабуся ще рік тому могла допомагати своїй доньці по господарству. Вона залюбки виходила на подвір’я чи город і рвала бур’ян. У неї не боліли руки, ноги, голова, адже за свої роки жінка звикла до тяжкої праці, яка була з нею пліч-о-пліч.

— Якщо мені сто років, це не значить, що потрібно цілий день пролежувати місце. Кожен повинен займатися улюбленою справою. А Ви знаєте, скільки я за своє життя вишила рушників та полотенець? Зараз похвастаюся. Я б зараз залюбки взяла голку й нитку в руки, але бачу дуже погано.

Донька Пелагеї Никифорівни вийшла з кімнати й пішла за рушниками. Моїм очам постали різноманітні рушники, скатертини, полотенця, які були вишиті руками цієї жінки.

Живу, бо маю жити

10 квітня цього року Пелагея Никифорівна святкувала ювілей. Її приїжджали вітати мер міста Перещепине та представник Новомосковської адміністрації. Жінка розповідала їм про свій життєвий шлях, про свою сім’ю, дітей.

Бабуся у свої сто років живе на повні груди, вона не турбується про свій вік і прагне виростити навіть своїх праправнуків. Любить дихати свіжим повітрям, милуватися природою та розповідати оточуючим про свої бувші роки.

— Я народилася в минулому столітті, а живу в сьогоднішньому. Події минулого закарбуються в пам’ять, іноді щемлять серце, але я живу, бо я маю жити. У мене є діти, внуки, правнуки й праправнуки. Це — найдорогоцінніше в житті, все інше — не мало б сенсу без цього. Я хочу всім читачам побажати просто жити, не боячись нічого. Не думайте, що чекає вас завтра, живіть сьогоднішнім днем. Я так робила завжди, нікуди не спішила й мені лише сто років.

Параска Шевченко з Перещепиного має на своєму віку 103 роки

Бабуся нещодавно була радісною й веселою, могла годинами розповідати смішні історії та веселити сусідів. Лише останні три місяці вона злегла. Тож про її життєвий шлях розповідала племінниця, яка піклується за своєю тіткою.

— Вона у нас економістка, — говорить племінниця. — Гроші збирає, економить, не тратить нікуди. Ми їй з чоловіком і те, і се купуємо, а вона нам забороняє. «Збиратиму» — каже.

Любить Параска тишу. Буває, вийде на подвір’я, сяде на лавку та милується природою. Усе життя вона прожила в маленькому селищі, де тихо й спокійно, де немає шуму автомобілів. А ось коли починаються морози, сидить бабуся у своїй хатині й не виходить аж до самої весни.

— Параска для нас — це дитина. Ми за нею піклуємося, допомагаємо їй, робимо все, щоб її старість не була тяжкою. Ми її любимо, хоч вона нам і не матір. Таких людей залишилося дуже мало. Вона пережила дві війни, революції, голодомори, але не зломилася. Нещодавно вона сказала: «В мої роки життя не було, а були люди. Зараз життя є, нажаль, людей не залишилося».