Точка на карті. Село Культура

На кінець 1927 року переселення завершилось, в степу з’явився новий населений пункт на сто дворів. І хоч будівництво школи ще не було закінчене, але вона працювала в хатах місцевих селян. Першими вчителями у 1924 році було подружжя Бєляєвих, які створили перший піонерський загін. Нині ця сільська школа має своє привабливе обличчя, яке підтримується в догляді талановитими руками вчителів та учнів.

Квіти на стінах школи

Одним з таких вчителів є Надія Андріївна Іванова, яка 47 років свого життя віддала школі, що стала їй рідною. Молодим дівчам вона приїхала в Культуру, взяла перший клас і стала отримувати за цілих 47 карбованців. Скільки поколінь культурян навчила ця жінка не тільки письму і лічбі, а й прищепила любов до рідного краю, заклала в дитячих душах милосердя і доброту! Чи не тому учні вітаються до неї не тільки вранці в школі, а й увечері, коли зустрічають її вже вдруге — на сільській вулиці…

Піч у їдальні, як вогнище в комірчині тата Карло

Та і як не поважати сучасним дітям педагога, в якого навчалися ще їхні батьки? Якщо цю вчительку слухався батько, то як не буде слухатися і поважати його син? А вона сама каже, що з віком стала м’якшою у ставленні до малих ластів’ят, які обступають її на перерві, туляться. Усіх пригорне до себе, а душа аж тенькає від щастя. Адже Бог не дав їй власних дітей, тож учні — її діти, котрим вона віддає саму себе від останку. Тут — її друга домівка, де їй легко дихається і настрій піднімається. Коли в селі її поважають від старого до малого, то це — щастя. Вона впевнена, що прожила хороше життя.

Цю жінку називає мамою племінник, якого вона виростила, мов рідного. Племінниця по чоловікові, який помер дев’ять років тому, родичається з Надією Андріївною, і її діти виросли тут. Усіх вона обігріє теплом своєї душі, на всіх вистачить уваги і турботи. «Найкращій бабусі на світі» — висить магніт на холодильнику, привезений онучкою. Згадує про це, а в самої очі блищать отим особливим блиском, який є тільки в людей з молодою душею. І по роботі, і не тільки — з чим тільки не звертаються до неї молодші колеги! Вони йдуть до цієї вчительки, бо знають, що підкаже і допоможе, розрадить у важку хвилину, ніколи не осудить.

Розуміє, що діти люблять молодих учителів, а тут ще й колеги: Вам уже й відпочити б пора. Неначе й пора, — погоджується в думках, а якась незрима сила тягне її сюди. Іде сюди і відчуває якийсь прилив сил, від якого хочеться жити і працювати далі. Тому було таке, що рік Надія Андріївна побула вдома, а тоді не витримала _1 радо прийняла пропозицію директора вийти на декретне місце.

Ой, було за її практику всякого! І катались її четвертокласники на тракторі та заїхали в ставок. Приїхав голова колгоспу, почав розбиратися. Дітям нічого за той «подвиг» не було — батьки дістали з води трактор і помили його. На тому все і закінчилось. Принаймні ні про які батьківські виховні заходи вчительці нічого не відомо.

Надію Андріївну люблять усі — не тільки її вихованці, а й однокласниці, котрі з’їжджаються на зустрічі випускників тільки до неї.

А кілька років тому директор школи Ігор Володимирович Красенко, котрий читав художню культуру, якось побував у Петриківці і просто закохався у цей розпис. Приїхав додому і подав ідею своїм учителям розписати будівлю школи у народному стилі. Причому зробити це не всередині приміщень, а зовні. Щоб ті квіти радували очі не тільки педагогам та учням, а всім жителям села, його гостям.

Ідею підхопила Надія Андріївна. Вона малювала вечорами, а односельці сходилися і дивилися. Взялась жінка за роботу з таким завзяттям, що куди там молодим! І з’явились тоді квіти на стінах обох корпусів школи, а ще — на котельні та обох шкільних колодязях. Ну, скажіть на милість: де ще по школах є така краса?

— Коли цей розпис у нас з’явився, тоді наша школа із старої перетворилася на нову і заграла яскравими кольорами, — задоволено говорить директор. — Нам приємно, що саме в нас є така краса, яку цінують місцеві жителі…

Думаєте, що це? А от і не вгадали, бо це — шкільна котельня

Надія села вчиться у Києво-Могилянській академії

Дивина: у сільській глибинці народився і виріс хлопець, якого можна віднести до тих дітей, котрих називають «індиго». Він не тільки успішно закінчив сільську школу, а й легко вступив на бюджет до Києво-Могилянської академії, склавши, наприклад, тільки іспити з математики та української мови на 198 балів. Нині цей студент закінчує виш і мріє про свою подальшу освіту за кордоном.

Подивишся на нього — хлопець, як хлопець, нічого незвичного, зовні нічим не вирізняється з-поміж ровесників, може, тільки своєю акуратністю. Він і сам себе не вважає особливим, не таким, як усі. І в цьому немає ніякої пози чи гри, просто він в цьому щиро переконаний.

Віталій Шумлянський народився у звичайній родині. Його мама — вчитель початкових класів, тато — міліціонер. Їх синок, у три роки вже вмів читати, і поки його однолітки ще гралися в пісочниці, він у свої п’ять років уже перечитував улюблені ним романи Жуля Верна і Дюма.

А в перший клас Віталій пішов до своєї мами. Паралелей у неповній середній школі не було, а Віта Володимирівна якраз набирала перший клас, то так і вийшло. Але довго однокласники не знали, чий він син, а як дізнались, то все не вірили, бо йому перепадало найбільше.

— Він у нас здібний з дитинства, — трохи ніяково зізнається Віта Шумлянська. — Займався сам, бо його, рухливого і непосидючого, неможливо було всадити. Син довго не розмовляв — у нього не було дитячого агукання та іншого. Потім він почав говорити вже реченнями.

Як не дивно, але хлопцеві на уроках не було нудно, адже вдома мама з ним не проходила шкільну програму. Крім того, у Віталія гарні стосунки з оточуючими, але він самодостатня людина, дещо навіть закрита. Відкрита за природою мама і замкнений син — найкращі друзі, які в деяких питаннях є дуже близькими.

На перший погляд, може здатися, що в цій родині існує тільки жіноче виховання. Але це зовсім не так: сину з батьком подобається займатися якимось суто чоловічими справами. І нині з особливою теплотою Віталій зберігає в своїй пам’яті спогади про своє дитинство, зокрема про його допомогу батьку під час будування хати. Адже довгий час сім’я мешкала разом з дідусем і бабусею, поступово зводячи власне житло. То на тому будівництві Віталій і виріс.

Родина Шумлянських любить природу і подорожі власним авто або потягом. Це не для них віддалятися від рідні — вони постійно і регулярно їздять до родичів, яких розкидало і в Україні, і в Росії. Коли ж син став студентом, мама приїздить до столиці його провідати, то вони вдвох де тільки не бувають!

Віталій сам шукає нелегких шляхів у житті — щоб було що переборювати. Такий путь — то для нього. Коли ж все просто, то йому нецікаво. Тому й обрав для себе прикладну математику, де вчитися важко. Крім цього, юнаку вдалося добре поглибити свої знання в англійській мові, вивчити польську. Мови — то його стихія, бо від природи має до них здібності. Та незважаючи на це, обдарований хлопець обрав для себе у виші прикладну математику, а нині, в магістратурі, він вивчає системні методи прийняття рішень. По закінченні Могилянки він зможе працювати аналітиком у будь-якій сфері, а такі фахівці сьогодні дуже затребувані.

Навчання завжди давалось йому легко: свою роль у цьому зіграла виняткова пам’ять, а ще вчитися для нього — як дихати. Не мислить свого життя без навчання, щоразу знаходить для себе щось нове, занурюється у незвідані глибини. Так ще в школі юнак захопився українською іконою. Для цього відвідував усі музеї, виставки, скрізь бував, шукав спеціальну літературу — одним словом захопився не на жарт. І це при тому, що родина Шумлянських вихована атеїстами. Нумізматика — ще одна пристрасть Віталія, котрому цікаві всі предмети старовини, бо кожен з них несе на собі якийсь відбиток минувшини.

Як би там не було, а схоже на те, що Віталій Шумлянский — з тих людей, які ніколи не зупиняються і котрим підвладно практично все, чим би вони не займалися. Тож пройде трохи часу і, можливо, він прославить свою рідну Культуру у столиці або й десь за кордоном. А чом би й ні?!