Народна поетеса з Дніпровокам’янки зцілює не лише поетичним словом

Ті, хто знайомий з народною поетесою з Дніпровокам’янки Марією Семенівною Дубиною, знають її кожен по-своєму. Для когось вона — жінка, котра має незвичайні лікувальні здібності, завдяки яким дарує зцілення хворим. Хтось не може не дивуватися її скромності у житті, адже вона мешкає у батьківській хаті, якій більше ста років. Комусь вона — дивачка, котра у 80-ті за власні кошти організувала музичний ансамбль для місцевих школярів, який гримів на всю область, а зовсім недавно віддала великі кошти для того, аби в селі з’явилася церква.

Так народжуються сільські поети

Село Калужине Верхньодніпровського району добре пам’ятає багатодітну сім’ю Кашовар. Батько був росіянином, мав прізвище Кашеваров, яке пристосували під українське. В їхній бідній родині Марія — найменша, до того ж — з близнюків. Її сестри-близнючки вже, на жаль, немає на цім світі, із сімох дітей залишились тільки Марія Семенівна та її найстарша сестра, котрій нині 90 років.

Ще малою дівчинкою Марійка старалась допомогти сім’ї — возила санками дрова. Обв’яже їх та й тягне поперед себе, а її саму навіть не видно. То односельці жартували: «Дрова їдуть — немає нікого. То Кашоварів мала везе».

Дорога з Калужиного до Ганнівки — а це сім кілометрів! — сходжена її ногами вздовж і впоперек, бо щоранку дівчина разом з подружкою поспішала з дому до школи у сусіднє село. Вставати, пригадує, доводилося ще світ за очі. Мама завжди проводжала в дорогу.

А скільки було такого, що приходила Марія в школу мокра від дощу, то директор П’ятенко тільки гляне на неї, то вже й гримить басом: «Кашовар, негайно додому!» Після такого дівчина хворіла вдома, пропускаючи уроки. Та що поробиш? Іншого виходу навчатися не було. Тим більше, що їй довелося ще й вечірню школу закінчувати. Ще у восьмому класі Марія отримає книгу в нагороду за роботу в шкільній редколегії. То було перше визнання її поетичних спроб.

Чи до віршів зварювальнику?

Вона, звичайна сільська дівчина, з першого разу вступила на філфак Дніпропетровського держуніверситету! Прийомна комісія була вражена її віршованим вступним твором про село. Навчання не встигло як слід затягнути у свій вир, бо за два місяці Марія була змушена кинути університет і повернутися додому, щоб допомагати мамі. Вона крутилася, наче муха в окропі, аби полегшити клопоти найріднішій людині. Батька не стало, як дівчинці було всього чотири роки, тож вона жаліла маму, аби та жила якомога довше.

Вона працювала сторожем, порала хазяйство, а в душі народжувалися рими. Та не до віршів їй було, як вийшла заміж і разом з чоловіком побувала на двох всесоюзних будівництвах — у Ташкенті та в Новомосковську. Чоловік працював там електриком, а Марія — зварювальником. Вона пройшла спеціальні курси і працювала на вертикалі не гірше будь-якого чоловіка. Невеличкого зросту, тендітна, з поетичною натурою жінка «варила», як Бог. Недарма ж їй дали найвищий на той час п’ятий розряд!

Коли молода сім’я повернулась на Верхньодніпровщину, Марія зрозуміла, що їй не сила терпіти «коники» чоловіка, який все частіше став заглядати у чарку, закинув роботу. Тож іншого виходу в неї не було. Тим більше, що синок Стасик через усе це був полишений без родинної уваги і любові. Тому, взявши тільки свої книги, вона разом із сином повертається у своє рідне село.

Крила

Хтось інший на її місці, мабуть, сидів би і колупав піч з вічними роздумами на тему «що робити?» та «хто винен?». Але їй не було коли займатися рефлексіями — треба було годувати сина, як і раніше, допомагати мамі. І Марія Семенівна йде в культуру. Вона заочно закінчує музичне училище, організовує шкільний музичний ансамбль, на заняття якого учні місцевої школи прибігають прямо на великій перерві. Вони грали не по нотах, бо хто їх тоді знав, а на слух. Цим дивували спеціалістів несказанно.

Скільки сил і здоров’я вимагає така робота! Але ж була і віддача з неї — її струнний ансамбль, в якому діти грали на гітарах, домрах, балалайках, їздив скрізь, і всюди їх тепло приймали, а в області ще й грамотами не раз нагороджували. Все те дарувало наснагу в роботі і крила, які виростали в неї щораз після виступу. Хотілося жити і любити — всьому наперекір!

Робота в сільському клубі, де вона була і за директора, і за художнього керівника, і за завгоспа, заповнила собою все. Аматори сцени разом зі своїм керівником об’їздили з концертами чимало господарств, і скрізь їх приймали на «ура». Втома від роботи не відбила в Марії Дубини бажання творити. Та й куди воно подінеться те бажання, коли її тонка душа просить творчості? Коли за одну тільки ніч у жінки народжується не просто вірш, а ціла поема.

— У мене ніколи нічого не народжувалося в муках, — зізнається народна поетеса. — Вірите чи ні, але я завжди працюю за раз — не відкладаю на завтра. Поки є настрій, сідаю і пишу. Колись було, що працювала 28 годин підряд. Без перерви на їжу і сон. По-іншому просто не уявляю.

Вона творила поезію, працювала, а час невблаганно йшов. Про це вона напише так у своєму вірші «Літа»:

У кожнім кроці пройдених доріг,

Літа прожиті, вас я відчуваю.

Хай падає вишневий цвіт до ніг.

Нові літа як долі дар приймаю.

Марія Дубина — автор численних ліричних поетичних творів про кохання, яке приходить навіть у третій молодості. Серед них важко виокремити якийсь один, бо кожен з них по-своєму розкриває цю щемливу для юної душі людини, що вже пожила на світі, тему. Особисто мені близькі ось такі рядки:

Рано-вранці, коли лише схід засіріє,

Я побачу тебе, і зупиниться час.

Раптом серце моє від жалю заніміє.

Що ж зробили літа і розлуки із нас?

В її долі була творча перерва у цілих 14 років. А повернулась вона до поезії після того, як її добрий знайомий краєзнавець Василь Артемович Сідак якось сказав: «Маріє, як жаль, що ти скільки писала, друкувалась і так потухла». Вражена, поетеса тоді нічого не змогла сказати. А ті слова все не йшли їй з думки. Тож вона як сіла за стіл з ручкою над незаймано-білим аркушем, то вірші самі полились на папір. Так за короткий проміжок часу у неї вийшли поетичні збірки — одна за одною. І спонсорів для їх видання вона не шукала, бо все виходило її власним коштом.

Багатство душі

Кілька років тому Марія Семенівна вилікувала від наркозалежності трьох заможних жителів обласного центру. Зачудовані занадто скромними умовами її життя, на знак величезної вдячності ті дали їй суттєву суму для того, аби жінка змогла купити собі однокімнатну квартиру в Дніпропетровську. А вона всі ті гроші віддала на будівництво в рідному селі церкви.

А коли М. С. Дубина тільки вийшла на заслужений відпочинок, то вона три роки не отримувала пенсії — перевела її на дівчинку, яка народилася в іншій сім’ї її колишнього чоловіка. Мама малої померла молодою, батько, себто колишній чоловік Марії Семенівни, трагічно загинув, тож вона виказала бажання матеріально підтримати те дитя. А за три роки жінка дізналася, що бабуся малечі не туди пускає ті гроші, тож маля росте голе і босе. Після того, порадившись із сином, Марія Семенівна повернула собі пенсію і сама відвозила тій дитині все, що могла їй купити. Тепер та дівчинка — вже зовсім доросла. З нею підтримує родинні звязки сім’я сторонньої їй жінки.

Марія Дубина і нині, коли власне здоров’я все більше підводить, не полишає піклуватися про свою старшу сестру, котра втратила доньку. Колись вона розривалася між сестрою та лежачою старенькою мамою. І на всіх у Марії Дубини вистачає серця, тепла, уваги. Вона дуже любить гостей, але не любить, коли про неї пишуть, знімають фільми, бо є дуже скромною людиною від природи.

Крім книг і музики, ця обдарована талантами жінка дуже любить живопис. У її літній кухні висить чимало чудових картин, написаних сільським художником Єгором Дубовим. Він же є автором ілюстрацій до її віршів, вміщених у збірках різних років. Саме цей чоловік на 60-річчя Марії Семенівни подарував їй картину, на якій зображено все, що миле її творчій душі: космос, Пегас, клавіші фортепіано з рукою піаніста на них, книга і журавель — улюблений птах, що так часто стрічається в її віршах.

А Галина Солдатенко з Верхньодніпровська, котра зі своїми студійцями зняла фільм про поетесу М. С. Дубину «Єдина мить», так сказала про цю неординарну особистість:

— Це жінка, яка всю себе віддає людям, нічого не беручи взамін. У неї є велика потреба віддавати іншим, але без того, щоб про це хтось знав і говорив.