Якось при випадковій зустрічі дядя Ваня повідомив новину — він знайшов могилу батька! Через шістдесят років сподівань. Через шістдесят років прохань і відмов, пошуку і відчаю, запитів і ввічливих: «співчуваємо, не знайдено». Знайшов рідну кров.
Дядя Ваня — дитина війни. Народжений у 43-му за кілька місяців до загибелі батька. Чорна звістка прийшла разом з листом ще від живого Максима Галіби. Так збіглося. У листі схвильований молодий батько чекає зустрічі з народженим сином і сподівається побачитися з родиною під час короткої відпустки. Не судилося. Та друга, чорна звістка, вироком лягла на усе життя Івана — бути напівсиротою.
По вулиці, де проходило дитинство дяді Вані, у багатьох друзів батьки повернулися з війни, а малий Іван довго не розумів, чому його усміхнений тато дивиться на нього лише пожовклого фото на стіні…
Можна уявити, що пережив дядя Ваня, коли отримав звістку про місцезнаходження могили рідної людини.
Через шістдесят років після страшної звістки, в холодну зиму, саме у день загибелі батька в боях за визволення Кривого Рогу, посивілий син вперше ступив на старе кладовище маленького, заметеного снігом села що на Дніпропетровщині. Протоптаної стежки не було, не кожному спаде на думку ходити на цвинтар у такий холод. Снігу на ту пору намело стільки, що ледве було видно силуети хрестів і пам’ятників.
Дядя Ваня зупинився і довго не наважувався шукати могилу рідної людини. Дав волю сльозам. Потім, десь подумки, звернувся: «Тату, кровиночко моя, я шукав вас стільки років. Де ви, тату? Це я, Ваня…»
І пішов. Пройшов кілька рядів засніжених горбків, зупинився біля першого, що впав до серця. Нахилився і обережно відкинув сніг. Довго не міг прочитати літери. Все перемішалося — сльози, відчай, надія. Коли опанував себе, у засніжених, викарбуваних в граніті рядках, серед багатьох прізвищ братського поховання, прочитав: «Рядовий Максим Галіба 1907 — 1944»…
Знайшов відразу. Не вагаючись. Знайшов рідну кров.
Через шістдесят років посивілий син стояв на могилі свого вічно молодого батька. Батька, якого назавжди відібрала у нього війна.
Так їм судилося зустрітися…
Автор: Леся Мариненко
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |
НЕЗАВИСИМОСТЬ. Пусть БОГ им помогает.РАЗОМ НАС БАГАТО, НАС НЕ ПОДОЛАТИ!!! СЛАВА УКРАЇНІ!!! Ответить | С цитатой | Обсуждение: 1
Я так рада за этого человека! Ответить | С цитатой | Обсуждение: 1