П’єси, які ставить Микола Черненко з Верхньодніпровська, допомагають хворим дітям

У варті біля мавзолею мріяв про сцену

Шостій дитині в простій селянській сім’ї, Миколі Черненку світила пряма дорога в колгосп. Але він народився… артистом. Тим більше, що його мала батьківщина усього за дванадцять кілометрів від хутора Надія на Кіровоградщині, де жив і творив знаменитий український драматург Іван Карпенко-Карий.

Ще в дитинстві Микола неперевершено читав гумор на сільській сцені, за що одержав наймення Чарлі Чаплін. До того ж з десяти років виконує роль Діда Мороза, і впродовж цілого півстоліття не було жодного разу, щоб він не вбрався у чарівний костюм. То й заслужив звання «За вірність справі Діда Мороза» цілком і повністю.

Саме в цій ролі Микола ще хлопцем двічі горів. У ті часи в селі тільки-но з’явилися перші бенгальські вогні, і їх намагалися ладнати на ялинці. Від тих вогнів вона спалахувала сильним полум’ям, яке й кидався гасити найсправжнісінький Дід Мороз. А оскільки пальто його було обшите звичайною ватою, то підступний вогонь не щадив і його… А ту нехитру одяганку було тільки-но куплено в сільмазі за трудові карбованці, що так нелегко діставалися його матері-колгоспниці!..

Бог щедро наділив Миколу талантами, подарувавши йому ще й гарний голос. Тому хлопець заспівував у хорі і мріяв бути солістом, схожим на самого Мусліма Магомаєва. По закінченні школи робить спробу вступити до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Тоді, у 1971-му році, конкурс був просто нереально високим, хлопця «зрізали» на другому турі. Але йому відчинила двері театральна студія при Кіровоградському драматичному театрі, яку закінчив на відмінно. Потім армія: стояв у почесній варті біля мавзолею Леніна.

Хоч би як там було, а себе бачив на великій сцені. Тому після армії вступив у Дніпропетровське театральне училище, славетне тим, що дало путівку в мистецьке життя багатьом майбутнім зіркам.

Поталанило з «Безталанною» …

Боксер з отакенними біцепсами, заступник голови студентської ради і фізорг училища, з густими чорними баками по тодішній моді, красивий і талановитий — не одне дівоче сердечко від зустрічі з ним починало трепетно битися. Але у Верхньодніпровську під час практики Микола знайомиться з дівчиною, котра не має до сцени ніякого відношення. Та за розподілом до Сумського театру імені Щепкіна їде ще сам…

Характерні великі ролі та вдалі концертні пародії на Хазанова з його відомим на весь Союз «учнем кулінарного технікуму» — перший доробок актора Черненка. Здавалось: тепер тільки вперед, до великого успіху. Але Микола кидає Суми і приїжджає до своєї красуні Ліани у Верхньодніпровськ.

Тут вони побралися, народилася донечка Оксанка. Прийде час, і вступить Оксана до колись омріяного батьком театрального вузу, що носить ім’я Карпенка-Карого. Вона стане одним з небагатьох успішних мультиплікаторів України, подарує батькам онучку-розумницю Ясю. Але це буде згодом… А поки що молодому талановитому акторові щиро аплодують вдячні глядачі у Верхньодніпровську.

— А буде той вусатий виступати? — питав у своїх помічників на урочистих заходах перший секретар райкому партії Герой Соціалістичної Праці Василь Омелянович Стрельцов, маючи на увазі Миколу Черненка. Почувши ствердну відповідь, завжди казав: «Тоді я залишаюсь!».

Багата творча палітра Миколи Івановича засяяла яскравими мазками, коли він організував народний театр, п’єси в якому ставили українською мовою. І це в застійні радянські часи! До нього в колектив приходили люди різних професій, яких він зумів об’єднати завдяки спільній любові до сцени.

— Першою п’єсою стала «Безталанна» Івана Карпенка-Карого, з якою нам поталанило, — у властивій йому гумористичній манері розповідає режисер народного театру імені Карпенка-Карого Микола Черненко. — Ми стали лауреатами, дипломантами різних конкурсів, до нас приїжджали фахівці з області і казали: «Давайте готуйте зразу ще одну, і будемо думати про звання народного».

Коли ж верхньодніпровці поставили комедію «Веселка» Миколи Зарудного, комісія з Києва була просто вражена майстерністю керівника і колективу аматорів. Так, у 1981 році театр здобув звання народного. Після того, як кажуть, пішло-поїхало. Нові й нові вистави, великий успіх у глядачів. Бо кожна нова п’єса ставала справжньою культурною подією, дарувала самодіяльним акторам нове натхнення.

Шкода, що сьогодні, коли театрові уже 35 років, Миколі Івановичу все важче збирати аматорів сцени. А не такі вже й далекі часи, коли, як ставили «Весілля в Малинівці», артистам бутафорської зброї не вистачало, бо одночасно на сцені їх було понад півсотні.

«А зорі тут тихі…», «Трибунал», «Кайдашева сім’я», «Любов Ярова», «Заради любові», «Синдром» та інші. Кожна вистава, наче дитина, яку з народження з любов’ю плекали і з такою ж любов’ю випускали у велике життя — до свого глядача. Тому верхньодніпровський народний театр імені Івана Карпенка-Карого був кращим театром в області, входив у десятку кращих в Україні, а на одному з театральних фестивалів країни посів друге місце.

Почали з «Рукавички»

Але не театром єдиним доводилося жити Миколі Івановичу. Йому, главі родини, треба турбуватися про дружину, доньку. А статки служителів Мельпомени, відомо ж які. Тож доводилося підробляти і масажистом, і сторожем, вести секцію боксу…

Так, одного дня потрапив у Верхньодніпровський будинок-інтернат №1, що за півсотні верст від райцентру. Там Микола Іванович робив масаж хворим діткам. Але з часом театральний митець зрозумів, що може не менше користі принести цим дітям, організувавши тут дитячий театр. Його ідею гаряче підтримав директор закладу Олександр Леонідович Змієнко.

З тутешніми дітлахами Микола Іванович грає в шашки і в футбол, а ще займається з ними мовою — сценічною. Виявляється, і в такий спосіб можна навчити дітей говорити. Для цього нерідко доводиться розкладати фрази мало не на окремі звуки. Адже дітки ці не звичайні, а особливі, хворі. Доводиться рухатися маленькими кроками, неквапом. Добрими помічниками стали виховательки Інна Віталіївна Олефір та Валентина Олексіївна Романько, вони терпляче і з великим бажанням допомагають розучувати своїм підопічним слова для ролі.

— Ми почали з казок, бо діти ж малі, — говорить Микола Іванович. — Спочатку була «Рукавичка». Швачки пошили костюми, художники допомогли декораціями — так усім миром ми і створили наш спектакль.

Але Черненку досягнутого мало — для дітей з розумовими вадами він ставить «Троє з Простоквашиного»: на сцені павільйони, в яких відбувається дія, і, крім дітей, у спектаклі грають дорослі. Потім Микола Іванович ставить вечорниці, ще пізніше — «Бременських музикантів». Робота ця ой яка ж нелегка. Якими зусиллями і терпінням дається йому кожна сценка з цими дітками…

Але гра варта свічок! Діти, як здорові, так і хворі, дуже тонко сприймають душевну доброту, справжню, а не підробну любов до них. Тож і тягнуться вони до Миколи Івановича, з нетерпінням чекають його приїзду. Бо оту іскру Божу, що має в собі, роздмухує з мешканцями дитбудинку у велике вогнище, біля якого зігріваються їхні маленькі душі. Яка радість вселяється в серце, коли дитина завдяки його старанням починає говорити, потроху переходячи від звуків до слів! І як нагорода — щаслива усмішка дитини.

У Верхньодніпровський будинок-інтернат №1 приїздить чимало гостей. Цікавляться досвідом роботи, вітають дітей зі святами. І щоразу не перестають дивуватися спільним успіхам дітей і дорослих, тож стараються якомога більше допомогти.

…І нехай стали великими і не дуже зірками в столицях ті, кого в роки навчання в театральному училищі Микола Черненко «ганяв» і «розбирав» на зборах студентської ради, — ця людина не тільки не загубилася у провінції, навпаки, він знайшов власне місце і виконує таку роль, яку прописано йому не в п’єсі, а рукою самої долі…