Святослав Вакарчук: Свобода як мірило щастя

У часи політичної кризи молоді, як ніколи, потрібні моральні орієнтири. Фронтмен «Океану Ельзи» якнайкраще підходить на цю роль. Бажаючих поспілкуватися з ним було стільки, що навіть не всі змогли потрапити до зали. Але все одно не пішли. Кількасот студентів залишилися та слухали Вакарчука надворі. А у залі зустріли Святослава своєрідним флешмобом — усі разом заспівали його хіт «Все буде добре». Виступ співака кілька разів переривали оваціями, стоячи. А наприкінці разом співали гімн. Розмова вийшла цікавою та вельми філософською. Спробуємо передати найяскравіші, на нашу думку, відповіді Святослава Вакарчука.

Про свободу

— Я виріс у Радянському Союзі, в інтелігентній сім’ї. Батьки — викладачі університету. Я ріс у Львові, виховували мене достатньо вільно. Я читав усі доступні книжки. Дивився телебачення не тільки радянське, а й польське. Навіть вивчив польську завдяки дитячим мультфільмам. Я вважав себе вільною людиною. У 1990 році, коли мені було п’ятнадцять, я потрапив по обміну на навчання до Канади. Це була моя перша закордонна поїздка, і вона стала для мене шоком. Змінила усе життя. Я побачив, як насправді живуть вільні люди. Здавалося, що до цього я перебував у моральній тюрмі. Книжки, що мені були доступні, — це лише десять відсотків від тієї літератури, що існувала. Те, що показували по телебаченню, — не те, що було потрібно, а те, що потрібним лише здавалось. Музика, яку я слухав до того, лише маленька частинка тієї, що була доступна світу. А найголовніше — люди, прокидаючись зранку, самі вирішували, що робити сьогодні. У СРСР усе було запрограмоване. Ти знав, що мусиш закінчити школу, піти працювати на завод або вчитися в університет. Ти обов’язково мусиш бути в партії, щоб зробити кар’єру. Мусиш мовчати. Так жило декілька поколінь. У них не було іншого вибору. Коли я повернувся з цієї поїздки, я вирішив: для мене свобода завжди буде найголовнішою цінністю у житті.

Про вихід з кризи

— Простих рішень немає. Думаю, суспільство повинно жити за принципом піраміди. Де наверху—– людина, посередині — громада, а знизу — країна. Треба віддавати права місту, району, мешканцям конкретного будинку. Люди повинні самі вирішувати, яку їм зробити клумбу надворі, де поставити дитячий майданчик та хто буде прибирати їх двір. Маленька громада вирішить дрібні питання краще, ніж велика. Державі ж треба залишити суто державні питання. З цього слід починати. Чим більше права у кожної людини приймати рішення, тим краще. Адже ми творці нашої долі.

А ми у свою чергу повинні створювати такі громади. В них обговорювати різні питання, висувати ініціативи. З лідерів таких громад виростають хороші політичні лідери. У більшості західних країн політик — це не той, хто вчився на політика. Це та людина, яка зробила багато громадських справ. Вони починають з допомоги своєму району, реалізації конкретної ідеї. Далі йдуть у міську раду і вище. Таким людям довіряють. У них є не тільки програма «кроків назустріч людям», а й конкретні речі, які вони зробили.

Про ефективність роботи губернатора

— Відповідати на це питання повинні ви. Я можу тільки сказати думку зі сторони. На Дніпропетровщині й близько не відбувається того, що на Донбасі. Вже це свідчить про успішність місцевої влади, як мінімум, у сфері збереження порядку. Але це не тільки її заслуга, а й у великій мірі людей, що змогли самоорганізуватися. Влада, яка вміє зберігати спокій у регіоні та дає людям можливість для самореалізації, заслуговує на повагу.

Про мовне питання

— У кожної країни повинні бути свої національні особливості. В Україні атрибути державності ми почали шукати тільки у 1991 році. Не тільки формальні — гімн, прапор, а й визначальні — мову, культуру, героїв нації. Так склалось, що Україна історично йшла двома шляхами розвитку — у складі Російської та Австро-Угорської імперії. У складі Росії жилося жорсткіше. Поступово відбувалася асиміляція — для мешканців Сходу російська мова стала близькою та рідною. Галичина ж залишилася майже такою самою. У нашій країні є дві культури — українська і російська. Я в цьому не бачу нічого поганого. Чому російськомовні українці не можуть гордитися тим, що дали світу таких митців, як Гоголь? Російська культура належить і нам також. Дві культури можуть прекрасно існувати в одній країні. Думаю, що на найближчий час національною ідеєю повинні стати слова: «Ми різні, але ми разом». Проблема не в різності культур та мов, а в політиках, що створюють цей стереотип.

Про релігію

— Добре, що наша країна толерантна в цьому питанні. Адже релігійні суперечки небезпечні, бо нема аргументів. Релігію не пояснюють. Це віра. Нещодавно ми поїхали в Єрусалим на екскурсію. Гід показує місце, де вознеслася Діва Марія. Одна дівчина запитала, як вона вознеслася, це ж неможливо! Їй намагалися пояснити. А я підійшов та сказав – якщо ви хочете це зрозуміти, то це вже не віра.

Саме тому я думаю, що дитина повинна вирости та зрозуміти сама, у що їй вірити чи не вірити. А я зроблю так, щоб виховати її на цінностях, які я поважаю. А це для мене — десять біблейських заповідей.

Про асоціації з Дніпропетровськом

- У 1997 році гурт «Океан Ельзи» вперше приїхав до Дніпропетровська. Ми існували тоді тільки два роки. Це було перше місто за межами Львівської області, де ми виступали. Приїхали на так зване «роад-шоу». Концерт відбувався у центрі міста, недалеко від пам’ятника Леніну. Ми виступали на маленькій сцені, що на далекобійній машині. Виходили першими, розігрівали публіку перед виступом гурту «Тартак». Вони були хедлайнерами.

Але найцікавіше сталося ще на вокзалі. Ми вийшли з поїзда, спустилися у підземний перехід. Із собою було багато валіз та пакунків. Тільки-но зайшли в перехід, нас зупинили троє дільничних. Дуже суворо сказали: «Документи!». Одного з нас навіть обшукали. Виявляється, що міліція проводила рейд, шукала наркотики. Вони подумали, що ми якісь бродячі музиканти. У половини з нас були сережки у вухах. Тому міліціонери вирішили, що ми «підозрілої зовнішності». Усі наступні візити до Дніпропетровська були значно приємнішими.

Про публічність

- Як правило, ті, що пишуть у ліфтах, б’ють скло у вікнах, роблять це таємно. Важливо, щоб люди знали, хто це зробив. Не треба їм давати в морду — насильство породжує насильство. Але публічність допоможе, ось побачите.

Так само не треба боятися говорити про добрі справи. У свій час ми відремонтували у Макіївці дитячий будинок для ВІЛ-інфікованих дітей. Витратили приблизно 25—30 тисяч доларів. Ми свідомо зробили з цього подію. Але не для того, щоб показати, які ми хороші. А для того, щоб люди знали, що це можна робити. Суспільство цього потребує. Якщо ви зробили щось таке, що може стати прикладом для інших, не бійтеся про це говорити. Треба зробити у країні модною культуру добрих справ.

Про науку

- Вже давно не займаюсь наукою. І не уявляю, як після такої перерви зможу повернутися. Хоча, як кажуть, ніколи не говори ніколи. Я досі слідкую за новинами швейцарського центру ядерних досліджень. Адже це пов’язано з темою моєї давньої роботи. До речі, вона стала причиною великого конфузу для багатьох моїх шанувальників. У нас є пісня в альбомі «Суперсиметрія», яка називається «Сьюзі». Усі думали, що це ім’я дівчини. А коли дізналися, що це абревіатура від англійської «сюперсиметрі», були розчаровані.

Про цілісність країни та події в Донбасі

- Я оптиміст. Вірю, що ми маємо усі шанси справитися. Важливо, щоб суспільство та держава працювали в одному напрямку. Адже ми всі знаходимося в одному човні. Цілісність країни, навіть з прагматичної точки зору, завжди вигідніша, ніж її поділ. Будь-який поділ — це хірургічна операція. Вона потрібна тільки тоді, коли інакше не можна жити.

Про вибори

- По-перше, перестаньте боятися обирати менше зло. Нічого страшного у цьому немає. Бо так обирають у всіх країнах. По-друге, не обирайте того, хто ставить свою славу вище, ніж позитивний результат для країни. Люди, котрі роблять усе, щоб їх любили, підіймають свій рейтинг. Вони не змінюють країну. І навпаки, якщо людина приймає непопулярні рішення та не зважає на славу, це дуже позитивний критерій. По-третє, пам’ятайте про ситуацію в країні. Універсальних людей не буває. Кожна людина ефективна у свій час. Для тривожного, кризового стану потрібні одні політики. Для стану розвитку — зовсім інші. І на останок, пам’ятайте, що ви обираєте лідера для держави, але не того, перед ким країна повинна падати на коліна.