У твоєму імені живу
Микола Іванченко — директор історичного музею села Котівки. Працює на громадських засадах. Любить і шанує рідну минувшину. Переконаний: його музей акумулює інформацію про важливі періоди вітчизняної історії, про видатних земляків. Микола Григорович, який довгі роки очолював місцевий інтернат, повагом розповідає:
— Питаю дітей під час екскурсії, що це таке і показую макітру. Вже не знають. Як і горщик, в якому у печі (не на плиті!) варили наші бабусі борщі, каші, узвари. З вишні бабуся було як напарить узвар — і колір, і аромат, і присмак такий, що не забути!
Від колишньої панської садиби Алексєєвих-Урусових у Котівці у музеї збереглося небагато: цвяхи, вигнуте дно пляшки з-під шампанського. На одній читалися літери: «Завед. минеральных вод». Може, помилка й треба «завод»? Ні, колись-таки вживалась назва «заведение». А в історії Києва перший санаторій так і називався — «Заведение искусственных минеральных вод».
Тридцять років тому за рішенням сільської ради в приміщенні колишнього побуткомбінату створили музей і стали збирати експонати для нього. Музей має до сімдесяти квадратних метрів. Експонатів чимало, усі виставити не виходить. Зараз можна було б узяти для музею ткацький верстат, на якому колись ткали полотно. Але він такий габаритний, що музей не може дозволити собі цієї розкоші. На малій площі всіх експонатів тут уже до півтори тисячі.
У музеї вам покажуть справжній сіряк, домоткану, з домашнього полотна сорочку з українським орнаментом — такі дівчата вишивали хлопцям. Показують дітям у музеї і воляче ярмо, кінський плуг.
— А це експонат мій домашній, — говорить директор, моїх діда і баби — чимала солянка для солі. У моєї бабусі під припічком завжди знаходився в ній запас солі.
Останнім часом земляки подарували до музею супницю з набору пана Алексєєва, таріль 1920-х років, періоду непу. А ще несуть сільчани фотографії, їх накопичилося чимало. Нещодавно музей збагатився й скринею з петриківським розписом.
Окремий куточок у сільському музеї розповідає про місцеву знаменитість героя Миколу Кравченка. Він хрещеник Рузвельта і Черчілля. Цей котівчанин керував загоном, який на Тегеранській конференції 1943 року забезпечив безпеку трьох глав союзницьких урядів. Якби не він — була б біда. Черчілль попросив Сталіна познайомити їх з тим, хто врятував їх від небезпеки. Заходить полковник Кравченко. Черчілль і говорить: «Хотілось би бачити цього чоловіка хоча б генералом». Так він підріс до генерала. Та після смерті Сталіна його кар’єрі настав край. Жив у Кенігсберзі, там і помер. Зараз про колись засекреченого Миколу Григоровича повно матеріалів в Інтернеті.
Ще один земляк Микола Володимирович Хорульський народився в Котівці 1927 року. Закінчив Ленінградське морехідне училище, згодом став капітаном морського корабля на Балтійському морі. Потім очолив Балтійську флотилію. Під час приймання кораблів на озброєння виникла аварія — велика доза радіоактивного опромінення забрала з життя славного земляка.
Виставлені в музеї і листівки з зображенням Котівки, випущені до революції — вони надсилалися в різні куточки імперії.
Понад сторічна місцева бабуся запам’ятала слова, які прикрашали колись фронтон котівської церкви «Да будут очи твои смотреть день и ночь на храм сей». З допомогою місцевого краєзнавця Олександра Костецького встановили, де саме були на церкві ці слова. Не збереглося церкви, зруйнована в роки боротьби з релігією. Дзвіницю тоді переробили під клуб. А на місці колишнього храму — нині слова покути на камені за зруйновану церкву.
Слово, увічнене Яворницьким
У музеї нам показали драчку, в якій мололося зерно. Цікаво, що слова драчка в такому значенні у словнику Б. Грінченка немає. Але його зафіксував «Словник української мови» Дмитра Яворницького в значенні «млин-круподерка», бо Яворницький до свого словника уводив слова чи значення слів (мова ж, як море!), яких у Грінченка не було.
І ще одна цікавинка: у словнику Яворницького (на жаль, вийшов друком лише перший його том на літери А—К) знайдемо чимало слів, записаних ученим саме в Котівці. Дмитро Іванович провадив тут археологічні розкопки, вивчав побут і етнографію, збагатився враженнями і як письменник.
Візьмімо навмання записані тут слова зі словника Яворницького:
“Бадуритися, толкаться. Там той, тут цей, та так і бадуряться скрізь по ярмарку. М. Котовка Екатер. губернии. (м. Котовка означає містечко Котівка, бо воно таки було містечком з крамницями тощо).
Дуплій, —плія, пустое дерево. Дуб-дуплій, осокор-дуплій.
Карбун, -на, 1) Кладущий на деревьях клеймо («карбувати дуби»). 2) Плеть, кнут, которым можно сечь человека, животное («одкарбував батогом, карбуном»).
«Старі слова, мов сіно, шелестять…»
А ще у Котівці Яворницький записав від Дмитра Свитки пісню «Та зеленая орішина».
Зі мною говорять могили устами колишніх людей
Естафету археологічних розкопок на Приоріллі прийме згодом доктор історичних наук, професор Дніпропетровського національного університету Ірина Федорівна Ковальова. Котівка, чарівне Приорілля лишаються в її пам’яті світлим спомином.
— У Котівці я працювала багато років, починаючи з 1969-го. Так, ми копали цікаві кургани, зокрема, курган Майдан, розташований колись на території панської садиби Алексєєвих. Майдан заважав будівництву нової середньої школи, чому до нас і звернулися з проханням його дослідити. Коли ми розпочали його копати, то перше, що нагорі побачили, — залишки альтанки, спорудженої десь в 1880-х роках (судячи за згадками Яворницького). З альтанки на кургані господарі та їхні гості оглядали всі околиці.
Потім виявилося, що сам курган — дуже давній. Він ставився до ІІІ-го тисячоліття до нашої ери і таким чином був ровесник курганного будівництва. Його залишили скотарські племена, які носять умовну назву ямної культури. Оскільки вони зберігали своїх померлих у ґрунтових ямах. Потім їх перекривали деревом і зводили курган.
Коли ми стали розкопувати Майдан, побачили сліди розкопок його Яворницьким. Але в його часи копали не по всій площі кургану, а траншеєю, яка зазвичай проходила краєм кургану або крізь центр. А все, що не потрапляло до цієї траншеї, залишилося для нас. І там, зокрема, ми виявили дуже рідкісну річ — антропоморфне зображення жінки скрипкоподібної форми. По суті це був перший знайдений охоронний амулет такого типу з шануванням богині — покровительки життя. Доти подібні амулети науці не були відомі.
А ще раніше, у 1967-68 роках, відбулося знайомство Ірини Федорівни Ковальової з місцевим учителем Іваном Михайловичем Кібцем.
— Справа в тому, що тоді великої університетської експедиції ще не було, — згадує Ірина Ковальова, — і я на свій страх і ризик й до того ж власним коштом, залучаючи як єдиного робітника свого чоловіка, проводила наукові розвідки в Котівці. Адже Приорілля — абсолютно унікальний для археолога регіон, який заслуговує нашої великої уваги. Потрапивши до Котівки, ми з покійним чоловіком стали цікавитися, хто тут займається краєзнавством. Нам назвали вчителя Івана Кібця. Його дружина теж викладала в школі. Іван Михайлович був не тільки полум’яний краєзнавець, а і прекрасний художник. Він писав здебільшого олією, і у нього в хаті висіли роботи з зображенням побаченого під час його походів. А ще Іван Кібець був чудовий рибалка, це він навчив мене по-справжньому ловити рибу і спонукав мене до цього заняття.
У Котівці абсолютно дивовижні місця, довкола села — мальовничі урочища. Пригадується привабливе озеро Лебединка! У зв’язку з будівництвом сорок років тому каналу Дніпро — Донбас воно пересохло. Урочище називалося Вовча яма. Трошки похмуре, воно знаходилося на березі Орелі. Протилежний берег був високий, урвистий, з виходами червоних глин. А над глинами височіло темно-синє передосіннє небо. Складалося враження, що на це урвище зараз вийдуть мамонти і затрублять цим крутояром! На човні-плоскодонці разом з І. Кібцем, відштовхуючись жердиною, ми подорожували Оріллю. В свою чергу, приїжджаючи до міста, Іван Кібець зупинявся у нас. Ми зберігали добрі товариські стосунки до самої його смерті. Спасибі Котівці за це.
…У місцевому музеї відкрито кімнату Івана Михайловича Кібця. «Він був моїм учителем, — говорить Микола Іванченко. — Філолог за основним фахом, Кібець чудово малював. У нашій експозиції — краєвиди рідного Приорілля. Його картині «Ріка рідного краю» не пощастило: коли сталося пограбування музею, це полотно викрали. Добре, що хоч лишилася фотокопія, яка зараз експонується. Інші матеріали розповідають й про сина учителя — поета Юрія Кібця. Онук Івана Михайловича Євген Кібець нині добивається змінити статус сільського музею — він чомусь вважається кімнатою при середній школі, хоча такою ніколи не був. До речі, котівський музей — чи не єдиний в районі поза Магдалинівкою, якщо не рахувати новостворюваного в Ковпаківці.
Прислухаймося до поради поета:
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!
Автор: Микола Чабан
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |