Куницька Аліна

Народилася 28 жовтня 1997 р. у місті Димитрів Донецької області.
Проживаю в м. Дніпропетровську.
У 2004 р. поступила у 1 клас СШ № 54 міста Дніпропетровська. Зараз навчаюсь у 8-Г класі цієї ж школи.
В дев'ять років почала писати оповідання. Із 2008 р. беру участь у конкурсі “Собори наших душ”, неодноразово була призером конкурсу, зайняла друге місце у міжнародному конкурсі дитячої творчості «Чарівна книжка – 2011».
Мої твори друкувались у обласній газеті дітей та юнацтва «Я» та в збірці творів «Анатомія дитячої мрії».
Люблю малювати, читати, займаюсь верховою їздою у кінно-спортивній школі олімпійського резерву , відвідую гурток журналістики “ Юнкори Мас-Медіа ” при Палаці дітей та юнацтва м. Дніпропетровська, мрію стати журналісткою-телеведучою та писати власні книжки.

В гостях у мрійливого лісу

Південь. Сонце обпалює своїм шаленим поглядом твої вже загорілі руки, плечі, навіть обличчя. З напіввідкритих вуст безжалісне сонце висмоктує останню вологу. Перед тобою постає уявна стіна з сонячних цеглин. Сонце заліплює очі золотуватим воском. У голові паморочиться і, здається, ти зараз впадеш… “Е ні, ніколи!” - кричиш ти у своїх думках. Впевнено ти йдеш уперед. І залишається ще трошки, ще трошечки до лісу…

Нарешті тебе оточують дивовижні палати. Ти з неймовірною швидкістю хапаєш ротом повітря. І кидаєшся на м'якеньку ковдру з квітів та трави. Усі заплановані дії безслідно покидають твої думки. Зараз ти заспокоюєшся, у цьому тобі допомагає увесь ліс: усе співає ніжну пісеньку. Солов'ї починають свій концерт. Їхній спів аж за серце бере. А свіжий витончений аромат квітів уповільнює його биття. Навіть легенький вітерець прокидається від довготривалого сну і, нарешті, береться за діло. Тільки зараз кожна квіточка, кожен листочок виграє особливу, незабутню мелодію. А ти щасливий, бо бачиш і чуєш таку красу, яка не на кожному кроці трапляється.

Зараз ти хочеш трохи помандрувати. Щоб відчути справжню гостинність лісу, ти навіть роззуваєшся. І правильно робиш, бо відчуваєш, як м'якенька травка голубить твої ступні. А розплакані верби кладуть свої гілки на твої груди, що високо здіймаються від кожного твого подиху. Ти низько нахиляєшся, щоб роздивитися лісових царів-близнюків –дзвоників, вже хочеш їх зірвати, але не підіймається рука. Так проходить час… І тільки коли почало темнішати, ти згадуєш, що мати просила назбирати ягідок. І знову занурюєшся у спокусу, насолоджуючись медвяними ароматами свіжої суниці. Ти потроху складаєш її у кошик. А найсоковитіші мов самі просяться у рот…

І вже з повним кошиком суниць ти виходиш із лісу. Задоволений, востаннє окидаєш оком замріяний ліс. І, нарешті, йдеш додому по висохлій потрісканій доріжці…

Перший сніг

Мабуть, кожен з Вас коли прокидається о сьомій годині розлючений, невиспаний, думає, що його настрій ніщо не зможе змінити.

Так сталося зі мною. Того зимового ранку я безтурботно насолоджувалася усіма прикрасами людського сну, як раптом поряд з моєю подушкою щось задзвенить, загуркоче, немов ведмідь, що його розбудили посеред самої зими. Я з переляку аж з ліжка звалилася. А це був звичайний будильник. Все - настрій було зіпсовано. Але це був не кінець. Останню соломинку мостика моїх радощів переломило передчуття контрольної з математики, яка, до речі, була першим уроком. А для мене не було нічого гіршого, ніж розпочинати робочий день з контрольної роботи. Отже, того ранку я була , як то кажуть, не в дусі. Але це було недовго, принаймні до того моменту, як я вийшла на вулицю. Тільки-но зачинилися двері, мене мовби підмінили. Я нічого не відчувала, була абсолютно спокійна. Мені здавалося, що від кожного кроку я можу злетіти високо в небо. Вам цікаво, що змінило мій настрій? Це був перший сніг.

Моя вулиця, що мов старий дідуган, заснула, але його сивину замаскував цей ніким не очікуваний сніг. Верби прикрашали свої безсилі віти срібними сережками. Під цим тяжким та водночас безцінним тягарем верба аж схилилася додолу. Але цим вона ще більше заслуговувала на визнання і повагу. Тепер її волосся просто бавилося з кольорами. То перетворювалося у синє, то набувало фіолетового кольору, або, як сонечко , жовтого. Посеред снігу вона стояла, мов цариця, обсипана діамантами. Всі дерева , мов навесні, цвіли, але ж не рожевими , а білими, сніжно-білими купавами. Я доторкнулася до стрункої білокурої берези, що огорнула свій гордовитий стан у легке шовкове вбрання. Ця паранджа не закривала собою красу берізки, а, навпаки, прикрашала. Зразу видно, що це елегантне та водночас скромне вбрання зроблено рукою майстра.

Далі я йшла між двома шеренгами молодих безстрашних воїнів-кленів. Зараз вони нагадували мені англійських охоронців, бо вони мали високі шапки снігу. Я йшла засніженою вулицею, почуваючи себе справжньою королевою. Подорожуючи країною мрій , я забула про час. Коли я оговталася, вже було п'ять хвилин на дев'яту. Я щодуху помчала до школи. Коли я опинилася у класі , то почула гарну новину про відсутність контрольної. Радощам моїм не було меж. Я думаю , що це через те , що я перестала ображатися на світ , чи це тільки збіг? А Ви як гадаєте?

Вишивка на вікні

- Доброго ранку, бабуню!

- Сонечко, ти вже прокинулась? Сніданок на столі.

- Мої улюблені вареники з сиром!

- А як же!

- Ой, бабусю, а що це ти робиш? – онучка зацікавлено подивилась, як її бабуся своїми працьовитими потрісканими, але теплими й лагідними руками вправно орудувала голкою. Вона схилилася над вишивкою і низько опустила свої плечі . Почувши запитання, бабуся випрямилася і посміхнулася. Вона, як ніхто інший, могла посміхатися, в цей час всі її зморшки мудрості сміялися чистою відкритою усмішкою немовляти. А в смарагдові, немов справжній малахіт, очі, завжди молоді й яскраві потрапляють маленькі смішинки.

- Бабусю, так що ти робиш?

- Вишиваю. Хочеш і тебе навчу?

- А я буду як ти вишивати?

- Краще за мене! Голочка в тебе буде по полотнищу стрибати, як у Шевченка місяць: «І блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав, неначе човен в синім морі то виринав то потопав…» Навіть краще Хурделиці зможеш вишивати.

- Зачекай, а хто така Хурделиця?

- А хочеш я тобі про неї легенду розкажу?

- Звичайно, хочу.

- Ну тоді слухай: « Жив був на світі працьовитий Дідуган – Мороз. Рано - вранці встане, все село припорошить снігом, мов ніжно-білим борошном. І влаштовує показ мод. Одягне сонну хатку у сніж- ну дублянку і, немов гірлянди, розвісить під стріхою діамантові прикраси – бурульки. А вишуканій берізці подарує не менш вишукане весільне вбрання, а її білокуру голівку увінчає срібною фатою. Войовничі дуби одягли білі плащі і стали схожими на мушкетерів. А тополі все ніяк не намилуються своїми мережаними капелюшками. Вербу ж мороз не дуже хоче змінювати. Тож вона, як і раніше, стоїть біля води і ,мов Нарцис, цілує своє відображення. (Бо як же ця істинна модниця може не милуватися своїми новими крижаними сережками! )Якщо ж підійти до наступної моделі – ялинки, то її гордо розставлені оксамитові голочки, трохи припорошені срібносяючим снігом, просто не можливо забути …

І тут із-за однієї ялинки вийшла дівчинка неймовірної вроди. Це й була Хурделиця – дочка Морозу. Та така вже вертлява, непосидюча. От тільки Мороз все налагодить і піде задоволений до свого кришталевого палацу, Хурделиця вхопить білу хустину та як почне танцювати сонця ясного не видно. А тоді стане перед своєю роботою, як батько ухне, потре долоні - і піде така ж задоволена. Та тут її радість завершується, бо прийде додому, а там вже Мороз сварить:

- Ну що я ніяк не навчу тебе своїй справі!?

- А що в мене за справа? Стати і пальцем водити?

- Не пальцем водити, а заморожувати.

- Яка різниця - все одно не цікаво.

- Як не цікаво?! А хто мости буде в сніг обертати, хто ріки буде в срібло заковувати, хто рослинкам буде теплички робити, хто дерева зодягати, хто?

- А це, татусю, вже твоя робота.

- Ах ти, маленька лиско! Та ні, годі, ти наказана, от посиди, подумай! – і пішов.

- Ну що там веселого : ні потанцювати, ні по -стрибати, ні побігати… набридло. Жодної зайвої бурульки, жодної зайвої доріжки, жоден парканчик замести не можна. О, я придумала піду: подивлюся, що люди роблять. От якби тато двері не заморозив… А я через кватирку вилечу.

Вилетіла Хурделиця і понеслася по стріхах бігати, в димарі дмухати, пісні співати так, що аж вікна дзинчали. Обтрушуючи дахи, летіла вздовж натягнутих, мов струни, вікон і раптом заглянула в одне. А там дівчина вишивала

Такі троянди виводила… І посеред самої зими ці палаючі троянди зігрівали кожною своєю пелюсточкою, мов маленьким вогником. А багряний колір надав їм королівської витонченості та елегантності. Ці запашні квіти, здавалось, наповнювали морозну атмосферу п'янким ароматом молодого гречаного меду. І тут з- під голочки почали з'являтися білі стібки. Далі на полотнищі зароджується білосніжна голівка з жовтеньким дзьобиком та блискучими, мов росинки, очицями. Потім майстриня вишила тулуб та крильця з хвостиком. Після цього дівчина вишила другого птаха. Утворилося двоє голубів. Кожна їхня перлинка нагадували Хурделиці крижинку. І взагалі мармурові голуби були схожі на перший сніг. Ці вісники кохання милували око Хурделиці.

***

Вона швиденько побігла додому, щоб батько не помітив її втечі - на щастя, його ще не було. Хурделиця замислилася: « Щоб зробити таке, як та дівчина і так гарно, аби кожен хто побачить таку красу, був зачарований?»

Наступного дня Хурделиця встала раненько, поки Мороз спав. Дівчина похапцем застелила ліжко і побігла до майстрині - Ожеледиці. Хурделиця попросила в неї декілька клубків морозної нитки та голку – бурульку, якою майстриня зазвичай проколює хмари.

Світало. Сонце ліниво викочувалося на середину неба. Нарешті воно почало розливати по небу, немов розтоплене скло, жовто – рожеве сяйво. Хурделиця не могла не скористатися таким випадком і тому попросила у Сонця декілька промінців, у Неба попросила блакитне сяйво. І все це намотала на свої клубки. Залишилося знайти тільки полотнище. Найбільше увагу дівчини привернули віконечка, що похмуро дивилися на вранішнє сонце, мов намагаючись вбрати у себе його сяйво. Хурделиця захотіла зробити їх більш урочистими. Вона вхопила голку з ниткою і почала вишивати на вікнах. Така краса виходила! Вишивала Хурделиця і купави, і віти верби, і маки , і чудо – човни, і диво - птахів…Кожна її вишивка була особлива…

Після цього люди знають Хурделицю не тільки як вередливу та непосидючу, а ще й як талановиту, витончену майстриню. І проходячи повз вікна завжди милуються її творіннями.»

- Ну що, онучко, будеш вчитися вишивати?

- Звичайно, я також, як Хурделиця, хочу дивувати усіх своїми витворами.

Пригоди Великоднього Рушничка

«І от значить довго лежав я у шафі, гадав ніколи мене не дістануть. Аж раптом дівча у схованки грало і, сховавшись у шафі, побачило мене. Тоді бабуся дівчинки дістала мене, випрала, висушила, і через деякий час я почув, як мене поклали на щось тепле, озирнувся я і побачив… хліб. Він був ще гарячий, ніжний, хрумкий, із запеченою жовто – коричневою скоринкою, та ще й його руде черево було набите біленькою пухкою м'якоттю. Я огорнув його, щоб той не охолонув та й запитав:

- Вибачте, пане, а навіщо ви надуваєте щоки?

- Не заважай !

- І все ж таки, пане-хлібе, ну скажіть.

- Добре. Я хочу здаватися ще апетитнішим.

І тут на мене потрапила якась біла присипка.

- Ну, чого Ви там розшумілися? – почувся їдкий голос солі.

Тоді господиня взяла мене із хлібом, із сіллю і віддала невістці з сином. Від того дня я висів у їхній хаті.

Пройшло декілька місяців. Одного разу я прокинувся від дивного галасу. Усі метушились – старші сестри прибирали, молодші із господинею фарбували та розписували яйця, а бабуся випікала ароматні , пухкі, солодкі кулічі. У одного щойно випеченого кулича я спитав : «А що тут відбувається, панове?» «Ну що Ви , пане, заради Бога, сьогодні ж Великдень.” «Ой леле скільки ж я в шафі пролежав, вже й про Великдень забув?!» Провисів я так весь день на іконах, спостерігав, як люди підходили, хрестилися, і мені хотілося бути ще урочистішим, щоб уся моя вишивка палала вогняно-червоними промінцями.

Наступного ранку я відчув ніжні руки господині, вони пахли хлібом та прянощами. Вона поклала мене у кошик , а на мене ще скляночку олії, сніп пшениці, вже знайомий мені куліч та декілька яєць. Взявши нас, господар с господинею вийшли.

Надворі було тепло. Білим та рожевим серпанком вбралися вишні та абрикоси. І поки я дивився на цю красу, доріжка тихенько бігла вперед, шарудівши опавшим цвітом, аж поки я не побачив золоті бані церкви. Сьогодні вони були особливі - святкові. Ми стали вряд, щоб нас почали освячувати. А ряд той був, немов, черга за медом… Нарешті з'явився священик і, підіймаючи свій важкий віничок, почав нас кропити. Дошкульні краплі святої води підлітали вгору, вбирали в себе сяйво сонця, чистоту неба і силу землі, а далі, розсипаючись, хлинули на нас. Радощів було море: куліч стояв гордий, бо його більше за всіх окропили, писанки одна з одної сміялися, а пшениченька милувалася своїм новим намистом із крапель. І я там був, у святій воді ледь не втонув. Більше я тобі нічого цікавого не можу розповісти»,- мовив старий рушник молодому, навіть, не помітивши , як з ними при свічках зібралися усі рушники, писані тарілки, дощечки, ложки, каструлі…