Наурузов Алан

Народився 25.09.95 року, Таджикистан.
Нині мешкає у Кривому Розі.
Десятикласник КЗШ №125.
Вихованець юнацького прес-центру «Погляд» (МПДЮТ «Горицвіт», м. Кривий Ріг).
Захоплення: спорт, техніка, історія
Навчаюся журналістиці, пишу журналістські матеріали; літературні твори.
Брав участь у літературному конкурсі «Мандрами Івана Труша», оголошеному Львівським музеєм Івана Труша (2012).

Одноногий дерев'яний гравець

М'яч з дитинства й до сьогодні нерозривно пов'язаний з моїм життям. Я «захворів» футболом у чотири роки, коли вперше побував на матчі. Я досі пам'ятаю ту атмосферу, що панувала на стадіоні, свою радість від забитого нашою командою голу й розпач від пропущеного.

У п'ять років я вже ганяв м'яч зі старшими хлопцями на подвір'ї. Пам'ятаю, тоді ми називали себе прізвищами відомих футболістів і вимагали, щоб інші кликали нас не інакше, як Зідан, Анрі чи Роналдо. Звичайно, товариші погоджувалися, підвищуючи таким чином настрій і самовпевненість кожного дворового гравця.

А щоб стати «найголовнішим» у дворі, в тебе має бути одна річ – футбольний м'яч. Його володар був першим, кого кликали грати, саме він визначав час гри, мав ще безліч приємних привілей.

Але все це, мабуть, анітрішки не дивно, адже кожен другий хлопець може розповісти таку саму або дуже схожу історію. Та є в моїй розповіді моменти, які роблять її досить незвичайною.

Маленьким м'ячем, набитим поролоном, я перетворював нашу квартиру на справжнє футбольне поле. Відбувалося це ось як.

Вдома я не гаяв часу: відточував воротарську майстерність. Побачивши по телевізору як «літають» у стрибках стражі воріт, намагаючись відбити удар суперника, я вирішив теж неодмінно так навчитися. Просив тата, щоб він кидав невеличкий м'яч у «ворота» - простір стіни між двома шафами-штангами. Батько завжди погоджувався, але мати завжди сварила нас за такі «пенальті». Вона була «суддею», який показував гравцю-татові «червону картку», «вилучаючи» його до іншої кімнати. На цьому гра припинялася. Але не надовго…

Я дуже полюбляв ходити у гості до бабусі. А як же, смажена картопелька, прогулянки, цікаві розповіді й багато інших приємностей не можуть залишити невдоволеним навіть такого вибагливого гостя як я. Здавалося б, як мені може допомогти в чоловічій справі старенька жінка, яка до того ж, погано рухалася. Та бабуся знала як!

Вона брала паличку, з якою до цього ходила. Сідала на диван і зосереджено дивилася на невеликий футбольний м'яч біля ніг онука. Диван слугував їй за ворота, а двері від балкону – за мої. Дерев'яний гравець-паличка, попри свою одноногість, у руках бабусі відчайдушно захищав свої ворота під час моїх атак й намагався забити гол через усе поле-кімнату, як тільки м'яч опинявся біля нього.

Звісно, через нерівність сил і ніг, бабуся зазнавала поразки. Але одного разу (я запам'ятав той драматичний матч) кінцевий рахунок був 4:4. Після кожного поєдинку бабуся підіймала руку переможця вгору, співаючи при цьому мелодію гімну. Щаслива була пора!

Так я долучив бабусю до спорту номер один, і вона теж навчилася грати. І хоча її зараз вже не має зі мною, кожного разу, беручи до рук маленький м'ячик, я відчуваю радість…

Ось які дива творить звичайнісінький футбольний м'яч.

Перегони з верблюдом

У дитинстві я був дуже моторним, енергійним хлопчиком. Звісно, не шибайголова, але завжди знаходив якісь пригоди, частіше за все, не дуже приємні. Хоча, якщо дивитись на них крізь роки, розумію, що пригоди, які до мене так і липли, бували настільки смішними й неймовірними, що важко втриматися від подиву й сміху. Але ж тоді мені було зовсім не до веселощів. Бо батьки сварили, а одного разу, через свою дитячу необачність я ледь не попрощався з життям.

Влітку, коли мені було років шість, я з мамою поїхав до батька в російське місто Краснодар. Там було багато місць для відпочинку: парки атракціонів, спортивні майданчики, неподалік хлюпало прохолодними хвилями море. Але чомусь ми поїхали на страусячу ферму, що нещодавно відкрилася біля міста. Тут жили не лише страуси, а й кролики, навіть верблюд на прізвисько Сніжка.

Подивившись на великих птахів і пухнастих тваринок, я побіг до верблюда. Сніжка спокійно ходив по всій фермі, адже був спокійним і товариським. Тому відвідувачі пригощали велетня яблуками, що лежали в ящику неподалік від входу. Побачивши це, я взяв фрукт і підбіг до Сніжки. Простягнув руку з яблуком, чекаючи поки верблюд його з'їсть. Але коли побачив його зуби, мені стало страшно. Я притулив яблуко до себе й побіг до батьків, котрі розмовляли з працівницею ферми.

Розгублений через таку мою поведінку (А як же, подражнив малюк гостинцем, а сам втік разом зі смакотою. Це дуже нахабно!), верблюд почав бігти за яблуком, а також і за тим, хто його тримає. Побачивши таке, батьки ледь не втратили свідомість. Уявіть собі: за маленькою дитиною біжить величезний верблюд, який може розчавити малого одним своїм копитом. Працівниця ферми почала кричати: «Кинь яблуко!!! Негайно!» Та я нічогісінько не розумів. Просто біг.

Порятунок знайшовся сам собою: через швидкий біг я вдарився рукою об паркан, і яблуко випало з руки. Верблюд був за крок від мене, та побачивши на землі мету своєї пробіжки, зупинився й з'їв яблуко.

Через півгодини я вже забув про цю історію й сам підійшов пригостити Сніжку. Я вже не боявся. Тільки батьки були розгублені. Та й вони скоро заспокоїлися.

Вже зі сміхом ми згадували цю пригоду. І на зворотному шляху ми з батьком довго сперечалися, з якою ж швидкістю я втікав від верблюда….

Риболовля по-іспанські

Бувальщина

– Ну й спекотно ж тут! – промовив своїм компаньйонам немолодий вже чоловік. – Хоча, так і повинно бути... Іспанія…

Ця людина – радянський нафтохімік Володимир Кравець. Його разом із товаришами Анатолієм Лазаренком і Євгеном Андронюком направили сюди – в південно-іспанське місто Альхерісас, аби допомогти реконструювати місцевий нафтопереробний завод.

– Спека ще нічого! Ви чули, що вночі коїлося?! Весь час грала музика, люди танцювали, співали…Чого ж їм не спиться?! – бурчить Лазаренко.

– Вони ж до обіду сплять, а потім сієста… – відповідає, ніби сам собі, Андронюк.

– Та годі вам, хлопці! Ви як хочете, а я завтра на риболовлю гайну. Мені Хуан-перекладач підказав чудове місце. Треба перевірити, яка рибка тут водиться, – поставив крапку в розмові Кравець.

…Чудовий ранок. Іспанське сонце ще не показує усієї своєї сили, огортає теплом кожного, хто потрапляє під його проміні. Володимир неспішно йшов через зарості якоїсь невідомої рослини, насвистував веселі мелодії. Давно вже йому не доводилося рибалити. Все справи, клопоти… Тут в Іспанії, здається, неможливо бути заклопотаним, засмученим. Усе навколо неначе кличе розважитися, відволіктися від буденності. І цьому поклику не можна не піддатися.

Раптом чоловік почув неподалік іспанську «тараторку», котра швидким потоком слів пролітає через гучномовець, посилюючи свою гучність, і від того слова здаються ще більш незрозумілими. «От і знайшов місце» – радісно посміхнувся Кравець.

За десять хвилин він був уже на березі річки. Хоча, здавалося, це була не річка, а щось типу широкого каналу, протилежний бік якого ледве майорить. Береги стягнуто бетонними плитами, пірсами, човнами. Пальми навколо не давали особливо густої тіні. Через це там, де найбільше пірсів, стояв брезентовий «дах», який захищав рибалок від спеки.

Хуан казав, що неподалік ріка впадає у Середземне море, тому тут можна зловити і річкову, і морську рибу.

Володимир пройшов трохи вниз за течією. Він не любив рибалити, коли навколо велика кількість народу. А тут навпаки, майже нікого й нічого нема, лише сторожка біля самої води й кілька човнів. Чоловік надув гумовий човник, який бере в кожну поїздку. Яскраві промені сонця виблискували на ньому, наче на склі. Обережно зібрав й перевірив дві вудочки, також нерозлучні зі своїм володарем. Схоже, все готово.

Володимир відштовхнув човник від слизькуватого мокрого бетону. Почав гребти невеличкими веслами, ріжучи дзеркальну водяну плівку. Вода надзвичайно чиста й прозора, блакитного відтінку. Течія ліниво несла чоловіка вперед, ближче до сторожки. Намітивши гарне місце, Кравець викинув «якір» – три цеглини на мотузці, прив'язаній до «палуби».

Закинув вудки. Поплавці на поверхні поволі колихалися від невеличкого вітерця і лагідних хвильок. «Ох і добре!» – замріяно сам собі прошепотів рибалка.

Раптом із сторожки гримнув гучномовець. Володимир не розумів іспанської настільки, щоб розшифрувати це невідоме звернення. Але він второпав, що звертаються до нього. Що ж хочуть ці люди зі сторожки?

Вони припинили «теревеніти», вийшли зі своєї «фортеці». Невідомі у формі охоронців сіли на новісінький швидкісний човен з мигалками. Вочевидь, призначений він для того, щоб пояснювати таким «недалеким» рибалкам як Володимир, чого саме від них хочуть.

Кравець став на своєму човенці, підняв руки вгору. «Раптом ще подумають, що я зі зброєю. Тоді взагалі кінець буде! Чудово порибалив…». Охоронці підпливли впритул. Хвиля, здійнята двигуном їхнього човна, ледь не втопила гумове суденце розгубленого чоловіка.

Охоронці звернулися до Володимира. Той лише кліпав очима, жестами показуючи, що не розуміє їхньої мови. Тоді один з них подав йому руку, щоб чоловік пересів на охоронний човен. Нічого іншого не залишалося бідоласі, як непевним кроком ступити на палубу до своїх «загарбників».

Човен швидко поплив назад до сторожки. Гумове суденце, яке один з охоронців прив'язав до човна міцною мотузкою, ривками пленталося за своїм господарем.

«Що ж таке? Чому вони затримали мене?» – безперервно крутилося в голові Володимира.

Ось вже й припливли. Чоловік під охороною «конвоїрів» пішов до сторожки. Над дверима висіла стрічка, з якимось написом іспанською. Зайшли всередину. Для свого призначення хатина була досить непогано облаштована: диван, стіл, холодильник, телефон та навіть невеличкий телевізор.

«Навряд мене привели сюди, аби фільми по телевізору показувати» – зрозумів невільний гість «офісу». – «Ох, біда-біда». Кравець часто промовляв цю фразу, коли траплялося щось погане чи незрозуміле. Ось і зараз це «біда, біда» лише підкреслювала його розгубленість.

Один з охоронців жестом вказав на телефон. Зробив рух рукою від телефону до Володимира, а від «полоненого» до самого себе. При цьому він відкривав рота, наче говорив. Кравець зрозумів: охоронець хоче, аби він зателефонував перекладачеві. Добре, що чоловік пам'ятав його номер. Це, взагалі, перше що він запам'ятав у Іспанії.

– Альо, доне Хуане, чуєте мене?

– Так, Володю, це я.

– Друже, мене затримали на риболовлі охоронці, я телефоную з їхньої сторожки. Схоже, в мене неприємності! Зараз я дам їм слухавку.

– Добре!

Володимир жестом запросив охоронця до телефону. Через кілька хвилин той зробив так само. Чоловік почув у слухавці голос перекладача.

– Володю, ну ти даєш! Ти зайшов до рибної ферми. Ці охоронці затримали тебе, бо ти не маєш права тут рибалити. Вони хотіли оштрафувати, але я домовився, щоб тебе відпустили. Швидше приїжджай додому, тут розберемося!

– Дякую, Хуане! Як приїду, поговоримо.

Володимир подивився на своїх «конвоїрів». Вони всі посміхалися так, наче заздалегідь знали фінал цього затримання, а привели його сюди заради того, аби так само швидко вивести назад. Вони провели «гостя» до води, допомогли зібрати човен, скласти вудки. Весь цей час з їхніх облич не сходили ледь помітні посмішки.

… За годину Кравець вже був вдома. Він одразу зайшов до Хуана розпитати що до чого в цій таємничій історії. Той пояснив, що Володимир, мабуть, не побачив огорожу, яка розмежовує приватну і суспільну землі. Тим більше, чоловік не зміг перекласти напис іспанською на сторожці.

Хоча Кравець повернувся додому без улову, він залишився задоволеним: «Пішов рибу ловити, а виходить зловили мене… Ну де ще приватна охорона так чемно і доброзичливо поводилася б з людьми? Ех, все ж таки чудові люди ці іспанці!» Через ці думки Володимир сам не помітив, як його схопив у свої обійми міцний сон…