Людмила Шамрай
Дата і рік народження: 19 жовтня 1978 року
Місце народження: с. Новоукраїнка Куйбишевського району Запорізької області
Нині мешкає у Дніпропетровську
Закінчила Кіровську середню школу Токмацького району Запорізької області, потім Мелітопольський державний педагогічний інститут (нині – університет). Друкувалася в газетах «Таврія» (м. Токмак), «Новый день», «Мелитопольские ведомости» (м. Мелітополь), в альманасі «Зачарований Дніпро» (м. Запоріжжя). Автор збірки віршів для дітей наймолодшого віку «Вітаміни для Марини» (м. Запоріжжя: Поліграф, 2006).
Пишу вірші та прозу для дітей українською мовою. Люблю подорожувати, спілкуватися, знайомитися, знаходити цікавих людей.
З грудня 2011 року – керівник Дніпропетровської обласної громадської організації «Ініціативний форум Придніпров'я». Автор проекту «Благодійність та співчуття» приуроченого до Міжнародного дня онкохворої дитини (www.dgerela.jimdo.com).
Сонячні пригоди
Дядечко та чарівна мітла
Жив-був Дядечко. Була в Дядечка мітла. Мітла не звичайна, а чарівна. Дядечко теж був незвичайний, бо жив у Небесній країні.
Працював Дядечко з вечора до ранку. До пробудження Сонця він чарівною мітлою розмітав ніч, прибирав небесну доріжку. Коли довго не було дощу, лоскотав Хмари, доки сльози у них від сміху не виступлять. Потім відпускав Хмари пастися над річкою чи озером. Якщо пустун-Вітерець розганяв Хмари, Дядечко брав чарівну мітлу і збирав їх докупи…
Ось така відповідальна робота була у Дядечка…
Одного разу Дядечко підмітав небесну доріжку, задумався, не помітив, як зачепив зірочку. Полетіла зірочка донизу. Забідкався Дядечко, розбудив Сонце.
– Дядечко, не переймайся, – заспокоїло його Сонце, – нехай ця зірка принесе людям щастя. Вони подивляться на небо, посміхнуться. А ти будь обережнішим… Піду посплю декілька годин. І ти відпочинь.
Поставив Дядечко чарівну мітлу, вибрав найм'якішу хмаринку, притулився до неї та й заснув…
Якщо ви бачите, як падає зірочка, то це Дядечко знову необережно підмів небесну доріжку.
Курчатко, схоже на кульбабку
Сонце ніжилося на м'яких хмарках-подушках. «Ку-ку-рі-ку!» - почуло воно крізь сон далекий голос невідомого птаха. Сонце й хотіло розплющити очі, але чаклунка-ніч наче намазала повіки медом.
– Ку-ку-рі-ку! Сонечко, прокидайся.
Сонце нарешті розтулило повіки: треба негайно вмитися. Воно зібрало краплі роси й заклопотано оглянуло землю.
– Доброго ранку, – привітно вклонилися йому квіти.
– Як справи? – задзвеніли бджоли.
– Ми хочемо поспати, – почали скаржитися барвисті метелики.
Раптом Сонце помітило на галявині безліч жовтих крапочок. Наче хтось розкидав золоті горішки серед зеленої трави. «Що за дивні квіти простягнули до мене тендітні листочки?», – подумало воно й опустилося нижче. «Зрозуміло, це кульбабки. Цікаво, чим пахнуть кульбабки?» Захотілося Сонцю приголубити кожну квіточку, зігріти її. Воно впало на жовтий килим. Здійнявся солодкий пилок. «Ап-чхи, – видихнуло Сонце, – я знаю, чим пахнуть кульбабки. Вони пахнуть медом!»
Довго бавилося Сонце: пускало грайливих зайченят, ховалося серед пухнастих голівок. Раптом почуло:
Пі-пі.
– Хто тут?
– Це я-а-а.
Здивувалося Сонце: стоїть перед ним чудернацька кульбабка на тоненьких ніжках, кліпає чорними оченятами, а із дзьобика таке жалібне «пі-пі-і».
– Кульбабко, чому ти плачеш?
– Я не кульба-а-абка, я Курча-а-атко, я загуби-и-лося. А ти-и хто?
– Я Сонце. Чому ти плачеш?
– Відведи мене до мами-Квочки, – попрохало Курчатко.
– Давай я зараз піднімуся вгору і знайду твою матусю, – сказало Сонце.
– Ні, не залишай мене, я боюся, – захлипало Курчатко.
– Чого ж ти боїшся?
– Мама-Квочка казала, що тут гуляє хижий звір із гострими пазурами. Що, як він схопить мене? Пі-пі-і, – з оченят знову закапали сльози.
– Заспокойся, немає тут хижих звірів.
– Мені матуся казала, що тут небезпечно гратися самому. Хочу додому-у, до моїх братиків та сестричок, – розпачливо запищало Курчатко.
Пожаліло його Сонце. Задумалося, як допомогти малому, розважити його:
– На небі живе безліч дивовижних звірів. Хочеш їх побачити – подивися вгору.
Курчатко заспокоїлося, підвело очі, замріялося:
– Я бачу тварину з двома горбами на спині... За нею пливе величезна тварина з довгим носом, а далі – з довгою шиєю. Як цікаво!
Сонце дивувалося уяві свого маленького товариша. Раптом воно побачило: Курчатко заплющило від страху очі й грудочкою притиснулося до землі:
– Ой, рятуйте, це він, хижий звір із гострими пазурами!
Сонце упізнало того звіра й крикнуло:
– Геть звідси! Не чіпай маленьких!
Кішка випустила гострі пазурі з м'якеньких лапок, незадоволено вигнула спину.
– Геть, – повторило Сонце.
Кішка почала відступати. У траві промайнула її руда спина.
Курчатко боялося поворухнутися:
– Не губитимуся більше! – заплакало воно.
«Треба заспокоїти малого?» – подумало Сонце і загадково промовило:
– Уявляєш… Я люблю поспати. Але мені треба прокидатися рано-вранці. Якби не оте «ку-ку-рі-ку», то, мабуть, колись би й проспало...
– Я знаю, знаю, – захоплено запищало курчатко, – це мій татусь-Півник будить тебе. Я теж, коли виросту, стану півником. Ось послухай.
Воно примружилося, кумедно залопотіло крильцями й витягло шию:
– Пі-пі-пі-пі-і-і.
Сонце засміялося: яке чудове Курчатко схоже на кульбабку!
А Курчатко вже радісно щебетало:
– Дивися, он моя матуся!
Квочка готова була грізною хмарою накинутися на Сонце. Вона розставила крила й приготувалася захищати улюбленого синочка.
Курчатко підбігло до мами-Квочки:
– Мамо, мамо! Ти знайшлася! А я тут познайомилося з Сонечком. Воно захистило мене від хижого звіра з гострими пазурами.
– Дякую тобі, Сонцю, за мою крихітку. Вибач, вгледіла неподалік кішку, злякалася. Вона легенько штовхнула Курчатка:
– Ах ти, малий неслух! Я з ніг збилася, шукаючи тебе.
– Вибач, мамо, я більше не буду, – засоромилося Курчатко.
…Вночі, зігрівшись під маминим крилом серед братиків та сестричок, Курчатко мріяло, як завтра воно прокинеться раніше за татка і першим привітає Сонце. А Сонце, засинаючи, раділо: завтра його знову розбудить дзвінкий спів. І це спів Півника – татуся Курчатка, схожого на кульбабку.
Чоловік у хутряній шапці
Колись, мандруючи, я привезла додому м'яку іграшку – Чоловіка у хутряній шапці, який вражав серйозним поглядом і довгою чорною бородою. Він самотньо стояв на поличці. Здавалося, йому хотілося поговорити, але не було з ким. Тому Чоловік у хутряній шапці виглядав трохи нещасним.
Якось одного дня мені подарували лисеня. Я поставила його поруч із Чоловіком у хутряній шапці й сказала:
– Це – Рудик. Сподіваюся, ви потоваришуєте. А ти, Рудику, слухайся Чоловіка у хутряній шапці, він – мудрий.
Потім розстелила ліжко, але сон не йшов. Раптом почула:
– Дідусю, – це Рудик звернувся до Чоловіка у хутряній шапці, – дідусю, чому ти насуплений?.. А чому ти тримаєш посох?.. Чому на тобі хутряна шапка та шуба, адже весна?
Чоловік у хутряній шапці мовчав. Я боялася поворухнутися, чекала на продовження розмови.
Рудик знітився, почав вибачатися.
– Не вибачайся, малий. Все гаразд… Послухай, я розкажу тобі про високі гори вкриті снігом; про квітучі долини та стрімкі гірські ріки, в яких навіть влітку холодна вода; про тендітну квітку едельвейс, яку можуть знайти лише найсміливіші; про відважних людей, які досягають піднебесся.
Рудик уважно слухав розповідь Чоловіка у хутряній шапці й мовчав. Я зрозуміла: він не вірить жодному слову.
– Як може бути, що в долині метелики літають над квітами, а на вершинах лежить сніг?.. Чому він не розтає під сонцем?.. Чому в річках вода навіть влітку залишається крижаною?.. Навіщо маленькій квіточці ховатися серед снігу?.. Чому люди прагнуть підкорювати вершини, адже це так ризиковано?..
Я вирішила втрутитися в розмову:
– Рудику, повір. Чоловік у хутряній шапці нічого не вигадує. Він пастух. Я привезла його з Карпатських гір. Я теж бачила зелені килими долин та піднімалася на засипані снігом вершини. Я переходила гірську річку і відчувала, як голочки холоду впивалися в мої босі ноги. Я шукала едельвейс високо в горах. Я знайома з людьми, яких кликали гори, і вони йшли на цей поклик… Обіцяю наступного разу взяти вас обох у неймовірну подорож…
Уві сні нам посміхався едельвейс.
Мишеня з хмаринками в очах
На пагорбі сиділо мишеня. Мишеня як мишеня, нічого особливого: маленьке, сіреньке, непомітне серед зеленої трави. Але це мишеня любило спостерігати за хмаринками. Вранці забіжить на пагорб, сяде на задні лапки й дивиться довго-довго на небо. Хмаринки такі веселі та вигадливі! А одна хмаринка, улюблениця мишеняти, – справжня дзиґа! Мишеня завжди милувалося її білявими косами. Йому було цікаво: ці коси коли-небудь відпочивають чи ні?
Кожного дня хмаринка-Білявка (як назвало її мишеня) вигадувала нові пустощі. Одного разу захотіла з дощовими хмарами наввипередки побігати. Куди ж цим поважним тіткам бігати. Тільки дощ розплескають. Ще хмаринка любила розглядати землю: що ж відбувається там, внизу? А мишеня зітхало: може, і його помітить Білявка. Воно підстрибувало, махало лапками. Марно. Сумно ставало мишеняті. Не познайомитися йому з цією хмаринкою.
Ввечері, коли сонце вкладалося спати, бігло мишеня додому, щоб вранці знову повернутися на пагорб…
Одного разу хмаринка-Білявка, як завжди, почала роздивлятися землю. Та цього разу вона не втрималася і почала падати.
Мишеня з тривогою дивилося як падає Білявка. Були б у нього крила, воно б піднялося в небо і підхопило бідолашну хмаринку. Нажаль, мишенята не літають… «Заб'ється», – подумало мишеня і заплющило очі. Згодом воно почуло жалібне «ой» та схлипування, тому обережно глянуло поперед себе. Хмаринки ніде не було. Де ж вона? Схлипування повторилося. І тут мишеня помітило кущ терену. Хмаринка дивом зачепилася за колючу гілку.
– Я врятую тебе, Білявко, – мишеня дряпалося вгору, незважаючи на колючки. Нарешті воно поруч із хмаринкою.
– З тобою все гаразд? – запитало стурбоване мишеня
– Здається... Ти хто?
– Я – мишеня.
– Ти великий страшний звір?
– Ні. Я маленьке, сіреньке, таке собі мишеня. Подивися на мене.
– Я боюся розплющити очі.
– Доторкнися до мене.
Хмаринка погладила мишеня:
– М'якеньке...
Потім розплющила очі:
– Ти симпатичне.
– А ти – моя улюблена хмаринка!
– Справді?.. Напевно, я занадто бліда і моє волосся розкуйовджене?.. Десь у мене було люстерко… Загубила… Ой, я в твоїх чорних оченятах бачу себе. Так, я бліда… Жах! Мої коси!.. Моя сукня!.. Ці кляті колючки!
– «Ці кляті колючки» врятували тебе. Все одно, ти дуже гарна.
– Правда? – зашарілася Хмаринка, – але як мені повернутися на небо?
– Ти вмієш літати!
– Нас переносить вітер... Так! Вітер! Треба йому повідомити: я тут. Він забере мене…
– Я щось вигадаю, – пообіцяло мишеня. Воно раділо. Неможливе стало можливим, хмаринка поруч із ним:
– Ти для мене хмаринка-Білявка. Тобі подобається?
– Звісно… А ти…
Хмаринка здивовано розглядала мишеня:
– Твої очі... Вони стали блакитними, тепер в них плавають хмаринки.
– Ти змінила колір моїх очей?
– Я лише поправила стрічки.
– Стрічки, – повторило мишеня, – давай я причеплю їх на краю гілки. Вітер обов'язково помітить блакитні стрічки і прилетить за тобою.
– Ти таке розумне та хоробре, – хмаринка розплела коси й простягнула стрічки мишеняті.
Мишеня вирішило не признаватися, що боїться висоти. Буде ще переживати. Воно затисло стрічки між зубами і повільно подряпалося вгору. Гілка прогиналася, ніби прагнула скинути мишеня, колючки чіплялися за стрічки. Серце мишеняти стискалося від страху, але воно пам'ятало: хмаринці потрібна допомога. Раптом одна думка зупинила мишеня: якщо навмисно відпустити стрічки, хмаринка залишиться з ним… Ні! Воно виконає свою обіцянку…
Діставшись кінця гілки, мишеня зачепило стрічки за колючку.
Хмаринка чекала на нього:
– Добре, що ти повернулося… Я хвилювалися…
Потім запитала:
– Я бачу зелений килим із яскравими візерунками. Хто його розстелив?
– Це запашна трава, на ній розсипалися квіти.
– Вчора я бачила ще одне небо. Там теж пливла хмаринка, схожа на мене.
– То була річка. Ти дивилася у воду, наче в дзеркало.
– Як гарно тут.
– Зате у вас є сонце, місяць, зірки. І ви, хмаринки, теж надзвичайні. Знаєш, мене вважають дивакуватим. Я роблю не те, що роблять звичайні мишенята: постійно дивлюся на небо і мрію… Чесно, до зустрічі з тобою я теж вважало себе диваком.
– Про мене думають, я здатна лише на вигадки. А я, коли виросту, стану дощовою хмарою. Тітоньки розповідали: все живе чекає на дощ і спрагло ловить кожну краплю.
Травою прокотилася зелена хвиля.
– Ось і вітер за мною прилетів, – сказала хмаринка-Білявка, – гнівається, клопоту йому завдала. Дякую тобі... Ми скоро побачимося. Я тебе повідомлю веселкою.
– Обіцяєш?
– Обіцяю. Бувай.
– Бувай. Я найщасливіше мишеня серед мишенят усього світу!
Хмаринка, підхоплена вітром, поверталася додому. Мишеня проводжало її поглядом. Це було особливе мишеня. Це – мишеня з хмаринками в очах.
Чому розмовляють гори
…Колись давно-давно посперечалися Вітер, Сонце та Вода: хто з них найсильніший. Сонце сказало:
– Я найсильніше. Від моїх променів зароджується життя. Але, коли я розгніване, можу спалити всю землю, до найменшої стеблини і найдрібнішої комахи. Мене найбільше поважають, отже я найсильніше.
– Ні-і-і-і, – подув заперечливо Вітер, – я найсильніший. Я можу бути грайливим, можу дмухати легко, навіть пір'їнка залишиться непорушною. Але, коли я розлючений, можу розбурхати море, розтрощити та вирвати з корінням дерево. Коли я гніваюсь, мене всі бояться, отже я найсильніший.
– Кап-кап, – глузливо заперечила Вода і передражнила Вітер, – «можу вирвати з корінням дерево». Я теж можу завалити дерево, поступово підмиваючи його коріння. Навіть маленький струмочок може стати стрімким потоком. Я змиваю все, що перешкоджає моєму плину. Коли настає засуха, люди благально дивляться на небо, прохаючи хоч краплю води. Я найсильніша!
Задумалися Вітер, Сонце та Вода: як визначити, хто найдужчий?
Врешті-решт Сонце запропонувало:
– Давайте перевіримо нашу силу на горі, що незворушно підпирає небо.
Довго лютували Вітер, Сонце та Вода. Вітер з усієї сили бив у кам'яні груди, наче хотів зрушити гору з місця. Сонце немилосердно розпікало її кам'яне чоло. Вода улесливо омивала вершину, знаходила найменші шпаринки, щоб дістатися до кам'яного серця…
Мовчала гора. Довго мовчала. «О-о-ох, не можу! Не витримаю». Зсунулося й посипалося вниз каміння. Утворилися печери в її камінних боках…
А Вітер, Сонце та Вода досі сперечаються. Ніяк не зрозуміють, що разом вони розтривожили мовчазну гору.
Янгол на замерзлому склі
Андрійко стояв біля вікна. Хлопчик дивився, як на вулиці бавилися діти: ліпили снігову бабу, кидалися білими кульками і відчайдушно падали в снігові замети. До Андрійка тихо-тихо, уривками, долітав безтурботний сміх. Йому хотілося опинитися серед того кришталевого сміху, серед щасливого дитячого життя. Якби можна було протиснутися через прозору скляну перепону, пташкою злетіти з другого поверху і привітати зиму. Андрійко мріяв: ось він падає в кучугуру, швидко-швидко розводить та зводить руки. Потім підводиться, а на снігу залишається зображення маленького янгола. Або снігова кулька потрапляє йому за комір, і холодні струмочки змійками розтікаються по спині…
Нажаль, Андрійко заслабкий для прогулянок. Йому ледве вистачає сили дістатися від ліжка до вікна й назад. Якось медсестра хотіла пересунути ліжко, щоб він міг лежачи дивитися у вікно. Хлопчик відмовився: тоді зовсім перестане рухатися. Рухатися, не зважаючи на біль. Андрійко уявляв свою хворобу як ненажерливого дракона із страшною пащею. Цей дракон поїдав живі клітинки, гладшав і зростав…
А сніг падав, наче на небі розірвали безліч подушок. Сніжинки кружляли у веселому хороводі. Декілька з них кинулися до вікна запросити Андрійка до кола. Але їх зустрів, обпікаючи болем, недитячий погляд. Сніжинки сльозами розтеклися на склі. Їхні подруги з жахом розлетілися в різні боки, щоб не зустрічатися з таким безнадійним і гарячим поглядом.
І знову цей біль… Андрійка засудомило… Скоріше б лягти… Тримаючись дрижачими руками за стіну, майже втрачаючи свідомість, він упав на ліжко. Зараз прийде медсестра, зробить укол, і йому стане легше…
А з вулиці лунали дитячі голоси. Хлопчик скрутився калачиком, натягнув ковдру на голову: «Вони там здорові, безжурні, а я…» Андрійко намагався заколисати біль, наспівуючи колискові, що давно-давно чув від мами. Маму Андрійко не пам'ятав, лише її пісні. Про батька хлопчик намагався не згадувати. Коли мами не стало, тато запив. Потім в квартирі з'явилася чужа тітка. Батько вимагав, щоб Андрійко називав її «мамою». І кожне Андрійкове «ні» синцями запікалося на його тілі. «Чоловіки не плачуть», – так вчив його батько. І Андрійко ховав сльози глибоко всередині. Навіть коли боліло, він прикладав руку до серця, заспокоюючи його, щоб шалений стукіт випадково не викликав роздратування у батька. Про те, що того позбавили батьківських прав, хлопчик дізнався вже у лікарні...
Боляче…
А діти сміялися…
Медична сестра знову з першого разу голкою не потрапила до його вени. «Рученьки які тоненькі», – забідкалася вона, а подумки додала: «Хоча б заплакав… Біднесенький… Мабуть, натерпівся в житті… Та хлоп'я ще...»
Андрійко нарешті заснув. Йому снилися величезні дракони, гігантські сніговики, які наздоганяли дітей. Потім повернувся біль…
Андрійко не витримав і заплакав. Це безутішне ридання почула чергова медсестра, Марина Василівна. Вона обережно зазирнула до палати, де лежав Андрійко. В місячному сяйві та мерехтінні ліхтарів його худе крихітне тіло ледве виднілося з-під ковдри. Марина Василівна підійшла до ліжка і поклала руку на плече Андрійкові… У неї з чоловіком не було дітей. Вони вже багато років мріяли про сина...
Дотик теплої руки заспокоїв хлопчика. Він схопив руку, притулив до обличчя, і, не розплющуючи очей, прошепотів: «Мамо… Ти повернулася!?» Потім з острахом, бо хтось зайвий прийшов до нього в палату і буде сварити за виявлену слабкість, різко підвівся на ліжку.
Слова, підготовлені Мариною Василівною заздалегідь, застигли, не народжуючись.
– Все гаразд, хлопчику! Сльози інколи допомагають, – нарешті промовила вона.
– Мені вже нічого не допоможе, – заридав Андрійко!
– Це тобі хтось сказав?
– Я знаю… Я нікому не потрібний!..
Його плечі безпорадно здригалися. Марина Василівна поспішила підбадьорити Андрійка:
– Ти не самотній. У кожної людини є власний Янгол-охоронець. І в тебе є.
Андрійко недовірливо запитав:
– Але чому він не захистив мене? Чому? Чому?
– Все, що з нами трапляється, – випробування. Ми маємо пройти через це. Потім ми стаємо сильнішими та мудрішими. Твій Янгол-охоронець завжди поруч з тобою. Ти раніше до нього не звертався за допомогою. Тому він далеко.
– Де він зараз?
– На небі…
«Як і моя мама, – подумав Андрійко, – то, може, вона і є моїм Янголом?»
– Підведи мене до вікна, – попрохав він, – я хочу його знайти.
Вони дивилися на золотавий блиск зірок-світлячків.
– Твій Янгол живе на одній з цих зірок…
– Як я його знайду? Зірок безліч...
– Твоє серце підкаже.
Андрійко зосереджено розглядав нічне небо. Одна зірочка невеличка, але найяскравіша з усіх, привернула його уяву. Хлопчик відчув легкість, ніби за спиною виросли крила. Йому захотілося полетіти в таємничі далі.
– Он вона, – Андрійко простягнув руку, ніби торкаючись її.
У відповідь зірочка замерехтіла.
– Якщо тебе не стане, твій Янгол-охоронець залишиться самотнім. Ти ж не хочеш, щоб він сумував за тобою?
– Ні!
Одна неприємна думка обезкрилила хлопчика. Він здригнувся:
– А якщо він помре, то я знову залишуся один?
– Він завжди буде з тобою!
… Уві сні до Андрійка прийшов Янгол. Хлопчик міцно тримав легку сяючу руку і час від часу запитував:
– Ти не зникнеш? Ти залишишся зі мною? Ти бачив мою маму? Вона згадує про мене?
Янгол лише дарував Андрійкові сонячну посмішку.
Потім вони літали небесними просторами. Від зірки до зірки. І Всесвіт належав тільки їм…
Вранці Андрійко прокинувся переповнений щастям… А де ж Янгол? Невже це йому наснилося?.. Невже він зостався сам-на-сам зі страшною хворобою?..
Раптом хлопчик помітив на вікні дещо незвичайне. У феєричному візерункові, що залишив на шибці мороз, Андрійко впізнав зображення нічного гостя! Його Янгол поруч… Андрійко відчув, як дракон всередині нього зіщулився. «А ти вже й не такий страшний. Я здолаю тебе! Мій Янгол тепер зі мною!»
Він притулився до скла щокою, зігріваючи його своїм диханням…
Всю ніч Марині Василівні ввижався Андрійко. Після їхньої розмови вона довго вагалася та радилася з чоловіком. Вирішувати їй... Підсвідомо вона боялася лише одного – запізнитися. З її тремтячих губ постійно зривався шепіт-молитва: «Боже, почуй мене! Я хочу знову побачити Андрійка! Благаю тебе, зроби диво. Він має жити!»
…Під час ранкового обходу Марина Василівна поспішала до Андрійка. Серце застигало від переживань, а коридори, немов безкінечні лабіринти, затримували її. Біля палати хлопчика, який став для неї рідним, Марина Василівна завмерла і перехрестилася: «Господи, допоможи!.. Чому так важко і довго відчиняються двері?..»
Її зустрів хлопчик з прозорими дитячими очима. Заслабкий, але…
– До мене приходив Янгол, – сказав їй Андрійко, – він тут, на вікні… Тільки нікому не кажи. Обіцяєш?
– Обіцяю.
Марина Василівна відчувала себе безмежно щасливою. Вона посміхалася та пригортала до себе Андрійка: «Дякую тобі, Боже, за мого хлопчика!»
…Вони спостерігали, як сонячні промені веселками розсипалися на склі. Одна на двох таємниця – Янгол на замерзлому склі – зблизила їх, майже незнайомих… І Марина Василівна зрозуміла: цей хлопчик змінить її життя, а вона його.
Оповідання "Янгол на замерзлому склі" після казок раптово повертає в реальність, але і тут автору вдається зберегти відчуття казки та дива. Ответить | С цитатой