Таїсія Козлова

Народилась 10.04.1992 р. Навчалася у ДНУ ім. О.Гончара.

Пишу українською і російською мовами. Призер обласних конкурсів "Молода муза" (2009, 2010), "Україна є!" (2011). Фіналіст конкурсу "Літературна надія Дніпра" (2011).

Співавтор збірників "Юності омріяні шляхи"(2009, Дніпропетровськ), "Віддзеркалення небес" (2010, Дніпропетровськ), "Україна є!" (2011, Дніпропетровськ), «Профтехосвіта творча і натхненна» (Дніпропетровськ, 2010), “Світанкова палітра” (2012, Дніпропетровськ).

***

Занадто прикро було б не вірити в тебе, небо.

Якщо вже так, і Він Там на троні...

Я хочу знати, жінки із ребер?

А ребра з глини, його долонями?

Я хочу знати де край всім земним розлукам,

І чи там місце іще знайдеться?

Чому в людини є вуха, очі та руки,

І лише одне і таке ненадійне серце?

Я хочу знати, та відповіді на ці питання

Не принесуть ні мені, ні комусь іще користі.

Загадки ці, як історія, давні,

А трактування людські промовисті.

Бажання жити (!) стукоче в скронях.

Нехай згоріти – лише б до тла!

І ось тому я хапаю твої долоні.

Тримай міцніше... Я із твого ребра.

***

Щастя моє! Світлооке моє і натхненне!

Моя сповідь лишиться несказанною.

Хай за мене говорить душа, хай говорить Вселена,

Хай говорить життя і ритмічно пульсує у венах.

Я жива. Пуповину ще не перев'язано.

Я не здатна іще відрікатись від того, в що вірила,

Покидати обитель свою і селитись на звалищі.

Я ще змій із тонкою вразливою шкірою

І з тоненьким хвостом. Я жива іще!

Щастя моє! Захисти, якщо можеш від пам'яті.

Від усіх перероджень, яких так мені й не судилося.

Від усього невічного, всіх, кого можна ранити.

Я тепер не боюсь! За життя я тримаюся намертво.

Наді мною учора мати молилася.

***

Хочу стати твоєю мрією, Марією.

Світлим янголом, ясноволосим.

Берегти тебе навіть під шкірою.

Поглинати тебе генами, через сльози.

Хочу стати твоєю молитвою, битвою.

Цілувати приречено в лоба.

Приручай, я лишатимусь світлою.

Буду птахом у вовчій подобі.

Я лишатимусь сильною, невмолимою.

Розбиватимусь вщент і кидатимусь в крайнощі...

О якби ти лиш знав, як я вмію лишатись єдиною!

А втім, я пишу тобі, бо жива іще.

***

Така зима приходить раз в століття,

Зриває дах і засипає снігом

Холодне ліжко...

А ти говориш: «Треба, треба жити!»

На те й зима , щоб огортала крига,

Ховало в заметіль, як Білосніжку.

А ти говориш: «Треба ж бо боротись,

Усі ми люди, це у всіх буває»...

До кожного із нас своя зима приходить:

Яка з косою, а яка з нагаєм.

Якась заходить тихо і поважно.

Якась зрива карниз і б'є у вікна.

Я грішна, і тому мені так страшно.

Я грішна... і до цього ще не звикла.

Моя зима прийде. Чекатиме спокути.

І снігом білим битиме у груди...

Коханий, страшно гріх не відмолити,

І те, що ти не зможеш захистити.

Тебе зі мною поряд вже не буде.

***

«Кохання сліпе»

Платон

Світлий мій! Звідти дують вітри і паморозь

Там хватає за руки приречено.

Там танцюють вітри свій останній вальс,

І закутують порожнечею,

Наче ковдрою світло-білою,

Посивілою.

Світлий мій! Там замучено нас пороками,

І докорами спину хлистано,

Ніжність ходить там бистрими кроками,

Як повія, уся розхристана,

Вся розпатлана і у ранах,

Безталанна.

Там так страшно, мій світлий, ясний!

Там не серце, а лише груди,

Що не п'ятниця там, то страсна,

Що цілунок, то все Іуди,

Що не стіни, то люди, люди!

Недовірки і недолюби...

Безпробудно блуждають нужденні,

Тягнуть руки в пихаті пики,

Там є діти, та й ті скажені,

Там брехня та одні каліки,

Там у кожного своя рана,

Омана.

Там любов розіп'ята, зраджена,

Одинока, розбита, скривджена,

Віддається за безцінь страшному

Ненависному першому ліпшому...

Заливає опісля стаканом гіркої

Горе.

Там усе продається до дріб'язку,

Там слабого лупцюють ногами,

Там забуто священний обов'язок,

Захищати усіх хто з нами.

Мій коханий, там вбито усе земне!

Ти туди не веди

Мене...

***

Нетутешня була. Пахла персиком та ірисом,

Білим сонцем, якого місцеві не зріли ніколи.

В міру мала кислотності, ніжності та заліза.

Мала терпкість м'яку та легкий ненав'язливий колір.

Наливав у бокал і тебе випивав, як повітряну,

І п'янів, не відчувши смаку, допиваючи жадібно.

Вигравала для нього, іскрилась... Була непотрібною.

Все одно огортала теплом обережно і лагідно...

Залишилась його недопитим ковтком алкоголю.

Міцного вина витриманого роками.

Задихнулась в собі. Захлинулась в собі собою.

І розбилась об вежі свого дорогого бокалу.

***

Місто гуділо і дихало сірими газами.

Листя злітало і холод проймав до кісток.

В душу заходив повз куртку, холонув відразою.

Лився по тілу, неначе отрути ковток.

Руки хватав, цілував і коловся щетиною,

Ліз під волосся куйовдив його і думки.

Гріла надія, що тут тебе знатимуть сильною.

Ти ж бо змогла своєчасно від нього піти.

Місто гуділо і небо, підперте будинками,

Дихало тяжко... Таке неміцне доміно.

Щось руйнувалось, зникало з проявлених знімків,

І по собі залишало пусте полотно.

Йшли перехожі повз тебе байдужо й невпинно.

Місто примар, місто смутку і прожитих літ.

Як же це гірко, втрачати всього лиш людину –

І розуміти, що з нею утрачено світ.

***

Коли в очах твоїх догорає останнє проміння сонця,

І лишається право лише не останнє побачення,

Янгол хука в долоні, лишаючи пост охоронця,

Нерішуче іде за тим сонцем, що нами утрачено.

Залишається право на пару обірваних висловів,

На катрени вірша, що його так іще й не написано,

На стежини й дороги життя гострим щебенем вислані,

І на пам'ять, на дати, на щастя позначене числами.

Залишається шанс говорити, що все вже минулося,

Посміхатись байдужим і вчитися вірити наново,

І кричати в серцях, що це коло навіки замкнулося,

Що в'язниця у ньому була лише сонячним маревом.

Лиш двобоєм сердець, двох титанів, які не покоряться.

Двох світів, яких сила всевишнього не вберегла...

Залишається право чекати нового безкрайого сонця,

Яке знову засяє в очах подорожнього янгола.

***

Була занадто потворною для чиєїсь мрії...

Закривалась від світу стіною безмовності.

Сиділа удома і часто хворіла,

Себе запихала в лапки і в умовності...

Ходила на площу і грала на скрипці,

Тоненьким смичком по розірваним нервам...

Любила життя і людей блідолицих,

Щоб обличчя, як маска.... І, зуби, як перли.

Щоб усе, як в книжках... Зі смаком і довершено,

Щоб найкраще було, найгарніше... Сюжетами

Видирала життя, проживала його обмежено...

І сьогоднішній день перед мрією падав жертвою...

***

Поцілувати тебе у чоло і мовчати,

Молитися за твою до біса розшатану вдачу.

І заткнути себе... Я не ангел, і я не клялась Гіпократу,

Гіпократом чи словом його... Я не розкидаюсь клятвами....

Я хочу зігріти душу твою їжачу.

По-собачому вірну якимсь-там безхатнім ілюзіям,

До тремтіння, до крику наповнену вірою,

І густою такою, що ти в ній зумів загрузнути...

Щоб тебе врятувати нам мало лишатися друзями.

Ми різні частини чийогось великого цілого.

Дозволь мені просто лишатися поряд і дихати,

Кометами всесвіту твого, кратерами і водами...

Дозволь по-дитячому тихо і зраджено хникати,

За тебе, для тебе, про тебе... Зумій мене просто покликати,

Щоб я не змогла, не зуміла тобі нашкодити.

***

Минає рік життя у цьому місті.

Ми стали інші... Хто ми, розкажи?

Ланцюг печалі носим, як намисто...

П'ємо вино і пишемо вірші.

Ми все ще не спимо вночі до ранку,

У нас свій бзик, свої серцеві вади...

Нас часто мучить творча лихоманка,

Чи ми її... І так, і так – це правда...

Такі як всі, з надією на завтра,

З ентузіазмом, з правом мати все.

Чудово це... Та є жахлива правда:

Ні в що не вірим більше, навіть в себе.

Велике місто вчить людей мовчати...

Ми не мовчим... ми шепчем на папері...

Ми все ще ті... Нас не лякають втрати,

Найважливіше в серці, а його матерія,

Жива занадто, щоб німою стати.

***

День прозорий тане на долонях...

В ньому все – в цій миті щастя суть.

Молодість шалено б'ється в скронях.

Й ноги, як заведені несуть.

Перевулки, вулиці, проспекти...

Люди скрізь під чий бажаєш смак.

Джинси, куртка і рюкзак потертий...

Тупіт ніг... І лише ти не в такт.

Ти біжиш, пунктиром шлях позначено,

Електричка, ніч, білет... Мабуть,

Тільки це сьогодні має значення –

Ти – додому... Ти – туди, де ждуть...

***

Та дівчинка, що грала так чуттєво,

В простенькій сукні вище до колін,

Вдихала кисень, видихала соло,

І слала душу сонячну додолу,

На кам'яну бруківку в ноги їм.

А перехожі йшли по тротуару,

Хватали ноти прямо на льоту,

Несли з собою, кожен в своїх справах.

Вона ж їх поглядом прощальним проводжала

І слала в слід мелодію просту.

І саксофон її звучав так сміло,

І капелюх в ногах був, як ведеться...

Вдихала кисень, видихала мрію!

Яскрава сукня облягала тіло,

А десь під серцем билось інше серце...