Любов Масловська

Народилася 15.12.1991 р. Навчалася у Національному гірничому університеті.
Автор збірки поезій – «Сучасний Фенікс» (2012).

Милому Ворзелю

Ти там ще блукаєш в шовковій траві
І грієш долоні від сонної ватри,
Тебе так багато в моїй голові,
Що місця бракує для інших, для правди,

Для міри, для часу, для прикрих думок...
Замало, зашвидко, "защемко", самотньо!
До тебе лишається тільки півкрок
І в ньому така нездоланна безодня,

І в ньому причин – метушливих лелек,
Як снігу на тихих вершинах Аляски.
Ти все ще блукаєш у тінях смерек,
Де річка в мереживах ніжної ряски,

Де ніч, як глибокий живий океан,
Співає казкові, п’янкі колискові…
Та зникло усе, мов блакитний туман,
Лишились зізнання мої паперові.

***

Так голосно і тісно, ніби дощ
Проник у безвіконні таємниці
Палеозойських безіменних товщ
Мого минулого, покинуті крупиці

Чужих облич, забутих голосів,
Подій, що стали кадрами німими
І слів з усіх непр`ожитих життів,
Ми тільки прикидаємось живими

І граємо сценарії старі,
І мовчимо про головне і справжнє,
Вбиваємо свої календарі
І маримо, що все це не назавжди.

***

Я в мареві, тумані, молоці,
Не дихаю, не рухаюсь, німію,
Твоя схвильована рука в моїй руці –
Сакральна мить... Замріяні в надії,

Розквітли, мов тюльпани у теплі,
Хитаємось усміхнені за вітром,
Ногами не торкаємось землі
І сяємо сліпучо-білим світлом.

І що нам цілий світ? І що слова?
Коли тепер ми спільники шалені,
Йде обертом щаслива голова
і радістю наповнені кишені...

Ідеал

Чоловіків незримий океан...
Сміливий цей, у нього вмілі руки,
За кілометр викриє обман,
Розрадить жартом всі сердечні муки,
Зіграє на тромбоні, на трубі,
В охайні черевики взутий,
У вас із ним клоновані смаки,
Він любить все, про що ти скажеш «круто»,
Не палить, не вживає алкоголь,
У транспорті жінкам вступає місце,
Танцює танго, твіст і пасодобль,
Вродливий та сучасний Монте Крісто.
Не любить пиво, рибку та футбол,
Ще молодий, в кишенях повно грошей,
Віршує про незміряну любов,
І мама вторить: "Він такий хороший!"
Підозри викликає ідеал!
Коли герой простеньких вад не має,
Чи не складає трупи у підвал?
Який скелет у шафі він ховає?

***

Стискаю паперові квіти
В долонях, що тремтять чомусь,
Ридають у мені трембіти
Про час, куди не повернусь,

Про тих, чиї складні орбіти
Не доторкнуться до моїх
Клітин, яким аби горіти,
Щоб зігрівати дорогих,

Щоб жити так, як вміють діти -
Душею навстіж, очі – синь!
Я хочу ніч Вам освітити
Іскр`ою сонячних сплетінь...

Кометою цілований

Кометою ціловані зап`ястя...
І неважливо на якій полиці
Складеш Ти фото, де мої ключиці
Твоє символізують щастя,

І неважливо у якому році
Ти раптом покохаєш іншу,
Запамятай, що в світі жодна більше
Не буде на Твоєму боці...

Все байдуже і навіть смішно,
Як люди часом впевнено і чемно
Вдають холодність і нудьгу взаємну,
Коли насправді їм до крику гірше…

Кометою цілований у скроні,
Тримай мене безжалісно і вперто,
З Тобою я готова і померти,
Тримаючи Твої жаркі долоні.

Тобі

У кожному зустрічному обличчі
Тебе я бачу, мій самотній сум,
Твої слова повторюю, мов притчі,
А інші голоси – лиш білий шум.

Жасмин мого засніженого саду
Марніє тихо без тепла руки,
І неможливо вгамувати спрагу,
Без Тебе я, а люди, як круки,

Кінця мого захопливо чекають.
Так порожньо тепер в домах чужих,
Думки мене зсередини стискають,
Належу помилково до живих.

Тобі ж, для Тебе і в ім'я кохане
Усе, що маю, і моя Любов
Не зникне, не впаде і не зів'яне,
Вона наш дім і потаємний схов...

***

У мегаполісах самотніх ліхтарів,
Однакових будинків, пилу, смогу
Губились ми в мереживах вітрів,
Й вели гіркі безслівні діалоги...
Сердець неспокій всіх земних морів,
Хитав наш світ і плутав межі,
На божевільних нас перетворив,
Що гріють душі від пожежі.
Лиш слабкість, що з нутра глибин,
Врятує нас від власних правил,
Кохання вище всіх причин,
На крила обертає жала...

***

Навряд чи нам легше ніж іншим:
Майбутнє плануєш простішим,
Квартирне питання гостріше,
Розваги утричі міцніші,
Ніхто не літає у космос,
Не згадує мрії уголос,
Не вірить у значення правди,
Й без остраху здійснює зради,
Десертом ховають надію,
З'їжджають на шизофренію,
Нова віртуальна реальність
Диктує цинічну фатальність…
Навряд чи ми гірше за інших!
Між нас так багато сильніших,
Які обертають на мантри
Смішні заспокійливі жарти.

Повторимось

Повторимось безкінечно
У вимірах паралельних,
Закохані екзотично
На кухнях будинків панельних.

Нелічена кількість обіймів,
Невипите море чаю,
Замріяні пілігрими –
Фанати приватного раю.

І джазом заграє тиша,
Теплом закружляють тіні,
І ніжність торк`ає глибше,
Коли нас ховають стіни.

Застудженими вустами
Шепочеш мені таємниці,
Шалено п`янкими словами
З дурманом м'якої кориці...

Більше свободи?

Як хочеться іноді більше свободи,
Вдихати легенями впевнено, глибоко,
Не гнутись на ниві дурної роботи,
Не бігти по колу, на поміч не кликати,
Спинитись, послухати внутрішню прозу...
Куди планував ти прибути спочатку,
Коли не тримали обов'язків лози?
І що залиш`илось від мрії на згадку?

Як хочеться іноді стопом на море
Туди, де немає убивств та корупції,
А потім згадаєш, в новинах учора
Дівчаток цим шл`яхом зав`езли до Турції,
І думаєш: краще лишитись удома,
Хоч нудно буває, але ж і безпечно...
І що це? Життя чи безпр`истрасна кома?
Занадто комфортно, щоб знятись на втечу!

Згадаєш про друзів, близьких та знайомих,
І бос повідомить, що ти незамінний,
Належиш до групи відносно здорових,
Й не маєш причини не бути щасливим...
І що ж це? Виходить, ти свійська тварина,
Бо любиш увагу і догляд дбайливий?
Розслабся! Ти просто звичайна людина,
Цінуй же насправді для тебе важливе!

Жити нам важко

А знаєте, Друзі, говорять, що жити нам важко,
І там, за кордоном, складають про нас анекдоти,
Для них ми безправні і радіаційні комашки,
Готові на будь-що за їх благодійні банкноти.

Відстала, занедбана, хвора, безслівна біднота –
Від нашої гідності не залишилось і сліду!
Замилила очі на їхня скупа позолота,
Не віримо в себе і заздримо власним сусідам.

Ніхто і ніколи не вирішить наші проблеми,
І досить ховатись у теплій хатиночці скраю,
Не Бога, не владу нам лаяти, і не систему,
А лінь, через неї нам не дочекатися раю!

Хай зараз нам важко, лишилися ми наодинці,
Підтягнемо п`аски і стиснемо щелепи щільно,
Дізнається світ, хто насправді такі українці –
Величний народ, безтурботний, хоробрий та щирий!

Косатки

Ночами в чужих океанах
Косатки співають про вічність,
Серця їх в невидимих ранах,
А душі не здатні на хитрість,

Вони посміхаються рибам,
Ковтаючи сіль і самотність,
Підморгують чайкам безсило,
Й приховують власну бездомність.

Плямовані, впевнені спини
Не вірять у чесну реальніть,
Косатки навчились на кпинах,
Для них все хороше – банальність,

І в цьому немає трагедій –
Отримують все по заслузі,
Косатки не пишуть поезій,
Вони не плекають ілюзій…

***

В кінці невідомих Галактик,
По закутках смерклого світу,
Зникає небесний ліхтарик
Минулого... Жодного сліду.

Змінитись буває так легко,
Втекти від занедбаних марень,
У вдаване радісне пекло
Дзеркальних осліплих уявлень.

Куди ж ти тікатимеш? Човен
Загубить останню надію...
Чи будеш знебарвлено згоден,
Ховати не здійснені мрії?

Втрачене у дорозі

І справа не в тому, що сипле сніг
Й безодня спогадів за плечима,
Чомусь ніхто нас не застеріг,
Що ми прокинемося чужими...

А потім блогами діалог,
як вечорами кортить сльозами,
Образи, лайки...І дай нам Бог,
В кінці прокинутись ворогами…

Тут кожен сам собі режисер,
Ненависть зіграно іронічно,
Аби для іншого відтепер
Не бути в розділі "пересічні".

Неначе біль від усіх зневаг,
Замінить втрачене у дорозі,
Врятує, втримає у руках
Все те, без чого ми вже не в змозі.

***

Слова з ротових порожнин,
Їх енергія, морфологія,
Як дешевий брудний бензин,
Аж до крику близька аналогія.

Скільки бруду, пустих надій,
Несвідома дезінформація!
У мовчанні наш зміст живий,
Від складів – лиш образ руйнація.

На словах Вавилон стоїть,
Наше звільнення в тиші крапок…
Оніміти б в цю саму мить,
Але слово й добру початок.

Перехожі

Як ми усі жахливо схожі
В самотній прикрості реакцій,
Сьогодні просто перехожі,
А вчора люди з ілюстрацій
Романів про палке і вічне…
Чому? За що? Кому? Навіщо? –
Всі ці питання риторичні.
Так важко стати трішки ближче…
Чи легше прокидатись в муках?
Чи гріє в ліжку самолюбство?
Так страшно простягнути руку
І припинити це безумство.

***

Залиш собі мене хорошу,
Одягнену у кашемір,
Блакитноокий листоноша,
Заобіймай до перших зір.

Без Тебе тихо, як у трунах,
Що сплять рядками на вустах,
Залоскочи по серця струнах,
Мій синій і розкутий птах,

Замрій мене у тихих водах,
Твій шепіт в сонних міражах,
Кохання це не в епізодах –
Лише у головних ролях...

***

Надто зимно дивитись у вікна,
Де немає Твоїх слідів,
Я до цього ніколи не звикну,
І дивуюсь, як Ти зумів,

А крижинки, немовби сонні,
Обіймають мій тихий двір,
І січе мені душу й долоні
Холод суму, як дикий звір.

На свята замовляють дрібнички
Я ж, коли підійматимуть скло,
Забажаю рукам рукавички,
Для душі ж – Твоє ніжне тепло.

***

Між ліжком її і його диваном
Мільйони не зроблених кроків,
Вони не маскують правду обманом,
В їх душах панує спокій.

Він зранку читає новини футболу,
П`є каву, підсмажує кеш`ю,
Вона прокидається пізно і гола
Готує звичайну яєчню.

Не журять їх відстані, акри і милі,
На зустріч терпляче чекають,
Їм вистачить віри й сердечної сили,
Бо люди ці щиро кохають.

Живцем

Беззвучний жах останнього листа,
Немає слів, де животіють крапки.
Чомусь бувають замкнені вуста
Без побажань і закликів на згадку.

І посмішками втомлене лице
Не відзеркалить вдаване роками,
Як ти себе закопував живцем
Та сумував солоними щоками,

Холодним був, як білий манекен,
І хоч кричав, що не ціна, а попит,
Все ж розумів без відтинання вен -
Твоя душа твій - власний клопіт...

Поруч немає

Я зберігаю для Тебе свою любов,
Складаю в куточку простої кімнати,
Коли б Ти до мене сьогодні прийшов,
Було б чим потішити й пригощати.

Коли б налетів нам на м`аківки сніг,
Зникав би кордон під легкими ногами...
Та прикро – лишився самотнім поріг,
Звертаюсь до Тебе словами-птахами,

Не бійся самотності з`имних вітрів,
Бо навіть коли мене поруч немає,
Душею приходжу без жодних слідів,
Й від мороку серце Твоє вберігаю.

Кава не чай

Не говорять "кава" на зелений чай,
Світ – дурна вистава з назвою "ковтай",
Партія у покер на слабких людей,
Незалежний снайпер і гріхів музей.

Кволий на колінах все життя живеш,
В чотирьох ти стінах – перманентний треш,
Не шукай між ночі "справді влучну" мить,
Той, хто спрагло хоче, взагалі не спить!

Не говорять "кава" на зелений чай,
Не кидай лукаво на "люблю" – "Давай!"
Не кричи даремно непотрібних слів,
Бо не знаєш певно, скільки маєш днів.

ЗаПекло-любовний

Пощастило коханням без домішок –
Концентровано стигне в мені...
Без Твоїх сердолікових посмішок
Я топитимусь у вині,

У багряній провині за втрачене
Роздягатимусь до кісток,
Обдарована й занап`ащена!
На спіралі черг`овий виток

Повертає мене до руйнації,
Обертає навколо осі,
Ми з Тобою космічні субстанції,
Хоч літаємо лиш на таксі.

Це так правильно і неправильно
Віддаватися на забій,
І врятовані, і розчавлені –
Наш "заПекло-любовний" двобій.