Народилася 01.01.1981 року. Мешкаю у Дніпропетровську.
Пишу поезію і прозу. Друкуюсь в Інтернеті.
Про хлопчика Єгорчика
Казка про народження
Деяких дітей знаходять у капусті, інших – приносить лелека, а третіх – батьки купують у спеціальному магазині за великі гроші. Гроші – то такі маленькі папірці, які багато важать для дорослих. Це через них батьки десь пропадають з ранку до вечора і кажуть, що нібито були на роботі.
Так от: кажуть, що існують такі магазини, де за багато папірців можна купити дитинку. Але більшість дітей все-таки з'являються з любові. Що таке любов? То дуже просто. Це така блакитно-біла хмаринка на небі. Придивись но уважніше і ти побачиш її. Так от. На тій хмаринці, що зветься «любов», сидять янголи. Такі маленькі дітки з крильцями. Янголам весело. Вони розказують одне одному анекдоти, вовтузяться, сміються, чистять пір'ячко. Тобто, завжди є в них якась весела справа. Але коли-не-коли якийсь янгол засумує, відійде убік від товаришів на самий край хмаринки, сяде, звісить ніжки. Бовтає ними і від нічого робити розглядає людей на землі. Люди цікавіші за янголів. Так-так! Адже янголи хороші, добрі, щирі. А люди бувають різні: і хороші і погані, і добрі і злі, і щирі й нещирі – розмаїття!
Задивиться янгол, бовтаючи ніжками і впаде ненароком. Та не куди-небудь, а якійсь жіночці в животик. Так! Не дивуйтеся. Це ж янголи, а не люди. То люди, бува, падають і в ями, і в річки, а то й просто на асфальт й розбивають собі носи. А янголи тільки в животик. І тільки жінкам. Такий закон. І з тієї пори та жінка зветься «мама». А янгол спочатку сидить в животику тихенько і думає: «Як дивно, що я впав і сюди потрапив. На хмаринці, звісно, було весело, цікаво. А тут темно, проте затишно.». Янгол потроху розташовується, освоюється і з часом починає давати мамі про себе знати: то ніжкою штовхне, то ручку виставить. Смішно – отака стоїть мама, крізь круглий животик випирає ніжка янголочка. А потім йому стає тісненько в животику й він собі думає: треба піти, подивитися, що цікавого на світі, які ті люди, яка земля.
Починає сильно-сильно штовхатися і народжується. З тієї самої миті янгол перестає бути янголом і стає дитиною.
Зазвичай діти народжуються в пологових будинках. То люди таке собі вигадали. Та нехай! Ось і Єгорчик був-був янголом, а потім впав з любові у мамин животик і згодом народився в пологовому будинку. Рано-вранці. Йшов дощ. Кажуть, що якщо дитина народжується під час дощу, вона буде щасливою. Звісно ж, то не просто так. То інші янголята радіють, що їх кращий друг став дитинкою і благословляють землю в цю мить дощем.
От і виходить: якщо йде дощ, то це якийсь янголочок народився, в якого залишилося багато-багато друзів на хмаринці «любов» і вони будуть все життя його охороняти.
Ліхтарик
Одного разу, в магазині, де було повним-повно різноманітних цікавих речей, Єгорчик побачив ліхтарик. Такий самісінький ліхтарик був у дідуся, і Єгору дуже подобалося, коли дідусь дозволяв йому світити ліхтариком, коли вони за картоплею або капустою спускалися у підвал. А іноді дідусь дозволяв Єгору кілька хвилин пограти з ліхтариком. Але це було так рідко, і дідусь взагалі то клав ліхтарик на верхню полицю шафи, куди Єгор поки ще не міг дотягнутися. А Єгору так хотілося мати свій власний ліхтарик, яким можна було б світити куди завгодно і коли завгодно. Хоч ввесь вечір, не питаючи ні в кого дозволу. І він подивився на маму. Посмішка його була така промениста, така замріяна. Мама раптом зрозуміла, що немає зараз у світі такої речі, котру Єгор хотів би отримати більше, аніж цей ліхтарик. Вона взяла гаманець, подивилася скільки там грошей і сказала:
– Я можу його тобі купити.
– Просто супер! – підстрибнув Єгор на місці. Він вихопив покупку з рук продавця й ішов вулицею, де починало темніти, і яскраво освічував собі шлях. Тепер він міг собі це дозволити – адже у нього був найсправжнісінький ліхтарик.
Коли прийшов час вкладатися в ліжко, мама зазирнула в кімнату до Єгора і раптом побачила, що її синочка немає в його ліжечку, а скуйовджена ковдра височіть посеред ліжка. Мама тихесенько підняла краєчок ковдри і побачила Єгора, який світив там ліхтариком.
– Заходь до мене! – запросив маму Єгор. -Знаєш що це? Це – гора!
– Найсправжнісінька? – спитала мама і залізла під ковдру, накриваючись з головою. Тепер і їй самій починало здаватися, що це – гора і вони, мама та Єгор, знаходяться в найцікавішій печері світу.
– Ось бачиш – у мене тут два входи. Точніше не так. Тут один вхід і один вихід. Подивися, ось тут вхід в печеру! – Єгор підняв краєчок ковдри і вони з мамою висунули дві голови з печери.
– А де ж вихід з цієї печери? – спитала мама.
Єгор відповів:
– Я тебе проводжу. Тільки тут треба поповзом. – Вони просунулися далеко углиб гори і на іншому кінці печери знайшовся вихід. Тут Єгор повідомив несподівану річ:
– А знаєш, їх можна навіть поміняти місцями – вхід та вихід! Але і це ще не все. – хлопчик знову засвітив ліхтарик.
– Пам'ятаєш, ти розповідала мені про первісних людей, котрі малювали наскельні малюнки? Подивися, на стелі цієї печери якісь істоти намалювали сцени зі свого життя!
– Не можу повірити своїм очам! Невже це залізна дорога? – здивувалася мама. – Якщо так, то не такі вже первісні істоти живуть тут.
– Так, по цим рейкам щохвилини проходять невидимі поїзди. Це особливі поїзди, адже вони не тільки невидимі, але і можуть їздити догори дригом!
– Неймовірно! – вигукнула мама, взяла за руку Єгора і ледь встигла застрибнути на невидимий поїзд, котрий як раз мчав повз.
Вони їхали вдвох в уявне місто і освічували собі шлях ліхтариком. Спочатку їм траплялися на шляху тільки поодинокі будиночки, в котрих жили самотні істоти. Очевидячки, в цьому місті завжди була зима, адже крізь розмальовані морозяними візерунками вікна будиночків навіть не було видно, хто саме живе в них. З кожною хвилиною цікавість зростала.
Єгор вигукнув:
– Я знаю, тут живуть квіти!
– Не може бути, – заперечила мама, – адже квіти на морозі в'януть.
Але то була країна, намальована його власною уявою, а тому, Єгор точно знав, що то за країна і хто живе в ній:
– Авжеж, тут живуть снігові квіти – сніжинки!
Потім, будиночків ставало все більше й більше і стало зовсім зрозумілим, що це – справжнє місто.
– Що це за місто? – здивовано прошепотіла мама.
– Як, ти не знаєш? – ще більш здивовано прошепотів Єгор.
– Авжеж, ні.
– Це – царство водяного царя!
– Невже?
– Подивися, все тут зроблено з води, льоду та пару. Бачиш, он ті багатоповерхівки з льоду – в них живуть сніжинки. Дуже гарні й видатні сніжинки. Вони так багато роблять для зими – прикрашають собою міста. Лягають білими хмаринками на гілки дерев і навіть на гірки, з яких можна спускатися на санчатах.
А ось там – пам'ятники. Знаєш кому? Це монументи сніжинкам. Багато з них розтанули вже, стали водою, струмочками, річками і ніхто їх більш не побачить. І тільки в цьому місті їм ставлять монументи і тільки ми зможемо дивитися на ці сніжинки та згадувати, які прекрасні вони були.
А ось там палац, найкращий палац у цьому місті, бачиш? Це палац самого водяного царя, але його зараз не можна побачити – він вже спить…
– Чудове місто! – захоплено сказала мама. – Чому ж я раніше тут ніколи не була?
– Ну, відомо чому, – відповів Єгор, – тому що у мене раніше не було ліхтарика!
– А це місто можна побачити тільки з ліхтариком? – спитала мама.
– Так! – відповів Єгор.
– Виходить, цей ліхтарик чарівний? – здивовано спитала мама.
– Ні! – урочисто відповів Єгор, – Він – акумуляторний!
Космічна рибалка
Єгор страшенно любив рибалити. Свою першу рибку він упіймав уже в три рочки. Це був бичок, який водиться в Дніпрі. В той найперший раз, Єгору вдалося упіймати, сидячи на березі Дніпра, цілих п'ять рибинок, з них – чотири бичка й одну краснопірку.
Єгор постійно вдосконалював вміння та навички найсправжнісінького рибалки. Спершу він побоювався черв'яків і тому приманкою для риб слугували скатані грудочки хліба. Але протягом того, як Єгор ставав дорослішим, він переміг відразу до черв'яків і вже насаджував на гачок і опаришів, і дощових черв'яків. Клювання було неперевершеним! Але рибинки траплялися маленькі і частіше за все Єгор відпускав їх плавати в Дніпро. Лише зрідка приносив у своєму маленькому відерці ласощі для рудої кішки Маруськи.
Єгор мріяв, що коли-небудь дід візьме його на справжню зимову рибалку. Він просвердлить кригу, закутається тепленько і буде сидіти над ополонкою в очікуванні, коли клюне особлива рибина. Все це відбудеться дуже скоро, скоріше за все через дві зими, коли Єгору виповниться вісім років.
Але поки… поки щойно наступила весна. Це мала бути найперша рибалка цього року для Єгора з татком. Вони накопали дощових черв'яків, а опаришів, червоніючи від збентеження, їм купила мама в справжньому риболовному магазині, де продається все-все для рибалки: і великі спінінги, і волосінь, і гачки, і приманка, і навіть ось – черв'ячки.
– Вранці доведеться прокинутися рано. Ти готовий? – спитав тато.
– Звісно готовий, я можу й не лягати. – відповів Єгор.
– Ні, краще ляжемо раніше! – не погодився тато і прочитав Єгору казку на добраніч. Єгор заснув.
Але, як ми пам'ятаємо, на дворі стояв травень, а це означає, що збожеволілі від щастя хрущі, кружляли навколо будинку, б'ючись об скло, й заважали відіспатися нашим рибалкам. Один з жуків, дзижачи, немов літак-винищувач, заходячи на мертву петлю, увірвався в кімнату. Єгор прокинувся від цього шуму і спитав сонно:
– Що це?
– Це – хрущ. – зло відповів тато. Він вже кілька хвилин ганявся за жуком з тапком в руці. Нарешті жук хруснув і замовк.
– Ти його прихлопнув? – спитав Єгор.
– Ні, що ти, просто ввічливо попросив поводитися тихіше і не заважати нам спати, – відповів тато.
– А… Ну тоді гаразд. – пробубонів Єгор. Але сон кудись випарувався.
Через кожні п'ять хвилин Єгор відривав голову від подушки й, вглядався в темне вікно:
– Ще не світає?
– Ні, спи! – відповідав тато.
– Вже ранок, прокидайся – проспимо рибалку! – торсав батька син.
– Кому сказано спати! – командував тато.
– А наші черв'яки не вповзуть? – хвилювався Єгор.
– Спати! – гаркнув вже досить зло тато.
Нарешті Єгор засопів.
Але буквально через п'ять хвилин (так здалося Єгору) хтось з неабияким ентузіазмом почав качати його по ліжку й тирсати:
– Прокидайся, час прокидатися!
Прокидатися страшенно не хотілося і Єгор натягнув ковдру на голову.
– Прокидайся рибалку проспиш! – Єгор не реагував.
– Гаразд, я йду без тебе! – нарешті сказав тато і Єгор зістрибнув з ліжка немов ошпарений. В жодному оці не було сну.
– Мерщій ходімо! – сказав хлопчик.
Вони взяли приготовані з вечора бутерброди, вудки і снасті, і тихенько прошмигнули з дому. Мама ще спала. Судячи по виразу її обличчя, їй снилося щось дивовижне.
Ця рибалка була справжньою пригодою з самого початку.
Єгор з татом йшли стежкою, котра вела до річки. Сонечко вже золотило верхівки дерев.
Якось поступово стежинка скінчилася і йти довелося по великим каменям-валунам, перестрибуючи з каменя на камінь. Вода вабила своєю заселеністю уяву рибалок. Удалині плескалися великі коропи, щучка ганяла окунів… Хотілося упіймати рибинку якомога більшу.
Раптом якась коричнева тінь промайнула повз ногами. Єгор зупинився:
– Тато, ти бачив?
– Змія? – спитав тато.
– Здається. А тут водяться отруйні змії? – спитав Єгор.
– Водяться вужі. Їх ще називають шахові змії. Вони абсолютно небезпечні для людини і не отруйні. Але я не знаю, і гадюка могла бути. Давай ступати обережніше. Змії люблять вибиратися на сонечко, аби погрітися на каменях.
Тепер батько з сином рухалися уздовж річки з подвійною обережністю.
Ну ось. Нарешті вони всілися.
Тато закинув свою вудку, а ось в Єгора закинути свою не вийшло – обірвалася волосінь і тато присів її лагодити. Не пройшло і трьох хвилин, як перед обличчям у тата бовтався на гачку бичок. Єгор ледь тримав дорослу п'ятиметрову вудку, але захвату його не було межі. Тепер вони помінялися і ввесь ранок Єгор вудив рибу татовою вудкою, а тато закидав маленьку дитячу. Не зважаючи на багатообіцяючий початок, клювало поганесенько і рибинки траплялися маленькі.
– Дивися кому пощастило! – прошепотів із захватом і подивом тато, показуючи на воду.
Повз пропливала змія, тримаючи голову над поверхнею води і міцно стиснувши у своїй пащі рибинку, удвічі більшу за неї розміром. Це точно була шахова змія, тому що водяні вужі обожнюють плавати і дуже люблять пополювати на рибку, а ось гадюки люблять більш сухі місця, особливо степні гадюки. Та й за кольором вони відрізняються. Вуж – жовто-коричневий і досить крупний у порівнянні з невеличкою темно-сірою гадюкою.
– Оце черв'як! – мрійливо помітив Єгор. – От би спробувати: ану яка рибинка клюне на такого черв'яка?
– Ну, якщо насаджувати на гачки вужів, то клювати матиме надзвичайно велика риба. Але де таку візьмеш? В Дніпрі така величезна не водиться. Та й взагалі на землі. Хіба що в космосі. – посміхнувся тато.
– Так, – погодився Єгор, – але ж і вудки в нас такої немає, це просто гігантовудка має бути!
– Де ж таку взяти? – посміхнувся тато.
– У нас є! – почувсь якийсь дивний голос за кущами.
– Хто там? – здивувався Єгор, – адже ще секунду тому не чутно було жодного стороннього звуку. Людина ніяк не могла пройти сюди не поміченою.
– Це ми, марсіанці. – зовсім буденним голосом вимовив хтось. – То що, полетите на космічну рибалку?
– Ура! Ура! – застрибав на камені від захвату Єгор.
– Це хтось нас розігрує, зараз я надаю по шапці цьому жартівнику! – піднявся зі свого місця тато і пішов у напрямку кущів. Єгор поквапився за ним.
Як же вони здивувалися, коли за кущами побачили справжній космічний корабель!
– Що ж, космічна рибалка – значить, космічна рибалка! – очевидно марсіанці в якийсь позаземний спосіб впевнили тата сісти в космічний корабель – не інакше, адже тато завжди був проти авантюр, а космічна рибалка – це було точно авантюрою й пригодою.
Єгор був у захваті! Він навіть не встиг толком здивуватися і насолодитися польотом, тому що через якихось п'ять хвилин після того, як вони опинилися в марсіанській тарілці, вже здійснилася посадка.
– Цікаво, де ми? – задав риторичне питання тато.
Риторичне питання – це питання, на яке не слід відповідати, на яке немає відповіді або відповідь і без того всім відома. Але, як це не дивно, чудеса продовжували відбуватися і дивний голос нізвідкіля відповів:
– Ви – на місяці. Он там, на самому краєчку місяця, для вас приготовані гігантовудка, у великій коробці ви знайдете вужів, впольованих на березі Дніпра – їх можна насаджувати на гігантогачки і закидувати гігантовудку у самісінький космос. Там, серед зірок і астероїдів іноді пропливають космічні рибки. Подивимося, що клюне у вас.
– Пречудово! – вигукнув Єгор і побіг на край місяця.
– Дивися, не звалися з місяця! – знову захвилювався тато. Він вже зовсім не розумів, що відбувається, і почувався він точнісінько так, ніби він з місяця вже звалився.
Тато допоміг Єгору насадити величезного жирного вужа на гігантогачок гігантовудочки. Єгор закинув гігантовудочку в космос і став чекати. Це була ще більш хвилююча і захоплива рибалка, аніж на землі. Тому що вода в Дніпрі непрозора і ніколи не знаєш, що клюне цього разу і чи клюне взагалі що-небудь сьогодні. В космосі все було навпаки. Повз пролітали астероїди та метеорити. Трохи далі, немов маленькі зграйки рибок, сяяли зірки. І серед усієї цієї космічної пишноти пропливали величезні бички, зовсім такі-самісінькі, як в Дніпрі, тільки розміром з самого Єгора, карасі завбільшки в тата і гігантські краснопірки. Зрідка траплялися окуні та коропи, де-не-де виднілися плотва та лящі. Але далеко-далеко показалося щось зовсім величезне. За кілька хвилин стало ясно, що це щука підпливла до місяця.
Тато здивувався:
– Невже це найзвичайнісінька щука?
Єгор загадав бажання: «Хочу її упіймати!» і щука немов почула його. Вона вхопила своєю пащею вужа і вже тріпала його на гачку. Єгор з татом схопилися за гігантовудку. Вони почувалися справжніми велетнями, богатирями – щука так звивалася на гачку, крутилася з боку в бік, що навіть місяць захитався. На жаль, цього не було видно з Землі, тому що і не могло бути видно вдень місяць.
Нарешті тату з Єгором вдалося витягнути щуку на край місяця. Вони не вірили очам. Єгор сказав:
– Знаєш що, тато, це точно не щука!
– А хто ж? – здивувався тато, тому що він прекрасно розбирався у різновидах риб.
– Це – щукара! – з гордістю заявив Єгор.
– Що ж, молодці! А тепер вам час вертатися! На жаль, вам доведеться щукару залишити тут, тому що вона не вміститься в наш космічний корабель – сказав марсіанин. І додав: Але не хвилюйтеся – на місяці мешкає космічна кішка Маруська, вона із задоволенням з'їсть цю щукару. Їй і на тиждень вистачить.
– Маруська? Супер! Вона тезка нашої Маруськи. Так цікаво. А можна на неї подивитися, погладити її? – спитав Єгор.
– Ні! – категорично заявив голос марсіанина.
Так і не побачили ні Єгор, ні тато ані марсіанина ані кішку Маруську, котра мешкає на місяці, зате впіймали щукару і це була незабутня пригода.
На землі вони розчаровано подивилися на свій улов: у маленькому відерці плескалося всього п'ять рибинок.
– Відпустимо? – спитав тато.
– Ні-і-і!– протягнув Єгор, – наша Маруська також рибку любить.
Коли рибалки повернулися додому, мама зустріла їх вигуком:
– А знаєте, що мені снилося, поки ви рибалили?
– Немов ми були на місяці і впіймали там на гігантовудку щукару? – спитав тато.
– Так… Але ж ви не могли, ніяк не могли про це здогадатися! – здивувалася мама.
– Виявляється й так буває. – відповів тато і підморгнув Єгору.
А Єгор підморгнув і тату і мамі і пішов годувати Маруську бичками.