Анна Ніколаєнко

Народилася 15.11.1989 року. Нині – аспірантка кафедри історії України педагогічного інституту Криворізького національного університету.

Закінчила історичний факультет педагогічного інституту КНУ за спеціальністю «Історія та правознавство», активно займається науковою діяльністю. Пише вірші та прозові твори з дитинства, захоплюється українською та світовою літературою, релігією, філософією та психологією. Авторці подобається гарти на гітарі та добирати акорди до пісень на власні вірші.

Переможець обласних літературних конкурсів «Війна без права забуття» (2010), «Україна є!» (2011), «Молода муза» (2012), Міжнародного поетичного конкурсу «Віршована мелодія» Молодіжного мистецького фестивалю ім.Івана Коваленка (2012).

Співавтор збірників «Моє село, мій рідний край!» (2001, Кривий Ріг), «Війна без права забуття» (2005, Дніпропетровськ), «Разговор с Богом» (2011, Дніпропетровськ), «Україна є!» (2011, Дніпропетровськ).

Барвінок

Було це давно... А може, це лише наснилося мені погожого липневого ранку, коли урочисте сонце поволі піднімається з-за обрію, і густі, соковиті трави, щедро засіяні холодними світанковими росами, зустрічають найперші промені схвильованим, таємничим шепотом, що лунає у сіру досвітню годину ніби приховане зізнання. У притихлому селі ще блукає подвір'ями солодкий вранішній сон, й тільки чуйні, тендітні квіти розкривають свої різнобарвні пелюстки назустріч теплому дотику сонця.

В маленькій, білосніжній хатині, помережаній чудернацькими візерунками: блідо-рожевими мальвами та пурпуровими півоніями, з гущавини яких подекуди визирають чи то блакитні лебеді, чи то сріблясті горлиці, прокидаючись, піднімала вії молода дівчина. Її очі були безмежними, темно-синіми, мінливими, як небо, що завмирає в очікуванні ледь чутних, але таких невпинних, м'яких хвиль світла, які золотавою повінню непомітно охоплюють світ.

Дівчина відкинула на плече довгу, темну косу, і замріяно усміхнулася юному сонечку, яке, пробираючись через рясне яблуневе гілля, зазирало до кімнати крізь чисті, прозорі віконниці. Грайливе сяйво ласкаво торкалося розписаної глиняної вази зі свяченою вербою, вишиваних рушників на божниці, великої дівочої скрині та недоплетеного вінка зі свіжої, духмяної черемшини, зачепленого за гвіздок неподалік вікна.

Красуня тихенько підвелася, навшпиньки проминула через невеличкі сіни – вона поспішала до криниці, щоб встигнути до того, як прокинуться батьки, вмити своє біле личенько й прикрасити косу барвистими шовковими стрічками. А потім, повернувшись до хати, розповісти про своє, потаємне, перед потьмянілою старовинною іконою, з якої проникливий, сумний Ісусів погляд зазирає у самісіньку душу.

Близько вісімнадцяти років тому, батьки (щасливе українське подружжя – Степан та Оксана), назвали новонароджену донечку Вірою, Віронькою. Дівчинка зростала слухняною, ґречною дитиною, мала тиху, доброзичливу вдачу. Та іноді в поведінці малої проявлялась надзвичайна твердість і непоступливість: з ранніх літ вона почала вчитися плести вінки, й нехай спочатку це не зовсім вдавалося, жорсткі стебла часто ламалися, боляче кололи крихітні долоньки, але ніхто не міг перебороти її наполегливості – не допомагали ані переконування, ані заборони. Натомість вінки поступово ставали все кращими: розкішнішими та привабливішими.

Згодом подруги стали частими гостями у затишній Степановій оселі: час від часу просили Віроньку сплести їм гарного вінка до вечорниць, до зелених свят, а іноді й до дня весілля. Дівчина ніколи не відмовлялася, щедро даруючи людям радість та частинку своєї творчої душі. Через таке постійне захоплення юну майстриню всі почали називати Вінкою.

Отже, селяни вже давно звикли й до цього дивного імені, й до самої незвичайної мешканки.

І ось знову Вінка стояла на порозі власної садиби, сонно поправляючи трішечки підсинену лляну сорочку та вдихаючи на повні груди прохолодне, напоєне медовим запахом різнотрав'я, ранкове повітря. Здалеку, ніби ще уві сні, чувся їй приглушений дзвін коси, яку на іншій вулиці приводив до ладу вродливий, чорнобровий парубок.

Звали його Василем. Хлопець мав красиве, чітке, неначе висічене з білого мармуру, обличчя, яке міцно стулені тонкі вуста робили суворішим, і лиш зелений блиск замисленого погляду міг дещо розповісти про його невеселі думки.

А думав він ось про що: вже минуло кілька років з тих пір, як не стало його любої, рідної матінки, а її місце поряд з батьком посіла хитра та улеслива жінка, тітка Уляна. За що тільки покохав її батько – невідомо, та в селі подейкують, що вона приворожила його за допомогою доньки місцевих багатіїв – Крамаренкової Ярини.

Всім відомо, що ця дівчина сама накинула оком на Василя, тому, маючи на думці власне заміжжя, завела приязні стосунки з тіткою Уляною.

І недаремно: не гаючи часу після одруження, Петро, піддавшись порадам та переконуванням новоявленої мачухи, довго вмовляв сина заслати сватів до заможної садиби Крамаренків. Зрозумівши, що Василь не квапиться до нього дослухатися, батько, попри всі звичаї та несхвалення односельців, на минулому тижні самостійно оголосив про заручини Василя з Яриною.

Для хлопця це не було бажаною подією – він особливо ніколи й не зважав на її безсоромні залицяння на вечорницях.

Ярина була ніби й гарна: висока, але надто огрядна, русява, з крупними, різкими рисами обличчя, які чомусь віддалено нагадували хижого птаха. Не раз намагалася залицяльниця підпоїти хлопця гірким чар-зіллям, але всі спроби виявилися марними – в його серці жив інший образ, який і зараз виринав з туману складних думок та поставав перед ним.

Образ тонкої і загадкової, тендітної, немов вишукана прикраса, Вінки. У юнака перехоплювало подих, коли красуня проникливо виспівувала на Великдень, помітно вирізняючись з пістрявого дівочого гурту. Тоді її обличчя стало ще вродливішим, аніж завжди, очі блищали, мов яскраві літні зорі, калинові вуста окреслювала чарівлива посмішка... Василь весь час ніяковів перед нею, а у такі хвилини взагалі не міг вимовити й слова – він, завжди аж надто хвацький та веселий поряд з іншими дівчатами!

Та хіба ж Вінку можна порівнювати з іншими? Віночку, неповторну, талановиту, мудру – її порадам іноді дивуються й старі люди. А, головне, кохану. Так-так, кохану, тепер ні в чому сумніватися, вона як весняна конвалія – вдихнувши її запаморочливі пахощі, зовсім перестаєш відчувати запахи інших квітів.

Якби хоч на мить торкнутися ніжних шовкових долонь, зблизька зазирнути у незвідану синяву погляду... Але як же підступитися до бездоганної, душею чистої, як сльоза, дівчини? Тим більше тепер, коли вже майже одружений... Що ж робити? Розмірковування знову мучили, болісно жалили важкими суперечливими відчуттями.

А ранок швидко минав, треба було збиратися в поле, назустріч галасливій юрбі дівчат, мирним розмовам жінок та кмітливим вигукам друзів.

...Сонце підіймалося все вище й вище, обпалюючи перестигле, важке колосся, яке боляче кололо натруджені руки. Вже котру годину Василь працював поряд з батьком, а дівчата, розсіяні по широкому плесу поля, з'єднували скошене жито у товсті снопи, весело сміючись та беручи парубків на кпини. Жаль, але Вінка була зовсім далеко, на самім краї, де чи то намагалася зв'язати докупи великий сніп, чи просто відшукувала квіти серед колосся...

– Що ти там робиш?! Йди-но сюди, допоможи нам, ледащо! – голосно погукала її невдоволена тітка Уляна, Василева мачуха, затягуючи черговий оберемок неслухняною мотузкою. – Ох і біда ж комусь дістанеться, – додала вже тихіше, звертаючись до сусідки, – нікому не побажаєш такої невісточки.

Вінка радо поспішала на поміч, ніби й не помічаючи такого зневажливого ставлення, лише привітно і беззахисно усміхаючись у відповідь на відверту образу.

Василеві палко захотілося вступитися за кохану, розгнівано зупинити брутальну жінку докірливим словом, але ж він не бажав своєю поведінкою осоромити батька, тому насилу стерпів, й лише роздратовано глянув на мачуху і втер рукавом спітнілого лоба. Враз до нього підійшла послужлива Ярина та простягнула залізний жбан, повний крижаної джерельної води, що манила спраглі вуста своїм свіжим подихом.

– Пий, Василечку, пий, – солодко припрошувала наречена, грайливо поводячи надмірно вищипаними коричнюватими бровами. – Скоро й годуватиму тебе смачно увечері...– посміхнулася, натякаючи на весілля, а молодь підтримала її задерикуватим сміхом.

Косар напився зі жбана водиці, не обізвавшись до дівчини й словом. Шалено защеміло його мужнє серце, немовби хто важким ланцюгом намагався скути думки й почуття, відібрати свободу, отруїти будь-яку надію на майбутнє. «Де ж моя козацька воля, де ж відвага, невже я приречений дослухатися до побажань старої мачухи-хитрунки? Чи чужій, нахабній дівці змушений тепер коритися?» – крутилося в голові, пробуджуючи у молодецькій душі дух непокори, прагнення до самостійності.

До самого вечора не зводив він очей зі стрункої постаті Вінки, яка схилялася низько до землі, гублячи свою чорну косу на білому золоті жита.

Чи помічала Вінка ті погляди? Вона навмисне хотіла відійти подалі від Василя. Подалі від спалахів його ясних, широко відкритих очей, що не лише зараз, а й у кожному сні зігрівали її ласкою і теплом, але вранці...ось знову крутиться біля нього гордовита, розбитна Ярина, яку він скоро називатиме дружиною. І від цієї думки різкий, солоний присмак забивав дихання, світ навколо тьмянів та розпливався, ставало так гірко, що не хотілося ні працювати, ні мислити, ні говорити...

«Чому доля така нерозбірлива, наче сліпа? – повставала проти здорового глузду гаряча, рожева молодість. – Мені хочеться все життя присвятити Василеві, насолоджуватися кожною хвилиною, коли він поряд, стати найкращою дружиною і матір'ю на світі...Хіба можливо любити сильніше, бажати більшої вірності та відданості? Мабуть, тому й болю немає гострішого, аніж той, що охоплює мене зараз, відбирає мову, жорстоко обпалює душу. Ні, ні, треба не думати про це, забути, відвернутися, відволіктися, щоб не збожеволіти, не втратити свою природну, полум'яну жагу до життя».

Блакитні сутінки розвели усіх по домівках, спустошивши недокошене поле. Наближався час вечорниць, і десь далеко над річкою, де на темному тлі проступали кущі, вкриті білосніжним цвітом, вже лунали перші дзвінкі дівочі пісні. А деякі дівчата ще вагалися, обираючи для себе різнобарвні стрічки та нові вишиванки. Нещодавно Василь був найдотепнішим парубком на вечорницях, але зараз ніяк не хотілося йти розважати нав'язливу Ярину, що не відступала від нього ні на крок.

Юнак повільно йшов селом. Ближче було б прямісінько від хати спуститися до глибокої балки, а там уже поряд й ріка, й веселий гурт молоді. Але він, блукаючи, завернув на сусідню вулицю. Здавалося, невідома, незбагненна і нездоланна сила вела хлопця до заповітної, яскраво розмальованої хатини, оточеної багатими грядками квітів, і цій силі він не міг, та й, ніде правди діти, зовсім не хотів опиратися.

Вінка якраз поливала свій квітник, добираючи найкращі, найповніші квіти для вінка.

– Чом не збираєшся на вечорниці, Вінко? Мати не пускає? – всупереч хвилюванню жартівливо сказав Василь, спираючись дужою рукою на невисокий пліт біля Вінчиного двору.

– Ні...– збентежено відповіла дівчина, сором'язливо опускаючи вії. Невже юнак, сліпучий, як багряний обрій на світанку, таємно омріяний і недосяжний, підійшов до неї? Не може бути... А в наївне дівоче серденько підступно прокрадалася нерозсудлива, медова надія...

– Я більше люблю тишу. Тоді я краще розумію мову квітів, – нарешті пояснила сміливіше, й так ніжно, довірливо, немовби ділячись з Василем найдорожчим. – Квіти допомагають мені відобразити свої відчуття й переживання у новому вінку.

– Як це? – здивувався хлопець, непомітно для себе піддаючись мрійливому настроєві співбесідниці. – Про що ж говорять квіти?

– Кожна квітка розповідає свою історію. Ось, наприклад, лілея, – говорила красуня м'яким, ніби оксамит, негучним голосом, – це символ справжньої шляхетності, величі та недоторканності, а рожева троянда – втілення краси і молодості.

Василь стояв, наче заворожений, безповоротно тонув у бездонній глибині її очей, у солодкій мелодії слів коханої.

– Польова ромашка – краплинка скромності та невибагливості, – тим часом продовжувала вона, перебираючи гарними тонкими пальцями тісно сплетені квіти, – яскраві нагідки – то діти сонця, щирі й доброзичливі.

– А що ж означають маки? – запитав юнак, помітивши, що дівчина навмисно проминула яскраву червону квітку, що зморено опустила свої тендітні пелюстки на широке темно-зелене коло.

На мить запала мовчанка.

– Маки – це кохання, – промовила Вінка, зовсім зашарівшись, – Чисте, як полум'я, і невблаганне, мов сама доля. Вибач, здається, батько кличе, – додала зніяковіло і швидко пішла до хати.

Серце шалено стукотіло у грудях, в голові паморочилося...Вінка так рвучко вбігла до кімнати, що ненароком зачепила горщик з молоком, який тримала в руках матір.

– Обережно, що ж ти робиш! – обурилася мати, відсахнувшись вбік. – Чи хто налякав тебе, доню?

Та, поставивши горщик на стіл, відсунула з вікна фіранку. Василь все ще зачудовано стояв біля двору, тримаючи у руках вінок.

– Дочко, невже Василь до тебе залицявся? – здивувалася мати.

– На вечорниці запрошував... – почервоніла Вінка.

Красиве обличчя Оксани – ще не старої, але змореної щоденною працею жінки, стало суворішим.

– Які можуть бути запрошення! – у материному голосі проступав гнів. – Ти ж добре знаєш, що за місяць Василеве весілля святкуватимуть! Лиш пограється він з тобою і кине...– продовжувала вже спокійніше, з якимось затаєним у глибині душі болем. – Дивись-но, щоб про твої розмови з Василем батько не дізнався, бо вмовляти не буде – враз розуму набавить, навіть з хати заборонить виходити.

Бліда й розгублена стояла Вінка перед матір'ю, не знала, як пояснити найріднішій у світі людині, що тільки цей хлопець має ключі від її почуттів, ключі, які давно, ще в раю, Бог віддав Адамові, створивши Єву. І більше ніхто і ніколи, окрім Василя, не матиме тих ключів, а може лише жорстоко і брутально зламати двері до серця, зруйнувати життя.

Степан, зайшовши до хати, відразу помітив схвильований вигляд доньки.

– Чому ти смутна така, донечко, чи не захворіла часом? – стурбовано звернувся до Вінки. – Може, підеш на річку, до молоді, поспіваєш з дівчатами? Давно вже не чув твоїх чистих та дзвінких, як плескіт джерела, радісних пісень.

– Ні, таточку, все добре, лише стомилася трішечки, краще піду відпочину, – відмовилася дочка.

Сьогодні їй особливо не хотілося бачити галасливої верховодниці дівчат – насмішкуватої суперниці Ярини, тому дівчина знову лишилася вдома, щоби хоча б уві сні позбутися нестерпних думок про складні, неочікувані випробовування долі. Але все-таки довго не могла заснути, й навіть крізь важке досвітнє забуття перед нею з напівпрозорого туману виринали до болю знайомі, розпливчасті риси усміхненого Василевого обличчя.

А Василь того вечора самотньо блукав селом, аж поки на посірілому небі не згасла остання, ледь посріблена одвічним блиском, далека зірка.

Зі сходом сонця Вінка знайшла на підвіконні пишний оберемок польових маківок.

***

Невпинно спливали дні, забираючи з собою усмішки й жалі, спекотні сінокоси та прохолодні літні надвечір'я у вічний океан минулого.

Василь вже вкотре не з'являвся на вечорницях, і саме з цієї причини у нього вдома зажурено бідкалася Ярина, намагаючись розчулити Василевого батька – дядька Петра, та змусити його вплинути на поведінку сина: хлопець знову подався десь блукати пустими вулицями.

Петро сидів за великим дубовим столом, розморено витираючи сиві вуса після масних вареничків. Уляна, прибираючи посуд, все пригладжувала вицвілі брови й поправляла недоречно вдягнуте коралове намисто, та іноді кивала головою Ярині, закликаючи сміливіше переконувати майбутнього свекра. Гостя, навмисно одягнена у скромну сорочку, темну плахту та спідницю, примостилася на лавці навпроти дядька Петра, всім своїм виглядом підкреслюючи як складно їй терпіти Василеву байдужість.

– Ой, навіщо ж ви мене на все село осоромили? – примовляла дівчина підвищеним, верескливим голосом. – Що ж мені тепер людям говорити? Покинув, по-окинув мене наречений! – втирала нещирі сльози.

– Ніхто тебе не покидав, – врівноважено відказував чоловік, – Заспокойся! Нехай побавиться хлопець перед весіллям, недовго вже йому парубкувати лишилося.

– Ти батько, і дозволяєш синові так себе поводити з нареченою? – втрутилася Уляна, хитро підморгуючи Ярині. – То, може, й до весілля не варто готуватися?

– Ой-ой-ой, лишенько! – залементувала-заплакала, почувши ці слова, нещасна, почала неприродно заламувати руки. – Горенько мені, безталанній, горенько! За що мене, довірливу, покарано, за віщо ославлено на світ цілий?..

– Весілля буде! – так несподівано гримнув Петро, що в хаті запала тиша. – А бабські сльози припиніть. Краще весільні шати добирай, рушники вишивай, а не за парубками бігай. – суворо порадив майбутній невістці. – Нікуди жених твій не дінеться. – сказав, як відрізав.

Жінки насторожено перезирнулися – Уляна більше не підбурювала Ярину, було зрозуміло, що далі дратувати дядька Петра значить лише шкодити їх спільній справі.

Нічого не лишалося змовницям як припинити розмову та розпрощатися, не змінюючи стурбованого та зажуреного виразу обличчя.

А де ж був Василь? Перш, ніж відповісти на це питання, необхідно повернутися на декілька днів назад.

У спекотну обідню пору сонце знову рушило зі сходу на південь, часом засліплюючи людей, які спускалися в'юнкими каменистими стежками з високого пагорбу, де височіла невелика білосніжна красуня-церква торкаючись позолоченими стрункими хрестами мирного, безхмарного неба. Строкате море людське розділялося на родини-ручаї, до села долинав густий стогін мідного дзвону. «Зі святою неділею вас!» – виринало із всеохоплюючого галасу, окрилюючи душі, розливаючи навкруги знайоме з дитинства, радісне почуття свята.

Вінка йшла попереду всіх. Вона призупинилася біля старої верби, що ніби підтримувала своїм розложистим гіллям підніжжя пагорбу, бо вітер пустотливо брав в полон довгі різнокольорові стрічки, вперто розплітаючи косу. Дівчина була у новій, гладенько вишитій шовковими блакитними нитками, сорочці, мілке бурштинове намисто гарно підкреслювало безмежну синяву її погляду. Прекрасне вольове обличчя світилося одухотворенням та піднесенням, здавалося, поряд з вірянкою ще лунали мелодійні переливи церковного хору. Але зненацька, неначе спіймана пташка, вона стрепенулася від страху – раптово хтось, підійшовши ззаду, схопив її за руку. Різко обернулася і зовсім близько побачила до болю знайомі, великі темно-зелені очі...

– Вінко, Віночко, – схвильовано заговорив Василь, – вийди сьогодні увечері до мене в садок, маю сказати тобі дещо важливе...

– Відпусти! – нарешті отямилася дівчина, вириваючи руку з теплих м'яких долонь. – Відпусти, бо кричатиму!

– Пообіцяй, що прийдеш, – не відступав парубок.

Все навколо ніби закружляло у шаленому танці, вогняні різнобарвні кола попливли перед очима...

– Прийду...– розгублено прошепотіла Вінка, скоряючись нехай нерозсудливому, але сильному, нездоланному, щирому поклику серця.

...Коли таємнича, темноока ніч, спустилася на землю з незвіданих висот і розгубила свої блискучі діаманти на оксамитовому килимі неба, дівчина тихенько прочинила двері, боячись найменшого скрипу чи необачного поруху. До останньої миті вагалася вона – йти чи не йти на побачення. Але ось, пішла... Пішла, бо завжди довіряла цьому напрочуд розумному, шляхетному хлопцю, який зростав з нею в одному селі, якого й покохала за чесність, доброту, невдавану щирість. Притримуючи тонкими руками важкі гілки, на яких вже починали рожевіти соковиті яблука, дівчина вийшла у садок.

– Вінко! – покликав її Василь. Він, мабуть, вже не першу годину чекав на неї, не втрачаючи хиткої надії. Обличчя хлопця засвітилося від радості.

Вінка підійшла до нього, затамувавши подих, не маючи сил зупинити гарячої солодкої повені, що огорнула душу. Вона зазирала йому у вічі з невимовною любов'ю і болем, ніби прощаючись з рідною, близькою людиною. Красуня мовчала, думки плуталися, розум відступав перед несподіваним свавіллям серця.

– Я кохаю тебе, Вінко, – освідчився Василь, ніяковіючи. – Кохаю понад усе... Я не можу більше жити без тебе, не можу вдавати спокій, ховати у собі терпке, нуртуюче почуття. Воно вічне, як це високе небо та вкрита буйною червневою зеленню рідна земля, як душа моя, вічне...Чи кохаєш ти мене хоч краплиночку, хоч на крихітку? – допитувався він з гіркотою, – Якщо ні, то лиш скажи, і я піду геть, більше й словом не нагадаю тобі про цю розмову.

Десь зовсім поряд весь час захоплено витьохкував соловейко, примушуючи перемовлятися між собою стривожені віти дерев, але навіть він на мить затих, було чути кожен шелест у цьому величному розкішному літньому царстві, що ніби завмерло в очікуванні відповіді разом із закоханим.

– Кохаю...– ледь чутно промовила Вінка, голос зраджував їй, постійно обривався на півслові. – Немає й мені життя без тебе, хороший мій, але ж...Але ж у тебе є наречена! – вигукнула, задихаючись від болю.

– Люба моя! – Василь схопив дівчину за руки. – Не потрібен мені ніхто, окрім тебе! То мачуха змусила батька висватати за мене Ярину. Але я викраду тебе, і ми подамося в незвідані землі шукати кращого життя, щастя і свободи, – майже по-дитячому закликав він, захопившись.

– Ні, – відповіла Вінка, і на її довгих темних віях затремтіли важкі сльозинки. – Я не залишу батьків своїх, я єдина їх втіха і розрада у старості, я дуже люблю їх...Випадає нам з тобою гірка доля – розлучитися.

Довго вмовляв Василь кохану, але вона переважно мовчала, і лише крупні, гарячі сльози котилися по ніжним дівочим щокам, обпалюючи ласкаві Василеві долоні, коли він палко обіймав її, міцно притискаючи до серця.

А високі, духмяні трави п'янко пахли свіжою м'ятою та любистком, запаморочливим дурман-зіллям... Закохані сиділи на землі, прихилившись один до одного і замріяно спостерігали, як крізь густі, синьо-чорні нічні хмари повільно проступає яскраве кружало місяця.

Тим часом Вінчина мати прокинулась та вирішила поглянути – чи добре спиться доньці, яка останніми днями виглядала надто задумливо і пригнічено. Побачивши замість Вінки лише похапцем прикриту пусту постіль, мати вражено скрикнула, розбудивши батька.

Не знаходячи собі місця від тривоги, що переходила у розпач, нашіптувала різні припущення, які обдавали душу крижаним страхом, батьки вийшли на подвір'я. У садку чувся приглушений гомін, до них долинали невиразні уривки речень...

– Що ж це коїться?! – пролунав за мить, неначе грім, обурений батьків голос.

Закохані злякано підхопилися.

– Ти смієш вводити в оману мою доньку? – звертався Степан до Василя, важко дихаючи та ковтаючи слова від гніву. – Я тобі влаштую побачення, негіднику!! Веди додому свою божевільну дочку! – гримнув він й на дружину.

– Зачекайте, – вийшов Василь наперед, заступаючи бідолашну Вінку. – Я щиро кохаю вашу доньку і одружуся з нею. Завтра ж зустрічатимете сватів.

– Хто ж тобі дозволить, дурню! – лютував Вінчин татко.

– Дозволить, – твердо відповів хлопець. – І не смійте ображати Вінку!

– Йди вже звідси, поки цілий, – відсторонився від нього Степан.

І забравши доньку, повели батьки її до хати, гірко дорікаючи та повчаючи, до якої біди може призвести дівоча нерозважливість та таємні зустрічі.

Вдома дівчина тихо плакала, чуючи крізь стіну часті схлипування матері та невдоволений голос батька. Боляче краялося її серце від страху й невідомості, від невідступної думки про те, що вона, невдячна, жорстоко вразила своїх батьків, і, водночас, неначе важкий набат, дзвеніло у скронях усвідомлення того, що сьогодні втрачено Василя назавжди... Вінка зовсім не зімкнула очей цієї ночі, аж поки не заспівали перші півні і здаля почулися...почулися чоловічі голоси та гучний стукіт у двері.

Не встигла красуня навіть вбратися до ладу, як в сіни вступили старости на чолі з Василем, і батько вийшов їм назустріч.

Весело виголошували гості традиційні промови сватів і «про товар», і «про купця», а Вінка лише стояла, приголомшена, затамувавши подих, і не знала – вірити чи не вірити своєму щастю, аж поки до кімнати не зазирнув батько:

– Ну то говори, донько, чи запрошувати гостей сідати до столу?

– А, може, гарбуза для мене на городі виростила? – почувся щасливий, радісний голос коханого.

Повільно вийшла дівчина, засоромлено схиливши голову, не дивлячись ні на Василя, ні на усміхнених старостів. Наче не зразу й пригадала – дівчина у знак згоди повинна колупати піч під час сватання. Невпевнено підійшла до веселково розписаної печі та почала легенько знімати фарбу – яскрава, велика пурпурова маківка ніби почала осипатися від її ніжного, несміливого дотику.

– Сідайте, сідайте, любі гості, – припрошувала мати, – скуштуйте нашого хліба-солі! Неси швидше рушники вишивані, донечко!

І за мовчазної згоди задоволеного Степана продовжувалося це урочисте, захоплююче дійство, що мало стати передмовою для довгої та прекрасної, щасливої казки подружнього життя.

Як же Василеві вдалося домогтися згоди свого батька на сватання? Ще до світанку хлопець розповів йому все , й у відповідь на палкі заперечення й лайку, сказав, що краще піде світ за очі, до чужого краю, гинути у турецьку неволю, аби не бачити нелюбої жінки. Добре знав Петро свого сина – він не забуде своєї обіцянки. А якому ж батькові не жаль своєї дитини? Здався. Мовчки, у знак згоди, хитнув головою.

І лише різкий брязкіт дверей, які зачиняла розлючена мачуха, порушив тишу. Певно, побігла до Ярини з прикрою новиною.

***

Звістка про весілля Василя та Вінки швидко облетіла село.

Прийшли дівчата, посадовили наречену на м'яку подушку, та нумо розплітати довгу, темну косу, співаючи мрійливих, хвилюючих пісень, від яких у Вінки серце сповнювалося радісним щемом, а на очах бриніли неочікувані сльози.

А її суперниця, норовлива та свавільна Ярина, бігла селом розхристана, з почервонілим обличчям та напіврозплетеною косою, немов божевільна. Ніколи не дослухалася вона до думки своїх батьків, не послухала й цього разу переконливих порад засмученої матері, що просила доньку нарешті змиритися, адже скільки віків існує сива народна мудрість, яка підкреслює – змусити любити не можна, але люди й донині не розуміють цього. Зрощена у розкоші Ярина так і не навчилася любити жертовно, не зрозуміла, що людина – не ганчір'яна лялька і не буде виконувати її забаганки. Неначе сказившись від безсилої злості, летіла вона, не помічаючи стежки, чужими городами й чагарниками, до Вінчиного двору. Дорогу їй заступив Василь, відразу здогадавшись куди прямує «гостя».

– Пусти-но мене до цієї розлучниці тихої, спокусниці хитрої! Одумайся, Василю, якщо не хочеш, щоб я їй помстилася! Я всім сказала, що ти будеш мій! Я! Чуєш? Я! – волала покинута наречена у розпачі.

– Заспокойся негайно і облиш Вінку чіпати. Все одно не пущу тебе до неї. – спокійно відповів Василь. – Не кричи, люди ж чують, де ж твій сором, де ж твоя гордість дівоча? – запитав докірливо.

– Це ти зруйнував мою долю, це ти виставив мене на посміховисько, зрадник! – ніби й не чула його роздратована дівчина.

– Я ніколи не кохав тебе, і ти це завжди знала. – м'яко відсторонив парубок її вогкі, чіпкі руки. – Йди краще додому, не додавай собі лихої слави, – порадив ще раз.

Дівчина зо хвилину з ненавистю дивилася на колишнього нареченого, потім прошипіла несамовито:

– Ви мене ще згадаєте, голуб'ятка, я обіцяю! –і рвучко повернулася назад.

Обличчя її ніби змінилося, у очах промайнув такий холодний, жорстокий блиск, що Василеві стало моторошно. Але він вирішив не зважати на передчуття, адже душа його співала пісню вистражданого, вимоленого у долі кохання, і відчувала як кожної миті подібні звуки ллються зі змученого, чистого серця Вінки, котра чекала на нього з розплетеною косою, у білих шатах чистоти і ніжності, добра і любові.

***

Довгі густі віти зажурених верб та струнких, замріяних беріз тремтіли від поривчастого подиху теплого повітря, дарували прохолоду землі, встеленій м'яким оксамитом соковитих трав, іноді торкалися тихої води, по якій, ніби прикра, небажана думка, що відбивається на ясному чолі, час від часу котилися пустотливі хвилі. Ріка несла свою вікову пам'ять у неозору, залиту вранішнім сонцем, далечінь. На просторому, широкому плесі віддзеркалювалися й біленькі хатки, розкидані поодаль, біля підніжжя високих пагорбів, та позолочені куполи величного храму, що яскраво виблискували, ще здаля нашіптуючи про вічне.

До церкви поволі наближалася урочиста хода. Попереду йшли Василь та Вінка. Вона сама сплела собі весільного вінка, який пишними білими суцвіттями рясних лілей прикрашав вільні, чорні кучері, що розсипалися по тендітним плечам. Легкі, немов казкова, напівсонна мрія, мережива огортали стрункий стан нареченої, піднесене, щасливе обличчя, осяяне сонячним світлом, очі, які ввібрали у себе безкінечне небо, дивували оточуючих. Дівчина повільно йшла – ніби пливла, здавалося, навіть не торкаючись землі, вона була такою незрівнянно прекрасною, що неначе й невагомою, трішечки неземною.

Поряд ступав зачудований Василь, грайлива усмішка блукала його вустами, невимовна радість проступала у кожному його русі, у широко відкритих, зволожених очах. Позаду галасував великий натовп, окрилюючи всіх весільними піснями, розмовляли між собою усміхнені батьки: геть уже побраталися Степан та Петро, лише невдоволена мачуха Уляна трималася осторонь.

Зовсім близько було вінчання, священне єднання перед Богом і людьми, довічна обітниця любові і вірності, спільне вино радощів і печалі, налите у кришталевий, іскристий келих, що назавжди відгонить страхи прощання і розлуки. І кохання, кохання, кохання! Безмежне, невблаганне, як вогонь, п'янке, як запах темно-червоних, зігрітих гарячим поцілунком, троянд...

До гостей приєднувалися перехожі, мешканці сусідніх сіл, які добре знали Василя та Вінку, вітали молодих, жартували, їхні голоси та усмішки поступово губилися десь серед народу. Ніхто навіть не помітив як до нареченої ззаду, нишком підібралася Ярина. Зблиснувши своїм хижим поглядом, вона щосили штовхнула дівчину вниз із крутої каменистої стежини, яка тонкою змією спускалася з височенного пагорба... голосний зойк різкою високою нотою пронизав мелодійні переливи пісень, вплетені в приглушений шум голосів.

Вмить натовп, як одна людина, з жахом зупинився: погляди були прикуті до глибокого яру, що виднівся під стрімкими схилами.

Далеко внизу розсипалась Вінка по землі блакитними, ніби її очі, зірочками в'юнкої рослини, що по колу розстелила свої довгі зелені пагони, нагадуючи вінок.

– Вінка! – загукали один до одного здивовані, злякані люди. – Бачите, Вінка!

– Ні, – раптом наївно заперечило чиєсь дитятко – крихітна білява дівчинка, міцно тримаючись за мамину руку та боязко зазираючи донизу. – Це лиш барвистий вінок! Бар-вінок... – почала пустотливо гратися словами, не розуміючи, що відбувається навколо, чому всі зненацька замовкли і завмерли...

Ось так і з'явилася ця красива, добре відома рослина, що горнеться наших порогів та вікон, встеляє землю у садку та на подвір'ї, яку часто можна зустріти в полях і гаях нашої Батьківщини, легко названу зі слів простої, чистої та щиросердої дитини, барвінком.

Та що ж відбувалося далі?

Василь, ніби збожеволівши, кинувся до Ярини, яка скривдила його кохану, але... не встиг він зімкнути долонь, як злетіла розлучниця догори великою чорною птахою і розчинилася у посірілому, мовчазному небі, навічно засуджена людьми та покарана Богом.

І побіг вбитий горем Василь вслід за кучерявими пагонами синьоокого «вінка», які тягнулися ген-ген, аж до широкого, позолоченого сонцем, запашного поля. Може, справжні козаки, дійсно, ніколи не плачуть, але він ридав голосно і гірко, як у далекому дитинстві, у відчаї стискаючи руками суху, гарячу, вкриту гострим стерням землю. А тонкі, квітучі паростки барвінку ніжно обіймали його зранені долоні, торкалися прохолодними, шовковими пелюстками закривавлених пальців, щось стиха шепотіли листям, ніби намагалися втішити...

Так тяжко побивався закоханий, що й сам не помітив, як став стрункою польовою квіткою – духмяною волошкою-васильком.

Говорять, що після того трагічного дня батько Василя, Петро, вигнав свою підступну дружину-відьму та й постригся у ченці в далекому північному монастирі, присвячуючи останні роки життя молитві та покаянню, а старі, ніби згорблені від непомірної ноші, Вінчині батьки лишилися сумувати у похиленій, з потьмянілими та облущеними розписами, хаті, яку геть всю заплели довгі пагони ніжного барвінку.

***

Згорають у сонячнім полум'ї дні, розпливаються від першого поцілунку світанкових променів, ночі... Зникають місяці, роки, століття, загубившись між сивими хвилями величного океану Минулого. А я знову знайду серед густого, зеленого колосся стрункі промінчики василька та всіяні блакитними краплинками неба, пишні паростки барвінку, розгладжу яскраві, вмиті прохолодними ранковими росами пелюстки, й поєднаю їх у вінку. Міцно-міцно, аби ніколи не роз'єдналися їх омріяні обійми...

Поважно пливуть важкі задумливі хмари, низько опускається у густі жита вечірнє сонце, оповите м'яким ласкавим світлом, схожим на довгі, пшеничні вії, а квіти у вінку ніби стиха перемовляються між собою...

Ми будемо разом!

Чи чуєш ти мене, мій далекий і заклопотаний, але найближчий, найдорожчий, найрідніший на землі, коханий? Чи не кружляє над нашими долями зловісна чорна птаха-Ярина? Чи станеться диво, чи поєднає перед святим вівтарем наші руки назавжди панотець материнським, вишиваним рушником?

«Чи чуєш ти мене, чуєш?..»– повторювало далеке відлуння, і танули мої полум'яні слова, віднесені у неозорі далі гарячим степовим вітром.