Судець Володимир Олександрович

Хто був у Дніпропетровському історичному музеї, пам’ятає, що в Наказі Верховного Головнокомандуючого (в експозиції «Битва за Дніпро») кожного разу звучить ім’я Володимира Судця. Тут зберігаються його численні нагороди, документи, особисті речі. І це не випадковість. Високі звання, пошана, слава не вплинули на любов маршала до рідного краю, може тому, що тут пролягали його фронтові шляхи.

Народився В.О. Судець у 1904 році в селищі Нижньодніпровськ в родині робітника. Пізніше його батьки переїхали до Олександрівська (нині місто Запоріжжя), там він закінчив технічне училище. Працював на заводі «Більшовик», де випускали авіаційні мотори. Саме тоді зрозумів, що авіація – його життя. Звідси і поїхав у 1925 р. учитися до військово-технічної школи в Ленінграді.

По закінченню школи працював авіамеханіком, техніком, але мрія літати надихала на подальше навчання. Проте в його біографії ми не знаходимо назви льотної школи, яку він закінчив. Володимир Олександрович не покинув роботи техніка, працював і навчався при авіазагоні. Здав екстерном заліки за курс теоретичної школи, а в 1929 р.– екзамени за курс школи льотчиків. І ось він – льотчик-винищувач Київської авіабригади. Володів літаком блискуче, навчав літати інших, невдовзі став командиром авіазагону. А попереду (1933 р.) його чекало відрядження до Монголії на досить відповідальну посаду інструктора авіабригади Монгольської народної армії, яка практично тільки формувалась. Цей факт свідчить про високі природні здібності молодого командира, високу професійну підготовку та енергійність. Там він не тільки навчав авіаційній справі та техніці пілотування перших монгольських льотчиків, але фактично брав участь у створенні повітряних сил МНР. Як командир групи радянських авіаторів брав участь у боях проти японських військ на території Монголії. Чотирирічне перебування в цій країні залишило не тільки багатий організаційний досвід у військовій справі, але й цілу когорту учнів, які на все життя виявилися добрими друзями.

Потім була війна з Фінляндією, під час якої він очолив бригаду швидкісних бомбардувальників. 14 бойових вильотів здійснив комбриг Судець на літаках СБ в ту коротку зимову війну. За командирську доблесть і льотну відвагу отримав першу урядову нагороду – орден Леніна.

Особливо яскраво його високі особисті та бойові якості, організаційний талант виявилися у Велику Вітчизняну війну, яку зустрів командиром 4-го бомбардувального авіакорпусу, що базувався у Запоріжжі. Цю посаду обійняв восени 1940 р. До корпусу входили 22-а та 55-а бомбардувальні авіадивізії, а 66-а винищувальна тільки почала формуватися у м. Дніпропетровську. Тож у рідне місто тепер приїздив часто у військових справах. Як згадував Володимир Олександрович, в ті роки про неминучу війну говорили багато. Як командуючий авіакорпусом (на той час вища бойова одиниця ВПС), він не раз бував в наркоматі збройних сил, зустрічався з командуючим ВПС та був на прийомі у Й.В. Сталіна, який вимагав від збройних сил держави високої бойової підготовки, але переозброєння армії відбувалося досить повільно. Про яку бойову підготовку льотчиків могла йти мова, якщо їм забороняли через конструкторські недоробки двигунів літати на бомбардувальниках ІЛ-4, якими були оснащені авіадивізії корпусу. А вдосконалення двигунів було заплановане на кінець 1941 р. В.О. Судець, не очікуючи встановлених термінів, зумів довести керівництву м. Запоріжжя, де завод виробляв ці двигуни, необхідність у прискоренні темпів робіт, і «маховик набрав нових обертів». Десятки досвідчених фахівців – техніків, механіків, мотористів корпусу – були відряджені на завод, де разом із заводськими фахівцями досить швидко вдосконалили авіадвигуни. В результаті вони були замінені на всіх бомбардувальниках корпусу вже до кінця травня 1941 р.

А війна вже стояла на порозі. Цікаво, що про її початок В.О. Судець дізнався практично о третій годині 22 червня. А було це так. У цей час йому зателефонував командуючий ВПС генерал Жигаров і запитав, чому літаки корпусу кружляють над Чорноморським флотом. В.О. Судець відповів, що його літаки в цю ніч не здійснювали ніяких вильотів. Через декілька хвилин було з’ясовано, що то були літаки ворога, які скидали міни в Чорне море. Не гаючи часу, Судець віддав розпорядження оголосити бойову тривогу військам корпусу, наказав терміново роззосередити літаки з основних аеродромів. З перших хвилин війни сили корпусу вели бої з фашистами в складі Південного та Південно-Західного фронтів. Наприкінці червня його корпус отримав бойове завдання – взаємодіючи з авіацією Чорноморського флоту, зруйнувати об’єкти нафтової промисловості Румунії, які забезпечували пальним армію Німеччини. Нальоти здійснювали і вдень, і вночі. Злітали в повітря нафтові бази, переробні термінали. Але головну роль мали дії авіації на фронті, де вона мусила зупинити ворога, який стрімко просувався на схід. Бомбардувальники корпусу, як і всіх ПС, здійснювали по декілька вильотів на день, діяли майже без всякого прикриття винищувачів, яких теж не вистачало, під щільним вогнем зеніток та атаковані винищувачами противника. Воювали в небі Одеси, Миколаєва, Києва, Кіровограда, Запоріжжя та Дніпропетровська. Командир корпусу докладав усіх зусиль, щоб його льотчики воювали добре. За своїх бійців вболівав, як за синів, бо сам був батьком. Старший син Юрій, закінчивши загальноосвітню школу, подався до льотної.

У другій половині серпня 1941 р. авіаційні корпуси почали розформовувати, а дивізії і полки передавали в підпорядкування загальновійськовим арміям. В.О. Судець очолив ВПС 51-ої Приморської армії, яка тримала оборону в Криму. Повітряні сили ворога в кримському небі мали значну перевагу, але Судець зумів організувати дії армійських ВПС так, що німецьке угруповання понесло немалі втрати, і терміново запросило у командування допомоги асів. Протягом 1942 р. В.О. Судець призначався на різні посади в ВПС, на перший погляд непривабливі для бойового командира, як, наприклад, командир ВПС тилового Приволзького округу. Але саме там вирішувались питання підготовки кадрів для фронту, бо туди були евакуйовані десятки авіашкіл, запасні бригади, навчальні центри. Тільки такий командир з непересічними організаторськими здібностями та «твердою рукою» як В.О. Судець, міг за півроку організувати формування і відправку на фронт 176 боєздатних авіаполків та сотні окремих екіпажів.

У березні 1943 р. він став командуючим 17-ою повітряною армією, з якою пройшов шлях через жорстокі бої від Волги до Відня, з численними перемогами і славою. Герой Радянського Союзу маршал авіації С. Красовський писав: «Він зробив значний внесок в авіаційне забезпечення найбільших стратегічних операцій на Курській дузі, у Донбасі, на Правобережній Україні, у визволенні Молдавії, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Австрії».

Починаючи з серпня 1943 р. з’єднанні армії діяли над територією Лівобережної України, виконуючи завдання командування Південно-Західного фронту, завдавали ударів і вдень, і вночі військам ворога, що відступали, прикриваючи одночасно стрімкий наступ радянських військ, не давали супротивнику змоги вивезти залізницею з Придніпров’я устаткування заводів, шахт, хліб, продукти; перекидати через Дніпро війська, техніку. Сотні льотчиків армії в цей час здійснили героїчні подвиги. Так, внаслідок вдалих ударів з повітря льотчиків-штурмовиків 6-ої гвардійської авіадивізії полковника Мироненка на станції Барвенкове було знищено великі склади з трьохмісячним запасом боєприпасів та обладнання для групи армій «Південь». Декілька діб за десятки кілометрів було чути і видно гігантську пожежу і вибухи з берегів Південного Дінця.

Дніпропетровці бережуть пам’ять про свого земляка М. Столярова, який загинув у повітряному бою 20 вересня над рідним містом.

Прикладом героїзму, особистої мужності та безкорисливої товариської виручки є увічнений у діорамі «Битва за Дніпро» бойовий епізод льотчика М. Карпухіна, який кинув свій літак назустріч двом «месершмітам», аби дати змогу своєму однополчанинові В. Хоменку врятуватись на підбитому літаку. Це було під час боїв на правобережному плацдармі в районі сіл Військове та Вовниги. В ці жовтневі дні 1943 р. у небі Дніпропетровщини та Запоріжжя спалахували десятки таких повітряних боїв, бо відбувалася жорстока битва за Дніпро та металургійні центри України. Із визволенням Дніпропетровська бої на правобережжі області точилися ще до початку березня 1944 р. Аеродроми армії базувалися в цей час в Павлограді, Синельниковому, Славгороді, Старих Кодаках, Криничках.

У середині лютого 1944 р. на нараді у маршала Василевського та генерала армії Малиновського вирішувалось питання про термін Криворізької операції. Ставка вимагала якомога швидше визволити цей важливий сировинний центр. А у військах не було боєприпасів, палива, бо під час наступу на Апостолово-Миколаївському напрямку тили залишилися далеко позаду. Безнадійно відстала артилерія та транспорт, бо дороги були зовсім непрохідними через непередбачене потепління. І ось доставити на передову ці важливі вантажі викликався В. Судець. Незважаючи на те, що була негода, у прифронтовій смузі не було посадочних майданчиків, льотчики завдання виконали. Транспортні літаки, полк зв’язку, нічні бомбардувальники – усього близько 600 льотчиків – перевозили потрібні вантажі, скидаючи їх на парашутах, розвантажуючись у селах поблизу фронту. Велику допомогу в цьому надавали місцеві жителі.

У бойовій характеристиці командира 17-ої повітряної армії говориться, що він як командир сміливий, рішучий, ініціативний, вміє добре готувати війська до бою, пов’язує дії авіації з наземними військами, постійно підтримує з ними зв’язок. Успішні бойові дії армії неодноразово відзначалися в наказах Верховного Головнокомандуючого, багато частин удостоєні нагород, почесних найменувань, в тому числі й шість найменувань міст нашої області. Армія виховала п’ятьох двічі Героїв Радянського Союзу. Багато тисяч відзначені урядовими нагородами.

В. Судець умів цінувати ратний подвиг своїх солдатів. Ветерани, згадуючи війну, з якоюсь особливою гордістю підкреслюють, що вони воювали у В.О. Судця. Пригадують, як командуючий, даючи особливо відповідальні та важливі завдання, особисто приїздив на аеродром проводжати в політ льотчиків. Піклуючись про готовність армії до бою, він створив навчальний центр, де готували молодих льотчиків. Не забував і тих, хто готував літаки до бою, ремонтував їх, забезпечував боєприпасами. Не залишався байдужим до відпочинку солдатів, підняття їхнього бойового духу. В армії діяв невеличкий ансамбль пісні й танцю, який навідувався в усі частини та підрозділи. Доброта і сердечність Володимира Олександровича Судця, його простота запам’яталися не тільки тим, з ким він воював, але й дніпропетровцям, яким довелося з ним зустрічатися, коли він приїздив до нашого міста. Незважаючи на величезну завантаженість (у повоєнні роки він займав відповідальні посади у ВПС), завжди знаходив можливість побувати в рідних місцях.

Особисто мені довелося зустрічатися з маршалом двічі. Згадую, як зателефонували до Діорами і повідомили, що приїхав В.О. Судець і хоче оглянути експозицію. Ми всі розхвилювалися: для ветеранів завжди важко вести екскурсію, а тут сам маршал! Але, коли Володимир Олександрович прийшов, хвилювання де й поділось. Здавалося, що ми знайомі багато років і зустрічаємося щодня.

Дніпропетровці та гості міста завжди з цікавістю розглядають виставку бойової техніки біля діорами, але мало хто знає, як вона опинилася в музеї. Коли почалася реконструкція історичного музею, його співробітники звернулися до В.О. Судця з проханням допомогти у збиранні зразків бойової техніки часів війни. Охоче і енергійно взявся він за це, хоча справа була нелегкою: бойова техніка вже давно була знята з випуску, а зразків залишилося мало. Тож дещо довелося шукати аж на Далекому Сході. Ось і маємо тепер цікаві пам’ятники, які нагадують нам про ті далекі часи: бойові артилерійські гармати, танки, «катюші», літак. На жаль, наша молодь не вміє берегти реліквії.

Володимир Олександрович любив бувати у рідних місцях, пишався тим, що народився і виріс у Придніпров’ї. Він писав: «Всі роки свого довгого життя я пам’ятав про вас, дорогі дніпропетровці і запоріжани, і завжди прагнув високо нести честь і гідність сина мого рідного краю, моєї Батьківщини». Досягти високих посад на службі В.О. Судцю допомогли не тільки природний талант та працелюбність, але й надійний тил, тобто добра родина. Він мав кохану дружину, виховав п’ятеро дітей. Три сини, онуки та правнуки продовжили династію льотчиків.

А на закінчення хочу нагадати, що у нашому місті встановлено літак, на честь 17-ої повітряної армії, а на житловому масиві Перемога, де був штаб армії в роки війни, встановлено пам’ятний знак і вулиця названа на честь нашого земляка.