Пікуш Андрій Андрійович

Під час нашої прогулянки мокрими, брудними вулицями очі Андрія Пікуша, що сяють від ентузіазму, є чи не єдиним свідченням того, що живопис у Петриківці ще не вмер. Саме він, «маяк» під час нашого візиту, безперестанку нагадує нам, що це дійсно відомий центр фольклорного живопису. Він не схожий на директора, але саме він допоміг єдиній художній майстерні, яка тут ще збереглась, побороти складні часи після розпаду Радянського Союзу. Мабуть, головним чином завдяки йому нам було для чого сьогодні приїхати сюди.

Він зайнявся живописом рано, у віці одного року, зробивши перші кроки до гарно намальованої квітки на глиняному казанку. «Він, без сумніву, стане великим художником», – казали його родичі, і не помилились. Залишитись без таланту для нього було просто неможливо – його велика тітка, Тетяна Пата, – одна з найвідоміших українських фольклорних художниць. І він каже: «Мені пощастило у тому, що я зміг навчатись у людей, які, як Гомер, творили справжнє епічне мистецтво. То була справжня українська традиція, не зіпсована радянським та російським впливами».

Його диплом з училища образотворчого мистецтва – єдине формальне підтвердження професійних навичок. Його переконували вступити до університету, та він відкинув цю пропозицію. «Натомість, я вирішив піти на роботу. У мене вже були проблеми через дипломний проект – картину під назвою «Похорони в селі». Політичний клімат у країні не допускав згадок про цю сторону життя – потрібні були лише позитивні події. Я чітко усвідомив: що більше займатись навчанням і науковою діяльність, то більше проблем буде з владою».

Він повертається до Петриківки і починає працювати на місцевій фабриці фольклорного мистецтва. Незабаром він береться за викладання та започатковує курси живопису. Коли виникає потреба в окремому приміщенні для школи, він зупиняється на нетрадиційному рішенні. «То була найбільша авантюра мого життя. Я звернувся у державний банк за великим кредитом, знайшов поручителя – і одержав його! Ми відремонтували стару занедбану будівлю, де страхова компанія зайняла перший поверх, а наша школа – другий». Влада ігнорувала цей проект до тих пір, поки сама не зацікавилась у будівлі. Та, попри все, у дітей є приміщення для практики малювання навіть сьогодні.

Вірний своїй пристрасті до малювання, Андрій почав працювати звичайним художником у так званому «Художньому фонді» Петриківки, на фабриці, де різні предмети прикрашаються фольклорним розписом. «Я був вражений тим, наскільки примітивні вироби ми там випускали, – згадує він.– Ті чорні пластмасові тарілки були пародією на оригінальні стилі фольклорного живопису». Йому вдалось перейти на інший матеріал – дерево, і це принесло Художньому фонду успіх. Він вперше взяв участь у Всесоюзній художній виставці і зміг змінити ставлення до Петриківки – його вироби з дерева займали центральну частину виставкової зали!

Протягом наступного десятиріччя Андрія підвищують до посади директора Художнього фонду, на якій він відроджує автентичні стилі місцевого фольклорного живопису. З розпадом Радянського Союзу він організовує приватну компанію, на якій вдається працевлаштувати сорок з колись двохсот художників. До сих пір це єдина компанія, що офіційно виготовляє у селі вироби фольклорного мистецтва. «Звісно ж, тими зарплатами, які ми можемо платити, нічого пишатись – вони просто мізерні й становлять 400–500 гривень. Але у нас є маленька виставкова зала, що приносить певний додатковий дохід, – каже Андрій, продовжуючи: Гадаю, основні труднощі вже позаду. Проте, наше майбутнє невизначене. Уряд любить поговорити про українське культурне відродження, та вони нічогісінько не зробили, щоб нас підтримати».

Коли ми виходимо з його кабінету, він здається єдиним, хто несе на своїх плечах всі проблеми, про які продавці «справжніх» петриківських виробів на вулицях великих міст й гадки не мають. Та він настільки захоплений, настільки впевнений, що лише тінь смутку, яка час від часу промайне його обличчям, нагадує нам, що цьому центру справжньої України досі загрожує вимирання.