Зайвый Александр Федосеевич

Село — велике, старовинне. В добу Запорозької Січі тут знаходився козацький сторожовий пост проти татар, де за старшого був козак на ім’я Левко. Місцем для варти запорожці обрали високу могилу. Звідти й пішла назва місцевості — Левка», яка з часом перетворилася у назву села — Могилевка — Могилів.

Село розкинулося на лівому боці річки Орелі. Вздовж річки на північ потягся Тавлинський ліс, а на схід — зелені луки, великі і малі балки, що поступово переходять у рівнину, аж доки очам не відкриється безмежний степ, з розкиданими то тут, то там скіфськими могилами, та ще в голубому мареві бовваніють ген відроги Донецького кряжу.

Степ, ліс, річка, скіфські могили – це рідкісне поєднання природи стало живоплотом, на якому виростав Зайвий-лірик.

Батько Сашка загинув у 1943 році на війні, мати до глибокої старості працювала на фермі. А ще були у нього два брати. Особливо любив він старшого — Петра. Коли той помер у молодому віці, Сашко, що в той час працював у Кіровській області на лісоповалі, три доби добирався додому різними поїздами, без копійки в кишені при сорокаградуснім морозі часом ховаючись від кондукторів на даху вагону. Але брата так і не застав.

У п’ять років він уже знав напам’ять «Конька-Горбунка» і десятки віршів Шевченка. Пам’ять мав унікальну. Особливо на твори, які йому були до душі. Так, він вивчив усю поетичну спадщину Сергія Єсеніна. Досить було назвати одне-два слова з якогось вірша Єсеніна, як він миттєво продовжував декламувати подальші рядки.

Дитинство Сашка — це дитинство дітей воєнного лихоліття. Але воно мало й свою специфіку. За дивну любов до поезії, писання віршів ровесники — п’яти-семилітні хлопчики — прозвали його «Поетом». Так уже в дитинстві, у нього з’явилося ще одне ім’я — Поет. «Шура-поет», — називали його поміж собою могиляни до останніх Сашкових днів. В юності, коли дехто з малого розуму вкладав у це слово негативний зміст, Сашко, тонко відчуваючи це, робився похмурим, а потім давав рішучу відсіч.

Взагалі він гостро реагував на несправедливість, ніколи і нікому її не прощав, вмів постояти за себе. На цьому ґрунті багато літературних сановників не любили Зайвого і, що цікаво, зневажаючи, в душі боялися його.

Спочатку Сашко закінчив початкову школу, потім семикласну. Середню освіту здобував уже дорослим, здаючи іспити екстерном у Верхньодніпровській заочній школі. Знання мав з усіх предметів добрі. Але не обходилось і без курйозів. Коли на екзамені з хімії його запитали, як побудована таблиця Менделєєва, він замислився, а потім відповів: «Розумно».

Сільська молодь любила його. Сашко писав вірші вночі. І досить часто, повертаючись пізно увечері з клубу, хлопці й дівчата заходили до нього на вогник. Він був по природі веселим, винятково знав світову історію, будову космосу. То ж засиджувалися у нього до третіх півнів.

А вдень — дивлячись яка пора року — Сашко саджав картоплю, косив пшеницю, збирав соняхи. А ще — викладав із саману хати. Маючи фах муляра, він виклав багатьом односельцям хати, котрі стоять і нині. Причому, терплячи все життя неабияку матеріальну скруту, як правило, робив це задарма.

Був він обдарований всебічно. Добре малював, особливо йому вдавалися колоритні обличчя знайомих людей. Мав космічне світовідчуття, буйну фантазію, то й змальовував людські образи на тлі космічних буранів, кудлатих хмар, посвисту вітру.

В середині 60-х років він виліпив із звичайної глини погруддя свого родича і сусіда — діда Юхрема. Скульптура вийшла винятково точною. То ж все літо приходили у двір до Сашка і його матері односельці, з подивом оглядаючи химерний витвір Сашкових рук, аж доки скульптура не розпалася від сонця і дощів.

Та головною для нього була поезія. Вона привела його спочатку до царичанської районної газети, де були опубліковані перші його вірші, а потім — до Дніпропетровська. Мешкав він у місті довго, але не постійно. З весни до осені побутував у Могилеві.

Щодо публікацій — то на цьому шляху Олександру Зайвому доводилося постійно долати перешкоди. Єдине видавництво, де побачили світ усі його книги, це видавництво «Промінь», що з 1990 р. називається «Січ». Помітну прихильність до нього у 80-х роках проявила також обласна газета «Зоря», яка видрукувала кільканадцять поем О. Зайвого.

І зовсім не склалися у нього стосунки з київськими видавцями, звичайна байдужість, а іноді — глибока заздрість до Сашкового таланту декого з тих, хто стояв на воротах літературного процесу і книгодрукування.

Таке ставлення викликало у ньому справедливі гнів та обурення, і він їх також не жалів.

В кінці 60-х років з допомогою друзів Сашко перебрався жити до Києва. Там близько зійшовся з поетами Іваном Хоменком, Василем Діденком, Миколою Вінгра-новським. Але генерали від літератури, писарі і писарчуки і тут не дали йому можливості видрукувати бодай одну книжечку. І тоді він рішуче кинув Київ. Поїхав, навіть не виписався із гуртожитку, в якому мешкав, та й сам паспорт залишив там.

Він любив Україну. Радо вітав її незалежність. Тільки у Дніпропетровську з’явилася «Просвіта», відразу включився у її діяльність.

Столицею ж для нього став рідний Могилів. Там він безвиїзне прожив останні свої вісім років. Там він прожив і свій останній день 24 січня 1999 року, коли надвечір зненацька не витримала напругу біля самого серця аорта. Там він і похований серед невмирущого пантеону своїх земляків.