Точка на карті. Запорізьке

1780 року племінник і ад’ютант князя Григорія Потьомкіна Василь Енгельгардт отримав від уряду 6000 десятин землі вздовж річки Кам’янка і згодом заснував село Енгельгардт-Василівку. Так воно й називалося довгий час. Згідно з книжкою М. Богомаза і В. Мороза «Топонімія Дніпропетровщини» (2006), у 1782 році в селі проживало лише 17 жителів. А ось напередодні Першої світової війни село значно розрослося і в ньому вже нараховувалося 234 двори та 1399 жителів. З часом назва села скоротилася (прізвище пана було відкинуте) і залишилося Василівка. Як повідомила нам сільський голова Л. Демченко, 1956 року село перейменовано на Запорізьке. І неспроста. Тут колись проходив чумацький шлях, яким рухалися і запорізькі козаки. Цим пояснюють і нову назву.

Пов’язані з Кобзарем

Хто ж такий Василь Енгельгардт, іменем якого колись назвали село? Було два Енгельгардти, батько і син, і обидва Василі. Ротмістр смоленської шляхти Василь Андрійович Енгельгардт (помер до 1794 року) був одружений на Олені Олександрівні Потьомкіній, рідній сестрі князя гр. Потьомкіна. Його доньки відігравали помітну роль при дворі Катерини ІІ. А його син Василь Васильович Енгельгардт (1755—1828) брав участь у російсько-турецькій війні 1787-91 років, став генерал-лейтенантом, а в 1797—1800 був сенатором. Великий поміщик володів майже 18 тисячами кріпаків чоловічої статі, багатьма селами на Київщині, зокрема, Моринцями й Кирилівкою, де жив юний Тарас Шевченко. Тільки на Київщині Енгельгардт мав 8000 кріпаків. 1816 року до ревізького реєстру кріпаків Енгельгардта вписано й дворічного Тараса Шевченка.Отже, саме цей пан був власником родини Шевченків. У його позашлюбного сина Павла Васильовича Енгельгардта (1798—1849) Тарас був козачком, бо пан після смерті батька у 1828-му став власником Кирилівки. Нарешті, син Павла Васильовича — Василь Павлович Енгельгардт (1828—1915) став російським астрономом, членом-кореспондентом Петербурзької академії наук. Такі короткі відомості про рід, який заснував село Енгельгардт-Василівку, нинішнє Запорізьке.

«Не лікар, а батько для селян»

Піклувальником земської школи у Василівці був земський лікар із сусідньої Софіївки Петро Сочинський. Ім’я його забулося, а це була одна з найяскравіших особистостей земської медицини в губернії. Ровесник і приятель історика Дмитра Яворницького, він попрацював у всіх куточках Катеринославщини. Колеги називали його «не лікарем, а батьком для селян».

Будувати школу в тутешньому селі довелося з нуля. Правда, за підтримки земства. Як, наприклад, Верхньодніпровська повітова училищна рада в 1885 році «вказує на піклувальника Енгельгардтівської школи п. Сочинського, завдяки особистим турботам якого тепер будується новий училищний будинок, а тим часом він не зобов’язаний ніякими внесками на училище. Комісія вважає, що слід було б дякувати п. Сочинського за його корисну діяльність на користь ввіреного його піклуванню училища».

19 вересня 1885 року повітове земство вирішило питання про виділення 100 карбованців піклувальникові Енгельгардт -Василівської школи п. Сочинському на будівництво будинку для училища.

Через десять років, восени 1895-го, на повітовому земському зібранні у Верхньодніпровську ухвалили: видати лікареві П. М. Сочинському річний оклад у тисячу двісті п’ятдесят карбованців. Також ухвалено висловити йому від імені земського зібрання щиру і глибоку подяку за сердечне і чесне ставлення до виконання своїх важких обов’язків лікаря на службі земству протягом 15 років. «Вирішено вивісити його портрет у Софіївській лікарні і асигнувати на цей предмет і на портрет для Енгельгардт-Василівського училища двадцять п’ять карбованців». На жаль, до нашого часу портрети Сочинського не дійшли.

Головна турбота — вода

З квітня 2002-го сільським головою у Запорізькому працює Лідія Миколаївна Демченко, а перед тим тридцять років вона віддала тутешній школі — спершу як піонервожата, потім як викладач початкових класів. До речі, вона читач «Зорі». З нею й говоримо про головні турботи сьогодення.

— У сільраді нині мешкає 555 осіб. До сільради належить лише два села — окрім, Запорізького, Братське, розташоване за шість кілометрів, біля джерел річки Кам’янка. Там встановлено пам’ятний знак, який означив витік річки-красуні. Це вона вибухає на півдні, в Апостолівському районі мальовничими Кам’янськими водоспадами.

Минулого літа, продовжує Лідія Миколаївна, до нас приїздили екологи. Природолюби з обласного центру, яких хвилює доля малих річок Придніпров’я. Ми разом їздили вздовж річки, я їм показувала усе.

— А які нині головні турботи у сільського голови?

— Найперше, то вода. Оскільки у нас нема своєї природної питної води, то вона привозна. Тож найбільша наша проблема — відсутність підвідного водопроводу до села. 2006 року демонтували його, бо невигідно було. Й нині працюємо над відведенням води до села з райцентру. Це головна наша турбота. Хвилюють також проблеми освітлення, ремонту доріг, благоустрою. Турбот вистачає, аби тільки були фінанси і можливості.

Похований у Віденському парку

Поряд зі школою, збудованою в часи земства, — погруддя землякові, Герою Радянського Союзу Олексію Володимировичу Постному (1910—1945). Ріс хлопчина без батька. Провчившись всього два роки, був змушений перервати навчання і десятирічним податися до Катеринослава на заробітки. З чималим досвідом повернувся до рідної Василівки. 1932 року його покликали до армії. Але через шість місяців як спеціаліст був достроково демобілізований і працював на станції Девладове, був секретарем Софіївського райкому комсомолу. 1939 року його вдруге призвали до армії. Брав участь у приєднанні Західної України і Західної Білорусі. Потім у складі артчастини опинився на фінському фронті, де перебував до кінця бойових дій. 1940 року демобілізувався. Повернувся в рідні місця і працював у райкомі партії.

Коли розпочалася війна з фашистами, Постний знов на фронті. Його призначають командиром артдивізіону. Громив німецьких загарбників під Орлом і на Курській дузі, на Лівобережній Україні і на Дніпрі, в Молдові, Румунії, Угорщині. За зразкове виконання бойового завдання в одному з районів Гомельщини і виявлені при цьому доблесть, мужність і відвагу 24 грудня 1943 року Олексію Постному присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. В одному з боїв на території Австрії Олексія Володимировича смертельно поранено розривом ворожого снаряда, він помер на руках у своїх солдатів. Сталося це ввечері 12 квітня 1945 року. Поховали його у славетному Віденському парку. А в сучасному Запорізькому центральна вулиця носить ім’я земляка-героя.