9 листопада – День української писемності і мови

9 листопада православна церква вшановує пам'ять святого преподобного Нестора-літописця, мощі якого покояться у печерах Києво-Печерської лаври. У цей день Україна святкує День української писемності і мови.

Історична довідка

Давніший із літописів, який дійшов до нас, був написаний у 1377 році на пергаменті – вичиненій телячій шкірі. Він називається Лаврентіївським, за ім'ям монаха-переписувача Лаврентія. Як і багато інших, цей літопис відображає більш давні тексти. Зокрема до нього входить пам'ятник вітчизняного літопису "Повість временних літ", написаний на початку XII століття. Автором "Повісті" був монах Києво-Печерського монастиря преподобний Нестор-літописець (близько 1050-1114 рр.). Його ми по праву можемо вважати батьком не лише вітчизняної історії, а й словесності. Головним його послухом у монастирі стала книжкова справа. Преподобний Нестор працював до останнього дня свого земного життя. Мощі святого покояться у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Українською православною Церквою встановлений орден "Преподобного Нестора-літописця". Не менше значення для становлення української писемності мають і ділові договори Київської Русі та Константинополя, які є визначними пам'ятками давньоруської писемності IX-X ст. Всі ці давні пам’ятки підтверджують незаперечну істину – українська мова, культура й писемність мають глибоке коріння, а наша нація, безсумнівно, одна з найбільш освічених і розвинених європейських націй.

Шкода, що тепер у День української писемності і мови на думку спадають не лише урочисті й святкові піїти, а все більше хочеться говорити про проблеми і турботи.

Мовознавці світу визнають українську мову однією з найрозвиненіших мов світу. Вивчення української мови та літератури є обов’язковими у школах і вузах США, Канади, Франції, Польщі, Чехії та інших держав. Вона є однією з робочих мов ООН, а в Римі з 1989 року існує Міжнародна асоціація україністів. В Україні ж, не зважаючи на те, що рідну мову захищає і підтримує Конституція, закони і укази, сказати про те, що українська мова процвітає важко.

Це підтверджують науковці і письменники, і видавці та освітяни, співаки – популяризатори рідного слова. Та й свято української писемності і мови, на жаль, в нашій державі одне з тих, які відзначаються лише тому, що вони записані в календарі. Під час урочистостей виголошуються промови, лунають обіцянки, а назавтра, як то кажуть, новий день, нові думки, а проблеми лишаються невирішеними. Скільки б не проголошувалося з високих трибун про «тотальну» українізацію, ця ідея так і лишається лише на папері. А реалії такі: всі заходи, які в нас здійснюють нібито в бік українізації, носять формальний характер. Навіть переведення шкіл на українську мову навчання, як правило, не спричиняє до впровадження у весь виховний, навчальний процес української мови. У вузах, особливо в технічних, більшість предметів викладають російською мовою.

Демонстративно не бажає перейти на українську мову бізнес. Чи багато знайдемо бізнесменів, які б підтримували і сприяли розвитку україномовної культури? Зате вони гуртом ходять на будь-які російськомовні вистави, зірок шоу-бізнесу тощо.

Варто звернути увагу й на газетний ринок, радіо, телебачення. Передачі в більшості своїй, фільми, мультфільми якою мовою? У пресі те саме: замість того, щоб привчати громадян читати державною мовою, зокрема дітей, більшість видавців, потурають старій насадженій звичці читати російською. Звичайно, прокладати нові дороги важче, ніж «їхати» протореними. Хоча за формальними показниками, згідно з постановами й наказами, у нас зараз скрізь панує українська мова. В реальному житті все далеко не так: лише окремі представники української інтелігенції намагаються вплинути на свідомість громадян, самотужки пропагують українську мову та книжки. Коли, скажімо, Іван Малкович намагається випередити вихід російськомовного «Гаррі Потерра», а сам україномовний переклад і редакція відомої книжки різко вирізняються у кращий бік… Це, звичайно, гарний крок для тих 80 тисяч громадян, які розкуплять наклад роману. Або ж, наприклад, видавництво періодики «Велика дитяча газета», що вже близько 10 років має своє стабільне коло читачів, які хочуть читати українською. Це ще 20 – 30 тисяч передплатників. Можна назвати ще два-три приклади. А як же бути з рештою 3,5 мільйонами?

Яким чином можна прискорити процес розширення сфери використання української мови?

Вчитель української мови та літератури київської школи Ольга Батурина, 28 років стажу викладання:

— Якщо раніше наша школа тільки називалася українською, а в дійсності мала чотири класи з російською мовою викладання і лише один – з українською. Що вже казати про спілкування учнів та вчителів. Тепер же ситуація значно змінилася, авторитет державної мови зріс. Самі учні вважають, що мають показати приклад успішні люди, постійно демонструючи своє висококласне знання української, й це стало б заразливим для інших. Потрібно ввести «моду» на українську мову.

Дитячий психолог-методист Тетяна Чуренко:

– Трапляється, що деякі люди соромляться своєї недосконалості у володінні мовою й тому намагаються якомога менше використовувати її у спілкуванні. Дуже важливо допомагати таким людям долати страх, комплекс меншовартості через те, що вони не завжди можуть продемонструвати високий рівень володіння мовою. Це реальний шлях для зміцнення нашої державної мови.

Головний редактор журналу для підлітків «Пригоди»:

– Справді, приклад повинна показати українська еліта, інтелігенція.
Українська мова повинна впроваджуватися в усі сфери життя на державному рівні. Повинні заохочуватися і всіляко підтримуватися україномовні видання, співаків. Розповіді про мову, історію, культуру та героїчні постаті нашого народу повинні подаватися в пригодницькому ключі, а не у сухому викладі статей з енциклопедії – це стосується як періодики для дітей, так і шкільних підручників. Вони повинні викликати бажання наслідувати, обговорювати у колі друзів. Дуже багато залежить від сучасних письменників та редакторів видань – мова творів має бути легкою, «живою», цікавою – тоді у читачів з’явиться бажання «виносити» її у щоденне спілкування.

Соломія Ніженко