У сільських корчмах на Павлоградщині укладали угоди та майже не пили

У корчмах укладали усні угоди купівлі-продажу землі, майна, худоби. Також за чаркою горілки могли домовитися про одруження своїх дітей. Після кожної угоди при свідках тиснули руки одне одному та пили могорич.

Отже, дозвілля в корчмах було не «п’яне», як це стереотипно сприймається зараз, а тверезе. У Х—XVI ст. корчми були осередком спілкування, обговорення новин, харчування і навіть ночівлі. Нерідко у корчмах збиралися народні віча, судові засідання та вирішувалися адміністративні питання.

У музеях народної архітектури та побуту можна знайти опис вигляду корчми. Це була звичайна сільська хата із залою для гостей та прилавком у вигляді дерев’яної клітки із засувним віконцем. Робили клітку для того, щоб під час бійок корчмар міг закритися й уже після суперечки спокійно вимагати відшкодування збитків.

Традиційними напоями були горілка, вино і пиво. На перших порах напої з високим вмістом алкоголю не сприймалися слов’янами, вживалися лише брага, пиво, «медовуха» та квас. Медовуха (або «мед») — напій, основними компонентами якого були мед, вода та хміль; міцність не перевищувала 4% алкоголю. Вживали розведеним водою.

Проходив через наші краї Муравський шлях. Він вважався найпрямішим та найкоротшим з Русі до Кримського ханства. З бокових гілок Муравського шляху найвідомішим був Кримський, або Чумацкий шлях, який брав початок біля Вовчих вод. Тобто біля павлоградських Кочережок.

Місцевий історик Юрій Михайлов, досліджуючи тему розвитку корчмарства на Придніпров’ї, бачив місце, де колись стояла велика корчма, так звана Струкова корчма. Стояла вона у Самарському лісі, між селом Кочережки та хутором Підлісне . Усе, що лишилося від Струкової корчми сьогодні, — один лиш пагорб серед лісу. Однак проведені польові дослідження дають уяву про прилеглу до корчми територію — льох з брилами криги, кухня, зала з столами, кімнати відпочинку. Була при корчмі й кузня — такий собі «шиноремонт».

Прізвище Струков зустрічається в історії Павлоградщини з 1730 року, коли споруджувалася Самарська лінія укріплення. Існує припущення, що корчмою володів катеринославський губернський предводитель дворянства відставний генерал-майор П. А. Струков, інакше чому б вона називалася цим ім’ям?

Відоме також місце знаходження корчми, яка могла належати спочатку Голенищевим-Кутузовим, а згодом й поміщикам Лихачовим, бо це були їхні володіння. Стояла та корчма біля залізничного мосту через Вовчу. Ще одна корчма знаходилася на території сучасної Булахівки. Нині там ландшафтний заказник з легендарною козацькою криницею, у якої своя історія.

Про «чортову корчму» та розбійника з великої дороги Гараська

А ще допитливі краєзнавці розповідають про невеличку корчму біля села Свідовок. Саме про цю корчму веде мову український письменник та етнограф Олекса Стороженко.

«Раз походом із Курської губернії в херсонські степи, переправившись через Дніпро, прийшов наш штаб на днівку в село Свідовок. Село розкинулось у долині, а кругом оточували його високі гори, вкриті одвічним лісом… Не доходячи зо три верстви до села, побачив я на горі велику руїну мурованої будови. Сонце сиділо і огненними променями висвічувало темні мури, а за ними і навколо чорнів ліс.

—Що се за руїни ? — спитав я парубка.

— Се «Чортова корчма», — відказав парубок.

— Як чортова?

— У сій корчмі колись, давно вже, шинкували чорти, та й досі щороку перед Різдвом бенкетують тутечки з відьмами.

Я зійшов на гору, щоб огледіти руїну. Корчма була стародавньої будівлі: широкі стіни й покої під зводами. В першому покою, на кам’яному помості, було розкидане скло від битих пляшок, кістки, а біля розваленої груби лежала кабиця, багацько битих горшків і купа попелу з вугіллям. Видко було, що тутечки ще не так давно щось готували і добре гуляли».

Без сумніву, йдеться про село Свідовок, розташоване у балці та яке сьогодні має до 50 мешканців. Село знаходиться на території Поперечнянської сільської ради Павлоградського району.

А з приводу корчми на межі Павлоградського та Новомосковського повітів існує легенда, яку переповідають одне одному мешканці навколишніх сіл.

Ніби були чи є й досі у цих місцях підземні ходи між балками та байраками. Поряд з корчмою знаходилася балочка «Ситивецька», з неї вів підземний хід у байрак «Гараськів», названий так іменем розбійника За легендою цього краю, тут переховувався останній гайдамака, яких за царювання Катерини ІІ регулярні російські війська витіснили у район «Сорочих байраків», що поблизу Попасного. І ті наче розчинилися, незважаючи на те, що територія була оточена, ніхто з гайдамаків не потрапив у полон. Тому, припускають, що вони пішли підземними ходами, яких чимало біля Орелі та Самари.

Займався той гайдамака грабунками на дорозі, що веде й сьогодні з села Голубівка до Павлограда. Казали, сідав той розбійник посеред дороги, поклавши перед тим вірьовку поперек шляху, та й починав чекати перехожих чи проїжджих мужиків. Коли такий з’являвся, він вимагав гроші за проїзд «його територією». Відмовлялися платити — Гарасько перевертав воза, так як мав дуже велику силу. Тому, хто Гараська спіймає, обіцяли велику суму, але нікому то не вдавалося, бо ходив розбійник з великим собакою.

Одного разу, коли Гарасько сидів у корчмі, до нього підсів незнайомець та так напригощав, що споїв намертво. Потім, кинувши собаці клубок обмазаної смолою мотузки, який той схопив зубами й вже не міг їх розчепити, зв’язав останнього гайдамаку та й здав жандармам. А ті вже доставили розбійника у Павлоград. Відбувся суд.

Але є ще й продовження тієї історії. Після того, як Гараськові було винесено вирок, він звернувся до суду з проханням надати йому можливість попрощатися з чоловіком, якому вдалося його перехитрити. Нічого не підозрюючи, чоловік у пориві почуттів підійшов до засудженого, нічого не боячись, бо той був у кайданах. Гарасько обійняв його так, що розчавив бідоласі голову. Сліди розбійника загубилися десь посеред Сибіру. Однак й нині той байрак, поблизу якого стояла корчма, носить його ім’я — Гараськів байрак. Навкруги колоситься пшениця, й лише невеличкий пагорб серед поля та уламки глиняного посуду, що іноді трапляються орачам, нагадують про корчму, у якій любив «розслабитись» останній гайдамака.

— Корчмарство у наших краях набуває розвитку ще й тому, що наприкінці 19 сторіччя тут починаються активні лісорозробки. Вони починалися від В’язівка й тяглися до Новомосковська. Це був Самарський бір, — краєзнавець та історик Юрій Михайлов добре знає про що говорить, бо сам з цих місць. — Лісом було прокладено вузькоколійку. З дерева робили вугілля. А те вугілля йшло для виготовлення пороху. У Синельниковому був пороховий завод. Тобто була робота в людей, існувала потреба у корчмах, у виробництві «хлібного вина». Яким за звичай розраховувалися за роботу.

В усьому треба міру знати

Корчма, шинок, кабак — як би не називалися ці стародавні «підприємства громадського харчування», але в часи, наприклад, раннього періоду християнської Русі тверезість була національною рисою нашого народу, що передавалася з покоління в покоління через систему сімейного й християнського виховання.

Що ж до козацької доби, то козацька громада дуже суворо ставилася до пияцтва. Хоча вживання алкоголю й було поширеним, однак під час військового походу каралося смертною карою. П’яного кошовий отаман негайно викидав за борт човна. Чутки про своє велике пияцтво розпускали самі козаки. У військовий час їм було це вигідно. Нехай, мовляв, вороги думають, що на Січі лише всі п’ють та гуляють, бо вороги, вірячи цим байкам, не раз потрапляли в халепи. Як сталося це перед Різдвом 1675 року з кримським ханом.

В Україні народ здавна зневажав п’яниць, розповідав про них смішні історії. По ярмарках водили ведмедя, який показував, як «п’яний чоловік повертався з шинку додому». Народ склав десятки приказок та прислів’їв про пияцтво і п’яниць. Зокрема, «П’яниця і свиня — то однакові звання», «Де пияцтво, там і ледацтво», «Сі’ї відцурався — з горілкою обвінчався», «Пий, брате, пий, а на старість — торба й кий», «Як гуляє, так гуляв,— ні чобіт, ні халяв, поки додому дійшов — підошов не знайшов».

Сільська корчма, 18 ст.

Сільська корчма, 17 ст.