У Дніпропетровську проходить виставка лауреата Шевченківської премії, художника Івана Марчука

На відкриття виставки спеціально приїхала донька митця відома скрипалька Богдана Півненко, яка віртуозно виконала низку класичних творів. Уродженець Тернопілля, Іван Степанович довгий час жив у США, його твори зберігаються по всьому світу. Автор, приїхавши на відкриття виставки, пробув тут два дні, охоче спілкувався з відвідувачами і пресою. Так народилося це інтерв’ю.

— Пане Іване, як найти власну стежину в мистецтві?

— Я завжди тримаюся своєї ідеології. Думаю, в світі є кілька мільйонів художників, і в тому великому хороводі знайти свою дорогу зовсім нелегко.

— Чим ви керувалися, коли добирали для дніпропетровської виставки саме ці картини?

— Лише одним — аби картини зацікавили людей. Тож серед багатьох моїх робіт прагнув вибрати за різними стилями, циклами, темами. Щоб у разі, коли ця виставка виявиться останньою, люди бачили певний діапазон автора. На цій виставці немає натюрмортів, портретів, циклів «Експресії», «Цвітіння», «Кольорові прелюдії». Але я вибрав такі праці, де є певна інтрига, і щоб люди побачили те, чого вони досі не бачили. Притому, що щось їм може бути незрозуміле. На одній з моїх київських виставок до мене підійшла відвідувачка: «Іване Степановичу, ми знаємо Рєпіна, інших видатних художників і розуміємо їхнє мистецтво. Але чому ми не можемо зрозуміти ваші картини? (То був цикл «З голосу моєї душі») Але від них не можна відірватися». Я їй відповів: «Ось тут і собака заритий. Ви звикли до принципу: прийшов, побачив, а потім… забув навіть, що саме дивився на виставці. Біля моїх же картин треба подумати. Я даю проблему, яку ви мусите розв’язувати самі для себе,адже кожна людина індивідуум, по-своєму мислить».

Ще одна пригода була на моїй виставці у Москві. Я ще розвішував картини, коли прийшло двоє: чоловік і жінка. Йдуть виставкою, розглядають картини і говорять одне до одного: «Эт ха-ра-шо! А это бред сумасшедшего». І я відчув, що я на правильній дорозі: не роблю того, що роблять усі.

— А скільки Марчуків живе усередині вас?

— Всередині багато. Я ще всіх їх не вивів на поверхню… Мабуть, з десяток є кардинально різних. Цикл «Голос моєї душі», то — стовбур, а гілочки — то інші марчучки. Але кожна гілочка має ще меншу гілочку. І в мене є відхилення від тих гілок, але я їм не даю назву. Кожна гілочка теж розвивається. Це відбувається, коли я переходжу на іншу стезю, вибираю певну технологію, стилістику, формальне рішення. І потім воно розгортається, розростається.

— Я навіть діда й баби не знаю! Тож на тому мій родовід кінчається. Бо ніколи не дивлюся назад, а тільки вперед! Тому мене історія зараз не цікавить. Колись у школі історія була мій улюблений предмет, а тепер перестала цікавити, бо я дивлюся за обрій. А за обрієм — новий горизонт…

— Ви любите малювати нічні пейзажі з місяцем чи без нього?

— У мене багато нічних пейзажів без місяця. Люблю малювати і такі місяці, як це робив класик Архип Куїнджі. Мені за це дорікали, але я казав: «Куїнджі погас, і його місяць вже не світить, а людство потребує світла, і я підняв це світло та дарую його людям». Річ у тім, що Куїнджі при створенні картин вживав фосфор, а фосфор через певний час гасне. Тому я так і висловився.

Мене ж виручає моє світіння завдяки моїй технології. На моїх картинах воно буквально мерехтить, рухається. Мерехтіння, вібрація світла створює мікрорельєф. Тому мої картини рельєфні. Коли я малюю сніг, то часом аж іскорки світяться від морозу. Малюючи краєвиди з натури, я не давав попервах ніякого світла, і вони виходили не такі реалістичні. Але коли я ввімкнув світло місяця і сонця, то пейзажі зайнялися, запалали. І я став доводити це до такого рівня ілюзії, чого ніяка фотографія не може досягти. І виходить красиво, і настрій передається незалежно від пори року. Якщо на пейзажі йде дорога, то вона мусить бути з грудками, намагаюся довести зображуване до дуже натурального вигляду. І в той же час звертаюся до зовсім протилежного — до абстрактних, настроєвих колористичних полотен.

— У вас є автопортрети?

— Я давно не писав автопортретів, але в мене їх багато. Коли створював картини з циклу «Голос моєї душі», на яких зображені люди, то мені казали: ти себе намалював на кожній картині. Колись одна художниця мені каже: «Якби я була така цікава, як ти, я б тільки себе малювала…» А я їй відповідаю: «Я тільки тим і займаюсь». Бо ж навіть малюючи пейзажі, я все одно малюю себе, бо так ніхто не малює, тому я є в кожній своїй картині.

— Ви маєте дуже красиву доньку, яка на вас схожа.

— Так, вона цікава. Є жінки цікаві, а є красиві. Для художника чоловік чи жінка цікаві тим, коли вони просяться на пензля, на полотно. А гарна — це просто лялечка, якою можна милуватися, а малювати не хочеться. Якось я малював гарну дівчину — як я намучився з нею, але зробив якось те замовлення. Найцікавіший був портрет Соломії Павличко. Її не стало у сорок років, а я малював її по закінченні аспірантури. Страшенно розумна була, навіть батько казав: «Я до неї не доріс».

Вона до красунь не належала, та коли її не стало, мені казали: «На портреті вона приречена». Так, щось там таке було. Я малював її як образ Мавки — скуйовджене волосся на фоні лісу. Вилизував пензликом її обличчя і довів його до досконалості. Тим портретом хотів довести собі, що здатна рука художника зробити з обличчям людини. Я довів собі це, і далі мені так працювати було вже нецікаво, треба було міняти манеру письма в підході до людини. На мене чекали різні фантазії, різні цикли, і я занурився у фантазію, як риба у воду. А Соломії портрет нині зберігається у її родині. Намалював і Роксолану, її сестру. Ця — гарненька, чотири роки мене просила: «Коли буде мій портрет?» Ну, я її намалював. Але Соломія мала неповторний образ, то була глиба.

— А портрет вашої доньки є?

— Ні, його ще немає. Я їй сказав: «Буде тобі дев’яносто років, тоді я почну тебе малювати. Може, я тоді матиму більше часу, тоді й стану малювати».

— Звичайно, приємно. Коли мені в 60 років дали звання заслуженого, то була насмішка, бо мене вже не можна було сховати. Після того одна журналістка написала: «Нарешті, народному художникові дали звання заслуженого!» Я сміявся з того, бо що мені це звання дає? Нічого. Кілька років тому я написав заяву голові Спілки художників з проханням виділити мені майстерню. Мені відповіли: майстерень немає. Я попросив назвати хоч одного народного художника, якому б спілка не дала майстерні. «А це зараз немає ніякого значення», — почув у відповідь.

— То ви не маєте зараз майстерні?

— Маю. Але…Колись вона була раєм: у центрі Києва, п’ятий поверх, під дахом, мансарда, чотири маленькі кімнати. Маю її з 1982 року. Але зараз ця майстерня мені ніяк не підходить. По-перше, високо — і себе носити догори, і картини. Особливо коли готуєшся до виставки, то треба наймати людей, які зносять і заносять на п’ятий поверх твої твори. Ось, приміром, з Дніпропетровська хлопці приїхали, дуже файно запакували картини, самі повантажили їх, привезли сюди і потім привезуть мені їх назад до Києва. Бо сам нічого того не можу робити. У своїй майстерні не можу розгорнути полотно 3х2 метри, не можу малювати на підлозі, бо там тісно, не можу розставити фарби по всьому приміщенню, як це роблять усі художники. Все на столі стоїть у тюбиках і маленьких баночках. А я хотів би себе, образно кажучи, умочити у фарбу і покачатися по полотні, зробити відбиток…

Є праці, які я швидко роблю: це — цикли «Нові експресії» і дві, що на цій виставці, — «Виходять мрії з берегів». Тут я трошки змагаюся з часом. Це така техніка, така імпровізація, що хочеться його робити і робити! І ці картини не будуть подібні одна на одну,вони схожі на джазові імпровізації.