Дніпровський волонтер Володимир Шруб: «Рашисти рівняють Донбас із землею. Бажання людей залишатися там незрозуміло»

З перших днів війни на захист Дніпра та України стали тисячі волонтерів, багато з яких щодня ризикують своїм життям, доставляючи в обстрілювані міста Донбасу гуманітарні вантажі та вивозячи звідти людей.

Один із таких волонтерів – наш співрозмовник. Зі своїх 49 років Володимир Шруб 35 років віддав футбольному фанатству. Не зраджує відданості ФК «Дніпро» і досі, хоча від легендарного клубу залишилася лише пам'ять.

З перших днів Великої війни він влився до багатотисячного загону тих жителів Дніпра, які прагнули допомогти нашим військовим усім, чим можливо. Незабаром ці патріоти Дніпра та України об'єдналися до Координаційного штабу волонтерів Дніпра.

Там Володимир щодня працює і досі.

А ще – регулярно вирушає у найгарячіші точки Донбасу, що обстрілюються ворогом і вдень, і вночі, - Бахмут, Слов'янськ, Краматорськ, Костянтинівку, Сіверськ та інші міста. Доставляє туди з напарником Іллею Борсуком гуманітарну допомогу, вивозить звідти людей та кинутих тварин.

На жаль, нещодавно машина, на якій він робив регулярні виїзди на Донбас разом із напарником, серйозно постраждала в аварії, про що писав Міський сайт…

Про свою роботу та постійний ризик для життя він говорить без зайвого пафосу:

«Я – звичайний дніпровський волонтер. Усі ми разом робимо, що можемо. Хтось цим має займатися. Робимо це на поклик серця, абсолютно безкоштовно. Усі чекаємо на прийняття Закону про волонтерство, який забезпечить мінімальний прожитковий рівень».

Про будні життя звичайного дніпровського волонтера Володимир Шруб розповів в ексклюзивному інтерв'ю Міському сайту.

25 лютого мав виїхати до Польщі

  - Як би описав своє життя до початку війни?

– 25 років займався приватним підприємництвом, 35 років – фанат ФК «Дніпро». Останні чотири роки, до початку війни, був гастарбайтером у Польщі. Створив сім'ю, ростив доньку та сина, який до війни займався у футбольній академії «Дніпра» та демонстрував гарні задатки футболіста.

  - Наскільки знаю, війна завадила вкотре виїхати на заробітки до Польщі?

- Так, я приїжджав до Дніпра оформити нові документи на роботу. Мав виїжджати до Польщі 25 лютого. Не вірив, що може розпочатись повномасштабна війна. Думав, що путін блефує.

  - Як дізнався про початок війни?

- Прокинувся о 4 ранку. Але не від вибухів, а від того, що собака Роккі кидається по всіх кімнатах будинку. А вже потім почув відлуння вибухів… Подзвонив другу Сергію, який мешкав під Волновахою. Він підтвердив, що там вже тривають активні бої. До речі, він живий, врятувався, з ним зараз плетемо маскувальні сітки в Координаційному штабі Дніпра.

  - І якими були перші дії?

- Напевно, як у багатьох – зняти гроші у банкоматі та закупити продуктів. Незважаючи на ранній ранок, у найближчому супермаркеті вже було чоловік 700-800. Продуктів ми з дружиною закупили, але в голові була повна невизначеність – що далі робити, що буде з країною….

Все почалося «У ракет»

  - І коли ця невизначеність пішла?

- Коли побачив, що внизу проспекту Поля, біля ракет, збираються активісти для захисту нашого міста та України. Туди везли та несли все, що може бути корисним. 27 лютого прийшов туди та запропонував свою допомогу. Вільні руки були потрібні завжди. Почав щодня приходити туди. На душі полегшало від усвідомлення того, що займаюся корисною справою. Незабаром стало ще спокійніше, коли дружину Ірину, дітей Ольгу та Ваню відправив у безпечні умови. У Польщі вони перебувають і досі, дружина та дочка працюють, Ваня успішно займається футболом в академії варшавського клубу «Легія».

  - А як розпочалися твої поїздки на Донбас?

- «На ракети» ходив щодня, і незабаром сформувався Координаційний штаб волонтерів Дніпра, який через деякий час переїхав до нинішньої будівлі. Там познайомився з фанатом «Шахтаря» Санею, який у 2014 році виїхав із Донбасу. Він запропонував приєднатися до доставки гуманітарних вантажів до гарячих точок. Особливо ніхто не хотів ризикувати – щойно сталася трагедія з обстрілом вокзалу у Краматорську, де загинуло багато людей. Погодилися я та Ілля Борсук, який мав і свою машину «Сітроен Берлінго».

  - З Іллею тебе доля звела, схоже, надовго...

- Так, з того часу ми практично завжди виїжджаємо разом. Хоча, на перший погляд, ми зовсім різні люди. Ілля – львів'янин. Одружився з дівчиною з Єнакієвого, де війна його застала у 2014 році. Пережив багато, довелося побувати і на тортурах у підвалах днр. У результаті зміг звідти втекти, вісім років жив у Дружківці. Був директором пересувного цирку та таксистом, - від того часу в нього й машина. Знає буквально всі дороги та стежки на Донбасі, і у цих поїздках його знання – безцінні.

Стрес – з перших поїздок

  – І як пройшла перша поїздка?

- Важко. Відвезли до Краматорська та Костянтинівки гуманітарний вантаж, а також посилки для військових, маскувальні сітки. А назад забрали чоловіка та жінку. Вони їхали до нашої лікарні Мечникова на процедуру опізнання своїх дітей, які загинули під час обстрілу вокзалу Краматорська. У моральному плані це дуже непросто.

- На своїй сторінках у соцмережах ти регулярно розміщуєш шокуючі фото із руйнуваннями міст. І відеосюжети, на яких часто чути відлуння близьких вибухів. До цього можна звикнути? І чи були ситуації, коли ваше з Іллею життя висіло на волосині?

– Людина звикає багато до чого… А щодо «волоску». Їхали якось у Бахмут. Перед залізничним мостом нас пригальмували військові. А через 20-30 секунд – приліт у міст, під яким ми мали б проїжджати, якби не військові. Хвиля вибуху пішла така, наче під машиною граната вибухнула. Обійшлося – помчали далі… Ще був випадок нещодавно, якраз у День волонтера. Наша машина на той час була розбита, тому нам допомогти з доставкою гуманітарки зголосився Миколай на своєму джипі. Під'їжджаючи до точки доставки вантажу, ми зрозуміли, що нас спостерігають із ворожого дрона. Сховалися за будинками. І тут же лупнуло по даху будинку, за яким ми зупинилися. І потім – ще раз. Якби правіше на 2-3 метри, і все…

  - А як сталася аварія з вашим «Сітроєном»?

- Була чергова заявка на доставку гуманітарки до Бахмута та вивезення звідти людей. Під гуркіт чергового обстрілу та під наглядом ворожих дронів забрали чоловіка, дружину та їхніх хатніх тварин – бульдога, двох котів та двох папуг. На під'їзді до Костянтинівки з путівця просто в нас вилетіла вантажівка військових. Дякувати Богу, вижили всі, але машина виявилася розбита. Вона проходила тривалий процес відновлення. А ми з Іллею їздимо на Донбас машинами тих людей, які готові надати свою техніку.

Якщо хтось бажає допомогти у відновленні волонтерського автомобіля, номер картки – 5457 0822 7952 4065. Завдання-мінімум – відновити машину. А в ідеалі хотілося б придбати більш містку модель, яка б дозволяла доставляти більше гуманітарних вантажів та евакуювати більше людей.

Бажання людей залишатися в містах Донбасу - незрозуміле

  - А скільки за цей час було здійснено таких ризикованих поїздок? Їх хоч рахуєш?

- Як футбольний фанат, звісно, рахую, - посміхається Володимир. – Футбольних виїздів було 159. Військових – 51. З них близько 30 – у Бахмут. Там через постійні обстріли та вибухи найважче.

  - Скільки сумарно доправили туди гуманітарних вантажів та вивезли звідти людей?

– Спеціально вагу вантажів не вимірювали. Напевно, вже кількадесят тонн. А людей звідти забираємо не кожної поїздки. Їх більше спеціальними рейсами вивозять. Ми, напевно, людей десь 150 вивезли.

  – Місяцями щодня, щогодини рашисти обстрілюють міста Донбасу. Що змушує багатьох людей залишатися там?

- Це незрозуміле бажання! У таких містах уже півроку немає нічого. Ані хоч якихось комунальних послуг, ані лікарень, ані магазинів. Люди там виживають лише за рахунок гуманітарних вантажів. Часом можна зустріти крихітні приватні магазинчики з шаленими цінами. Пачка цигарок там коштує 200 гривень, банка звичайних консервів – стільки ж, хліба та води там взагалі не продають… Згадую, як до Сіверська разом із військовими привезли гуманітарний вантаж. Був обстріл і на околиці містечка вбило корову. Місцеві жителі тут же кинулися шматувати її тушу на шматки, щоб хоч щось поїсти.

Рашисти стирають наші міста з лиця землі

  - Що найболючіше бачити в таких поїздках? Поранених, убитих?

- Звичайно, і вбитих, і поранених бачити найболючіше. Боляче бачити, як люди разом із тваринами місяцями виживають у підвалах. Щоразу шокують нові й нові руйнування наших міст на Донбасі. Ворог не може їх взяти, тому тупо стирає з землі все, що будувалося десятиліттями. Ось, наприклад, у Бахмуті на моїх очах вороги руйнували стадіон «Металург», Палац культури імені Мартинова, залізничний технікум, безліч житлових будівель… Скільки сил, часу, коштів потрібно, щоб усе це відновити!

- Один із напрямків вашої роботи – це допомога кинутим свійським тваринам та їх евакуація. Як воно з'явилося?

- Ситуація з домашніми тваринами там справді сумна. Багато людей виїжджали, кидаючи своїх домашніх вихованців. Багато господарів загинули або поранені. А тварини лишилися на вулиці. У кожному містечку – зграї таких собак, починаючи від породистих до дворових. Вони настільки скучили за людською увагою, що одразу починають ластитися, йдуть на руки. У Координаційному штабі волонтерів Дніпра є відділення «Animals», яке займається цим питанням. Вони надають корми, які ми туди возимо. Визначають долю тварин, яких ми звідти евакуюємо.

  - Чи запам'яталася особливо історія якоїсь тварини?

- Це була одна із вивезених нами з Бахмута собак, такса Дана. За згадками очевидців, Дана гуляла зі своїми господинями, матір'ю та донькою, в районі Нового ринку. Відбувся черговий обстріл. Мати вбило, доньку тяжко поранило – її відвезли до Дніпра. Собака повернулась до рідної квартири, в якій три місяці просиділа сама. Сусіди іноді приносили їй воду та хоч якийсь корм. Ми за підказками місцевих знайшли собаку, забрали її. І передали дочці, яка на той час була на реабілітації під Новомосковськом.

Головне – наша спільна Перемога!

  - Дві третини твого життя віддано футбольному фанатству. З кимось із фанатів «Дніпра» займаєшся разом волонтерством?

- Нині фанати всіх українських клубів єдині у своєму прагненні наблизити нашу Перемогу. Багато хто бореться на фронті. Багато волонтерять самі чи в інших організаціях. Та в Координаційному штабі з фанатів – лише я та Саня з Донбасу, про якого я вже говорив. Але в наших поїздках взяв участь і надавав чималу допомогу перший тренер мого сина в академії «Дніпра» Іван Андрійович Телько – зараз він офіцер з безпеки у СК «Дніпро-1». Він виділяв особисті кошти на поїздки, на купівлю обмундирування для наших бійців, разом із ним возили нашим воїнам тепловізор, куплений за допомогою батьків учнів футбольної академії.

  - Про що мрієш найбільше?

- Звичайно, про нашу спільну Перемогу та про те, щоб Україна повернулася до кордонів 1991 року. А після Перемоги мрію, щоб у мене з'явився ще один син. Щоб я разом із однодумцями зміг відродити ФК «Дніпро» та збудувати для нього стадіон на місці готелю «Парус». І хочеться збудувати статую Христа-Спасителя на Зеленому острові.

  - Нехай здійсняться всі твої мрії!

Більше дізнатися про діяльність наших волонтерів на життя людей на Донбасі можна зі сторінок Володимира у соцмережах:

У Instagram

У Facebook